Населення не буде виявляти активності і в подальших перетвореннях в економіці і, ймовірніше, так само виявить незадоволеність і шукатиме шляхи для нелегальної діяльності. Оскільки можливості розширення потенціалу трудової активності для основної маси населення в останні роки дедалі вужчають у зв’язку з тим, що доступ до освіти, культури, науки, творчої діяльності стає складнішим (держава нездатна їм надавати відповідну підтримку), то скорочуватиметься і соціальна база реформ. Насамперед це стосується так званого середнього класу, який завжди був основою і запорукою стабільності в суспільстві і найактивнішою його продуктивною складовою. В Україні ця верства переважно виявилася такою, що не спроможна одержувати належні доходи від своєї праці, а його представники, як правило, не володіють приватною власністю.
Отже, виходячи з викладеного, слід підкреслити, що провідну роль тут відіграє суспільство з його соціальними мотивами й інтересами, а не альтернативний процес задоволення соціальних потреб за зростаючої ролі соціальної невдоволеності і безперспективності відносно активізації трудової мотивації населення. Звідси — безперспективність одержання стабільних довгострокових ресурсів економічного зростання та їх ефективного використання при збереженні механізмів минулого марнотратства. Вихідним при цьому вбачається розв’язання кількох проблем.
Перша з них належить до усвідомлення місця і ролі власного «Я» в сучасних умовах і завдань, які стоять перед суспільством і державою, у тому числі її владними структурами і верхівкою, стосовно визначення перспектив розвитку.
Друга — це реалізація соціальної ролі праці в умовах визнання сучасного «Я» як основи становлення громадянського суспільства за одночасної зміни підходів до наймання на роботу, що відкриває шлях до накопичення власності через участь у прибутках.
Третя. Відхід від корпоративної форми привласнення і задоволення вузькоособистих потреб і перехід до власності, яка самовтілюється і завдяки якій громадянин має можливості самореалізовуватися як член соціального суспільства.
Четверта — втілення у життя принципу главенства закону за рівності перед ним усіх прошарків суспільства.
П’ята — вирішення проблеми становлення держави, в якій буде розв’язана не тільки проблема громадянської згоди, а й визначено майбутній устрій.
Аналіз соціальної політики насамперед потребує уточнення змісту поняття «соціальний». Він перш за все пов’язаний з усвідомленням місця й змісту соціальних процесів у розвитку суспільства, що спостерігається в економічній, політичній і духовній сферах. Зміст цього поняття також відбиває зміни в національно-етнічному середовищі і довкіллі. Тобто термін «соціальний» характеризує людину як працівника, члена різних політичних і громадських організацій, споживача матеріальних і духовних благ, сім’янина, представника певного етносу, перетворювача навколишнього середовища та ін. Отже, у широкому розумінні між терміном «соціальний» і поняттям «суспільний» особливих відмінностей не існує.
У вузькому значенні під соціальними проблемами маються на увазі ті, що характеризують становище людей, яке визначається рівнем економіки, тобто ступенем розвитку виробництва і досягнутим на його основі рівнем життя населення. Отже, соціальну сферу формує комплекс відносин і зв’язків, які виникають між людьми, соціальними групами (суспільними стратами, класами) і суспільством в цілому і які пов’язані із забезпеченням задоволення широкого спектра потреб, необхідних для відтворення життєдіяльності сучасної людини.
Розрізняють також широке і вузьке поняття категорії «соціальна політика». Так, говорячи про соціальну політику держави у вузькому значенні, розуміють дії уряду, які націлені на розподіл і перерозподіл доходів різних членів і груп суспільства [19, с. 295]. У широкому розумінні соціальна політика — це один з напрямів макроекономічного регулювання, призначення якого — забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові соціально справедливі «стартові умови» для громадян країни. Є й інші визначення: соціальна політика держави — це сукупність науково сформульованих ідей, положень і концептуальних підходів (як тривалого, стратегічного, так і короткострокового, тактичного характеру). Ці ідеї поєднуються із системою конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою яких практично регулюються соціальні процеси.
Ринковий розподіл на основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.
Основним суб’єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава. Саме поняття передбачає діяльність останньої у різних сферах суспільного життя (економіці, юриспруденції і законотворчості соціальних і національних відносинах, культурі та ін.) з метою підготовки, прийняття та реалізації найважливіших рішень, що стосуються різних соціальних верств, груп та окремої людини в цих сферах. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами соціальної політики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілки підприємців, різні громадські організації.
Поряд з різними соціальними верствами і групами важливимиоб’єктами соціальної політикиє працездатна і непрацездатна частини населення, ставлення до яких з боку держави має бути взаємозв’язане. Крім того, соціальна політика має органічно узгоджуватися з економічною. В обох випадках вона обов’язково спрямовується на трудову діяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.
Протягом 2000—2003 pp. рівень безробіття населення віком 15—70 років, визначений за методологією МОП, знизився з 11,7 до 9,1 % економічно активного населення відповідного віку. Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості. Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державної служби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповідним періодом минулого року зросла на 7,6 %.
Держава та інші соціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — до отримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи. У сфері заробітної плати та формування доходів найманих працівників соціальна політика має бути зорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (отримання процентів від вкладів, дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуваних категорій працівників та ін.
Важливим напрямом соціальної політики щодо працездатного населення має бути прийняття обґрунтованих рішень, які необхідно спрямовувати на розв’язання проблем гуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки), піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створення сприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв’язку з наявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальна політика має формувати раціональні рішення і з цих питань.
Соціальна політика щодо непрацездатного населенняполягає в його соціальному захисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття і зростання цін, знецінення трудових заощаджень та ін. Основним суб’єктом соціального захисту є держава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини саме вона, сучасна правова держава, повинна гарантувати право членів суспільства на такий рівень життя, який ураховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням, певним рівнем добробуту разом з родиною, право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати коштів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цим положенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значно звужене. Так, у статті 46 Основного закону зазначається, що громадяни мають право на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разі безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Що стосується розвинутих країн світу, то в них досягнуто такого рівня розвитку економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, економічної власності і господарського механізму) і соціальних інститутів, який дозволяє проводити соціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальної якості, а й певною мірою на розвиток особистості, її організаторських і творчих здібностей. Щодо непрацездатної частини населення, то соціальна політика в цих країнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімального обсягу соціальних і духовних потреб. Стосовно працездатної частини населення найяскравіше соціальна політика виявляється у загальноосвітньому рівні населення.