Оскільки проблеми банківської системи в економіці України мають системний характер, тобто фінансова криза триває впродовж усього періоду економічного реформування, то виникає потреба вироблення комплексної стратегії реформування банківської системи з одночасним удосконаленням ринкового та державного регулювання, посилення контролю та звітності, підвищення кваліфікації банківських менеджерів і засновників банківського капіталу.
Довгостроковий кредит заповнює нестачу в коштах для здійснення капітальних вкладень. У ролі кредитних ресурсів використовуються тимчасово вільні кошти підприємств і населення, власні кошти банків, бюджетні кошти.
В умовах формування ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації коштів, що використовуються на інвестування підприємств. Такими формами є цінні папери: акції, облігації, казначейські зобов’язання держави і т.п. Кошти, одержані від цінних паперів, направляються в оборот підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або процентів.
Джерела інвестування малих підприємств багато в чому визначаються основними проблемами цих підприємств, якими є придбання «ноу-хау», устаткування, машин, механізмів для будівництва виробничих помешкань.
Створюються спеціальні фонди підтримки малих підприємств для фінансування заходів щодо створення нових і розвитку діючих малих підприємств. Засновниками фондів підтримки малих підприємств можуть бути державні, кооперативні й інші підприємства, організації і громадяни. Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільних внесків державних, кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ і громадян. У фонди підтримки направляються бюджетні кошти на стимулювання розвитку пріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів, надання послуг населенню й ін.). Ці фонди надають позички малим підприємствам, установлюють їм пільгові умови кредитування (субсидування).
Оформлення довгострокового кредиту здійснюється в банківській установі при дотриманні відповідних вимог. Оформляє кредит фінансовий замовник. Порядок оформлення фінансування залежить від того, чи є капітальні вкладення державними або ж за рахунок підприємства. Банки оформляють фінансування державних капітальних вкладень при дотриманні будівництвом економіко-технологічних умов: наявності проектно-кошторисної документації, дотримання норм виділення капітальних вкладень за роками будівництва та ін. Ці умови підтверджуються такими документами, як наявність плану капітального будівництва і титульного списку з будівництва, копії зведеного кошторисного розрахунку вартості, договори підряду та інші необхідні документи.
Довгострокові кредити позичальникам видаються, як правило, на строк від трьох до шести років. При цьому позичальник надає банку:
¾ техніко-економічне обґрунтування доцільності капітальних витрат, де вказується сума кредиту, яку просять, розмір очікуваних прибутків, чистий прибуток, розрахунок окупності витрат;
¾ дозвіл на відвід земельної ділянки при новому будівництві, договори на постачання устаткування, інші документи;
¾ проект кредитного договору;
¾ заява на одержання кредиту;
¾ термінове зобов’язання на погашення кредиту;
¾ гарантійний лист або заставне зобов’язання, складені за установленою формою;
¾ статут або положення, що регламентує діяльність підприємства (якщо позичальник не обслуговується даною установою банку);
¾ бухгалтерський баланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові результати роботи.
Банк перевіряє надані документи на одержання кредиту. Він здійснює оцінку кредитоспроможності позичальника на підставі бухгалтерського балансу й інших документів, що характеризують його фінансовий стан, аналізує можливість і доцільність здійснення витрат за рахунок довгострокового кредиту, реальність одержання позичальником прибутку від проведення витрат, забезпечення своєчасного погашення кредиту, розглядає інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору і в разі позитивного вирішення питання про видачу довгострокового кредиту позичальникові відкривають позичковий рахунок, з якого здійснюється використання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок, виконаних будівельно-монтажних робіт, інших витрат. Кошти також можуть перераховуватися в разовому порядку або поетапно на розрахунковий рахунок позичальника.
Обсяг державного кредитування і його напрями визначаються державною інвестиційною політикою України. Інвесторами, що використовують державний кредит, є міністерства, відомства, підприємства, об’єднання й організації, малі підприємства та інші інвестори. Кредит дається на будівництво, реконструкцію, технічне переоснащення об’єктів і підприємств.
Для одержання державного кредиту інвестори надають заявки, інші матеріали, що обґрунтовують потребу в будівництві, реконструкції або технічному переоснащенні об’єктів виробничого призначення.
Рішення про надання державного кредиту на основі заявок інвесторів, виходячи з обсягів Інвестиційного фонду, приймає Національний банк разом із Міністерством економіки і Міністерством фінансів України. Це рішення оформлюється спільним протоколом, що є підставою для укладання кредитної угоди між Національним банком України і комерційними банками. Організація роботи з надання державного кредиту, його обліку та проведення розрахунків здійснюється Національним банком України.
Кредитні відносини між установами комерційних банків та інвесторами оформлюються угодами, у яких визначаються: мета надання державного кредиту, строки його повернення, процентні ставки за використання, економічні санкції й особливі умови кредитування, зобов’язання банку й інвестора з інших питань надання і використання кредиту.
Інвестори зобов’язані забезпечити цільове і своєчасне використання державного кредиту і його повернення у визначені строки. Контроль за цільовим використанням кредиту здійснює Національний банк України.
Інвестор починає погашати кредит за рахунок власних коштів через рік після закінчення нормативного строку будівництва, реконструкції і технічного переоснащення об’єкта кредитування. Кошти, що звільнилися, перераховуються Комерційним банком на рахунок Інвестиційного фонду України для повернення їх у державний бюджет. Контроль за своєчасним поверненням цих коштів у держбюджет здійснюється Міністерством фінансів України.
7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу
У даному науковому повідомленні ми виходимо з того, що в контексті діалектики держави і ринку для нас важливим є дослідження тих сторін інвестиційного процесу, завдяки яким забезпечується як активний розвиток фірм, так і дотримання пропорційності відтворення суспільного продукту в короткостроковому та довгостроковому періодах. У цьому плані важливим є розуміння категорій інвестиційного порядку, внутрішнього мотиваційного механізму інвестування фірм та його підпорядкування суспільним інтересам, аналіз економічної природи взаємозв’язку інвестування економіки як економічного процесу з зовнішніми чинниками, соціально-економічними наслідками і можливими інноваційними процесами.
Під інвестиційним процесом ми розуміємо поведінку інвестора при виборі цінних паперів, обсягів і строків вкладень. З погляду характеру джерел інвестування, інвестиції можна поділити на дві основні групи: валові приватні інвестиції та державні закупівлі товарів і послуг [22]. Перші складаються з кінцевих закупівель машин, обладнання й верстатів, будівництва та зміни запасів. До другої групи відносять усі витрати на державне споживання (крім трансфертів). Економічна наука розрізняє реальні, або прямі, інвестиції і фінансові — вкладення в цінні папери.
З теоретичного і з практичного поглядів важливого значення набуває чітке розмежування інвестицій на реальні й фінансові. Реальні інвестиції включають інвестиції в який-небудь тип матеріально-уречевлених активів, таких як земля, будівлі, устаткування і т. п. Фінансові інвестиції являють собою контракти, що відображені на папері у вигляді звичайних акцій або облігацій. Як правило, реальні інвестиції здійснюються на первинному ринку цінних паперів, фінансові — на вторинному ринку. Реальні інвестиції передбачають приріст капіталу суспільства чи фірми, в яку вони вкладаються. Однак це відбувається далеко не завжди. У широкому плані інвестиції являють собою усі вкладення, наслідком яких є отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту. При цьому під інвестиціями розуміють також рух цінних паперів.
Одночасно існує думка, що до реального інвестування відносять і заміщення спожитих засобів виробництва. Інвестиціями також дуже часто називають вкладення, які являють собою лише переміщення прав власності на вже існуючі активи. Потрібно мати на увазі, що не всі вкладення можуть бути інвестиціями, наприклад, при купівлі ділянки землі або цінних паперів, нерухомості, які вже перебувають в обігу, відбувається лише зміна власника, а не реальне прирощення капіталу. Такі операції з теоретичного погляду і практики їх здійснення є трансфертними, а не чистими інвестиціями[48]. Із зазначеного вище випливає, що приватизаційні сертифікати, які населення України вклало в роздержавлення підприємств, не є інвестиційними засобами. Що стосується грошової приватизації, яка активно здійснюється протягом останніх п’яти років, то тут важливо з’ясувати, на які цілі використовуються грошові надходження, що надійшли від приватизації. Якщо вони повністю надходять у державний бюджет, витрати якого використовуються лише на виплату пенсій, заробітної плати тощо, то в такому разі ці грошові надходження не можна вважати інвестиціями. Але коли зазначені кошти використовуються на будівництві доріг, електростанцій, підприємств тощо, то, звичайно, такі кошти є інвестиціями.