Щодо причин виникнення монополій існує два погляди. За першим монополізм трактується як випадковий, не властивий ринковому господарству, за другим — монополістичні утворення визначаються як закономірні. Один із прихильників такого погляду — англійський економіст А. Пігу — наполягає на тому, що «монополістична влада не виникає випадково» [5]. Вона є логічним завершенням стратегії підприємства. Перефразувавши це, можна сказати, що всі дороги ведуть до монополії. Ще сформульований А. Смітом принцип економічної вигоди змушує підприємство постійно шукати можливості збільшення прибутків і однією з них є досягнення позиції монополіста. Отже, можна зробити висновок, що монополістичні тенденції в економіці виникають із закону максимізації прибутку.
Оскільки на початку 90-х років в українській економіці повсюдно панував монополізм, то головний акцент у законах, які розроблялися і приймалися в той час, робився на його подоланні. Українське законодавство, що регулює економічну конкуренцію, зароджувалося насамперед як антимонопольне законодавство. Запровадження антимонопольного законодавства було започатковане ще за часів адміністративно-командного соціалізму. Так, наприклад, ще в 1990 р. було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо демонополізації народного господарства», а в 1991 р. Закон СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР», який охопив майже всі положення, що притаманні антимонопольному законодавству розвинених країн. Першим правовим актом незалежної України щодо регулювання монополізму став Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.
Структура, компетенція, організація діяльності та підзвітність Антимонопольного комітету України були визначені Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. Треба зауважити, що згаданий вище Закон не є оригінальним, а спирається на відповідні закони розвинутих країн, таких як Японія, США та ін. У процесі ринкових перетворень було ліквідовано більшість монопольних структур[45]. Верховна Рада України 21 грудня 1993 р. прийняла Постанову «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», а Указом Президента України від 21 березня 1995 р. було створено Міжвідомчу комісію з питань демонополізації економіки, що до 2001 р. була постійно діючим органом, спеціально створеним для координації дій міністерств, відомств, інших державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідні норми закріплено в Конституції України (ст. 42): «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом». Завдяки наведеним вище законодавчим актам на етапі, що тривав до 1999 р., було визначено основні принципи антимонопольної політики України, що полягали у комплексному впровадженні заходів демонополізації економіки й розвитку конкуренції у взаємозв’язку з іншими напрямами економічної реформи. Як результат — на загальнодержавних і регіональних ринках з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктів господарювання, що стало передумовою для подальшого розвитку конкурентного середовища.
Наведені обставини спричинили у 1999—2001 рр. перенесення акцентів у державній економічній політиці зі здійснення заходів демонополізації на забезпечення розвитку й удосконалення конкурентного середовища. Державна політика у сфері обмеження монополізму та захисту конкуренції остаточно набула рис політики конкурентної. Указом Президента України від 26 лютого 1999 р. № 219/99 було визначено основні завдання органів Антимонопольного комітету України (АМКУ), інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також заходи, спрямовані на забезпечення реалізації напрямів конкурентної політики в усіх галузях і сферах економіки. Надалі такі завдання було послідовно визначено Указом Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1097/2001 «Про основні напрями конкурентної політики на 2002—2004 рр.». Цей Указ визначив мету, завдання та механізми реалізації конкурентної політики на сучасному етапі розвитку національної економіки [6]. Антимонопольне законодавство трансформовано в законодавство про захист економічної конкуренції. Прийнятим у лютому 2000 р. Законом України «Про природні монополії» визначено правові, організаційні та економічні засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій. У березні 2002 р. набрав чинності Закон України «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримання і захисту конкуренції. На сучасному етапі конкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектору в економіці України, удосконалення правил конкуренції, упровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектору у внутрішньому валовому продукті, розвитку інституційного забезпечення конкурентної політики.
З огляду на невеликий досвід роботи АМКУ щодо захисту економічної конкуренції в Україні активна діяльність його обмежується низькою правовою культурою, волюнтаризмом в економічній діяльності держави та недосконалістю розмежування прав між суб’єктами господарювання та державними органами управління [7]. Повноваження АМКУ за чинним і перспективним (ураховуючи проекти) законодавством про захист економічної конкуренції можна поділити на три великі групи [8]:
¾ група повноважень щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції;
¾ група повноважень щодо здійснення контролю за узгодженими діями та концентрацією;
¾ група повноважень щодо формування та реалізації конкурентної політики, нормативного й методичного забезпечення узгодженої діяльності органів антимонопольного комітету.
Глибока структурна демонополізація проведена в агропромисловому і паливно-енергетичному комплексах, легкій, деревообробній промисловості. Конкурентне середовище створено в торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні. Аж ніяк не випадково найшвидшими темпами розвиваються ті галузі, де рівень конкуренції особливо високий: харчова, деревообробна, поліграфічна промисловість. Проте частка монопольного сектору у ВВП становить ще близько 40 % [9]. Вона надмірна і є одним із факторів, які гальмують економічний розвиток країни.
Органами Антимонопольного комітету України визначено, що на 6951 товарному ринку за станом на 1 січня 2003 р. монопольні позиції займали 4689 суб’єктів господарювання. З них 374 суб’єкти були монополістами на 560 загальнодержавних ринках і 4315 — на 6391 регіональному товарному ринку. Серед монополізованих загальнодержавних ринків переважають ті, для яких є характерними високі бар’єри входження внаслідок значної фондомісткості, а також обмеженості ресурсів. Це — ринки продукції машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. Серед монополізованих регіональних ринків найбільше ринків природних монополій (централізоване водопостачання і водовідведення, теплопостачання тощо), а також ринків комунальних послуг, що не належать до сфери природних монополій (ринки з експлуатації і поточного ремонту житлового фонду, технічного обслуговування та ремонту приладів обліку води, газу, тепла, електроенергії та ін.). Монополізованими є 890 регіональних ринків послуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави та самоуправління. Серед них — оформлення та реєстрація документів на право власності на нерухоме майно, аналіз і підготовка висновків та інших документів для оформлення дозволів, ліцензій.
Існують, щоправда, 103 потенційно конкурентні ринки, демонополізацію яких з різних причин не завершено [10]. Це — ринки хліба і хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79 ринках пов’язане зі збереженням неринкових організаційних структур та розподільних систем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгівлі у сільській місцевості, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживчої кооперації, послуг будівництва, ремонту та утримання доріг загального користування.
Таким чином, основна частина монополізованих товарних ринків в Україні — це ринки, монополізація яких зумовлена природними причинами та адміністративними факторами. Тому хоча можливості подальшого розвитку конкуренції шляхом дроблення, ліквідації успадкованих від Радянського Союзу монопольних утворень частково вичерпані, але вже спостерігається формування нових структурних монополістичних угруповань (ринок нафтопродуктів, металургійної промисловості тощо). Основним змістом нового етапу конкурентної політики є захист уже створеного конкурентного середовища, перетворення існуючих конкурентних відносин в ефективніші.
Механізм ринкового саморегулювання не може гарантувати стабільності та пропорційності економічного розвитку. Тому держава й потрібна для відповідної корекції ринкових важелів саморегулювання економіки. Це передусім стосується створення умов конкуренції для реалізації мотивів, що забезпечують ефективне функціонування підприємств. Для української економіки вирішення цього питання значною мірою є новою і досить серйозною проблемою.
Зазначимо, що в окремих сферах економіки конкуренція є небажаною, суперечливою чи навіть неприйнятною формою економічних відносин. Це ті галузі господарської діяльності, що потрапляють до розділу винятків із загального правила, які за своєю технологічною специфікою не вписуються в можливість досконалого конкурентного змагання. До таких відносять підприємства, що забезпечують постачання населення електроенергією, газом, водою, багатьма послугами зв’язку і транспорту. Не тільки неможливо, а й не вигідно з суспільного погляду, щоб у районі вашого місця проживання, наприклад, паралельно діяло б кілька незалежних підприємств щодо теплозабезпечення житла і кожне з них прокладало б свої власні комунікації до квартир чи будинків.