Важливою функцією державної економічної політики є впровадження схеми суспільної поведінки, яка сприяла б досягненню компромісу між інтересами економічних суб’єктів і можливостями на даний час суспільної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів та формування спільних цілей, які генерують прийняття відповідних правових рішень. Отже, державна політика надає стихійному розвитку усвідомленості, координуючи й спрямовуючи дії окремих суб’єктів господарювання.
Вище вже зазначалося, що головним орієнтиром державної економічної політики має бути суспільний інтерес, сутність якого полягає в досягненні сталого і збалансованого суспільного прогресу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникає у процесі їх узгодження та реалізації, тим менший, чим ближчою є державна економічна політика до об’єктивно зумовленого суспільного інтересу. Таке наближення досягається за допомогою відповідної інституційної структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона покликана всебічно аналізувати передумови і наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні правові, економічні засоби координації інтересів. Водночас через різні причини держава може опинитися під впливом інтересів певних політичних груп (партій) та їхніх лідерів, що при нехтуванні іншими (економічними) інтересами призводить до деструкції суспільної системи і навіть країни. На важливість держави як фактора організації економічної політики вказували представники різних наукових шкіл, напрямів та ідеологічних поглядів — від Ф. Ліста до Дж. Кейнса та В. Ойкена, а також їхні послідовники.
При аналізі місця і ролі держави в трансформації економічної системи особливої уваги заслуговує дослідження взаємодії економічних відносин із надбудовою. Самі по собі надбудовні відносини не є предметом економічної теорії, зокрема політекономії. Але вони, як відомо, активно взаємодіють з економічними відносинами. Тому взаємозв’язки економічних і надбудовних відносин повинні стати об’єктом політико-економічних досліджень. Однак в економічній літературі економічні відносини нерідко розглядаються поза їх зв’язком з надбудовою. Це призводить до штучного, «рафінованого» аналізу. Таке відокремлення цих відносин з метою їх дослідження, звичайно, необхідне. Але, з іншого боку, поряд з аналітичним потрібен і синтезуючий підхід. Якщо ж аналітика домінує над синтезом і економічні відносини подаються в «препарованому» (чистому) вигляді, то вони істотно відрізняються від реальних відносин.
У цьому зв’язку доречно нагадати аксіоматичне свого часу положення про визначальну роль базису щодо надбудови. Але воно, на наш погляд, має безумовне значення в плані історичного генезису суспільних відносин. Будь-які реальні відносини в основному адекватні тим матеріальним умовам, в яких вони відбуваються. Якісні зміни в економічних відносинах можливі лише на ґрунті та в результаті відповідних змін у матеріальних умовах життєдіяльності. Разом з тим з позиції функціонування економічних відносин, їх розвитку, щоб упорядкувати політичні відносини, потрібна певна організація взагалі і державна влада зокрема. Тому політичні відносини опосередковуються державою та іншими суспільними інститутами. Об’єктами політики стають усі соціально значущі, насамперед економічні, реалії суспільного життя.
Щодо економічної політики, то вона, на думку багатьох авторів, належить не до надбудови, а до базису [4; 5; 6]. Такий підхід правомірний. Економічна політика охоплює істотні, принципово важливі економічні відносини. Очевидно, що за інших рівних умов чим досконалішою є політична структура суспільства, чим вищий рівень правової культури, громадянської свідомості та моралі його членів, тим краще функціонують і розвиваються економічні відносини. Взяті в соціально-груповому, класовому аспекті, вони реалізуються через економічну політику. Остання, безумовно, має свою специфіку. За формою реалізації це — особлива, опосередкована державою сфера економічних відносин, які мають свій економічний зміст. Цю політику не слід ототожнювати з економікою. Але й протиставляти їх також було б неправильно.
Економічна політика є відображенням економіки, тобто особливою формою існування економічних відносин. Це положення підкреслює два моменти. По-перше, економічна політика у своїй основі зумовлюється матеріальними інтересами тих чи інших класів, соціальних груп. По-друге, у сферу економічної політики «втягується» не вся маса економічних відносин, а лише найсуттєвіші з них. Вона регулює основні сторони між суб’єктами господарювання. При цьому залежно від об’єктів цих відносин виокремлюють економічну політику в таких сферах, як регулювання виробництва та його структурна перебудова, відтворення трудових ресурсів, ціни, доходи, податки, фінанси і кредит, НТП тощо.
Звідси логічно випливає, що економічна політика — це стрижень економіки і належить вона не до надбудови, а до базису. Її об’єктом є особливий вид економічних відносин, які має вивчати політична економія як наука. Вилучення економічної політики з предмета політекономії істотно збіднює останню та орієнтує дослідження на емпіризм. Тому багато її концепцій і пропозицій, які не збігаються з реаліями економічної політики, залишаються некорисними (марними).
Конструктивність державної влади полягає як у її здатності розробити напрями та цільові орієнтири економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розроблені нею нормативні акти, прийняті рішення (закони, укази, постанови тощо). В інституційній системі виконавчої влади слід виокремити галузево-функціональні, регіональні, узгоджувальні державні і недержавні інститути: галузево-функціональні інститути здійснюють доведення стратегічних завдань до конкретного суб’єкта; узгоджувальні забезпечують збалансованість інтересів між суб’єктами і сприяють прийняттю кваліфікованих, легітимних рішень, регіональні — узгодженню економічної політики на відповідному рівні; недержавні спрямовані на структурування інтересів економічних суб’єктів, узгодження підприємницьких дій на мікро- і макрорівнях. Але всі ці інститути мають бути вмонтовані у державні узгоджувальні органи. Якщо такий зворотний зв’язок у реалізації державної економічної стратегії є досконалим, то можуть розроблятися пакети договірних умов (держава — підприємці — профспілки), в яких формулюються узгоджені напрями, завдання та пріоритети стратегічного розвитку, зокрема національної програми (плану) соціально-економічного розвитку або планів нижчих рівнів.
У західній економічній літературі при розгляді державної активності в економіці стосовно характеристики діючого суб’єкта на національному рівні вживають термін «уряд». З нашого ж погляду, у даному разі правомірніше застосовувати термін «держава», ураховуючи традиційні компоненти. Таким чином, поняття «суб’єкт державної економічної політики» набуває повнішого змісту, що дає змогу розглядати особливості владної структури (держави) як один із чинників процесу регулювання суспільного, у тому числі й соціально-економічного, прогресу. Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і громадську атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи.
Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарській діяльності всі економічні суб’єкти. Це можуть бути різні показники: норми оподаткування доходів; обсяг і структура державних бюджетних витрат і кредитно-грошового забезпечення економіки тощо. Держава, здійснюючи централізоване регулювання, надає своїм заходам загального характеру. Відсутність селективного підходу забезпечує стабільність такого регулювання і сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на макро- та мікрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як через опосередковане регулювання, так і безпосереднім (прямим) втручанням у діяльність господарських об’єктів. Це можуть бути під-
приємства природної монополії (транспорту, енергетики, зв’язку), а також інших галузей, які перебувають у безпосередній державній власності. У розвинутих країнах Заходу від 20 до 30 % виробничих фондів є державною власністю; державі належить близько 1/3 національного багатства. Держава перерозподіляє через бюджет половину ВНП, здійснює до 20 % капітальних вкладень в економіку. Державний сектор відіграє важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства. Завдяки йому держава виступає безпосереднім суб’єктом економічних відносин.
За даними Держкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобів роздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального — 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України. Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважають підприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.
Найбільшого успіху в процесі стабілізації здобули країни, які здійснювали послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої мав в основі досягнення попереднього і формував передумови для наступного. Виходячи з наявного досвіду, найефективнішою можна вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з поступовим збільшенням частки управлінських функцій у приватних економічних суб’єктів у міру їх готовності до цього. Тобто успішною є така економічна стратегія держави, що реально сприяє розвитку ефективних приватних економічних стратегій.
У ході реалізації економічної політики держави можуть виникнути ряд чинників, які суттєво знижують ефективність державного регулювання економіки і потребують цілеспрямованого коригування у руслі підвищення дієздатності держави. Такі перешкоди виникають як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосування неадекватних методів економічної політики держави. Серед згаданих перешкод варто виокремити такі.