Перехідній економіці України властива специфічна технологічна структура, яка містить доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні складові. Розвинуті індустріальні технології, що наближаються до автоматизованих, відзначаються необхідною гнучкістю і здатністю до переналагодження відповідно до швидкозмінюваних потреб виробництва. Отже, й у суспільній технологічній структурі такі виробництва потребують форсованого розвитку і припинення процесів оновлення доіндустріальних виробництв для сприяння прискореному оновленню фондів тих галузей, де можливе найшвидше впровадження гнучких технологій. Це дасть змогу здійснити перехід від технологічних диспропорцій, властивих попередній економічній моделі, до нової соціально-економічної та технологічної якості суспільства, тобто постіндустріальні технології стають базовими для здійснення виходу перехідної економіки із кризи. В Україні застосування таких технологій насамперед має охопити науку, освіту, культуру та низку галузей так званих високих технологій (мікробіологія, електроніка, інформаційні технології, літако- і ракетобудування тощо).
Щодо технологічно відсталих виробництв повинна застосовуватися політика їх згортання з одночасним перенавчанням і перекваліфікацією працівників для використання в індустріальних та постіндустріальних галузях. У цьому сенсі освіта і культура стають технологічними факторами економіки.
Важливим напрямом прискореного розвитку економіки є модернізація та якісні зміни технологій у таких відсталих галузях, як будівництво, сільське господарство, переробна, харчова, легка промисловість, технологічними укладами яких залишаються ранній індустріальний і доіндустріальний, а для цього теж необхідний випереджальний розвиток гнучких технологій та налагодження виробництва обладнання для забезпечення цих галузей. Зростання у таких галузях може активізувати прогрес інших сфер нині диспропорційної структури економіки.
Для забезпечення руху сучасної економіки України до постіндустріального, постринкового суспільства, орієнтованого на прогрес людини, має бути здійснена перебудова її галузевої структури з пріоритетом: 1) соціокультурних сфер, що забезпечують безпосереднє відтворення людини; 2) розвитку сфер, що забезпечують технологічні умови такого відтворення: наукомістка обробна промисловість, високі технології; 3) розвитку інфраструктури та інформаційних технологій. Це передбачає не тільки якісні зміни технологій важкої промисловості, машинобудування, легкої та харчової промисловості, сільського господарства, а й відносне скорочення чисельності зайнятих у них.
Проте здійснення всіх цих заходів здатне породити низку інших проблем, якщо не враховувати такого важливого складника суспільного багатства, як здатність людини, суб’єкта економічних відносин, до соціальної творчості — створення нових форм економічної поведінки та життєдіяльності. Сьогодні нездатність більшої частини населення ефективно брати участь у процесах розбудови і використання ринкових інститутів, залучатися до системи ринкових відносин стає гальмом розвитку ринку, а низький рівень здатності брати участь у самоуправлінні і формуванні організацій для захисту своїх прав (працівника, споживача, мешканця) гальмує сучасні постринкові, соціалізовані форми економічного життя. Власне, ці параметри і визначили соціальну індиферентність сучасного українського суспільства.
Загалом соціальну творчість людини необхідно означити як ширше поняття, що включає вужче — підприємницьку діяльність, тобто йдеться про те, що інноваційні здібності людини, колективу мають бути спрямовані на цінності сучасного ринку, збільшення грошового багатства, досягнення макроекономічної рівноваги тощо. Інша річ, що сьогодні розширеного відтворення набуває бюрократична система влади, яка супроводжується розпадом форми поєднання виробників зі споживачами, працівників — із засобами виробництва. Продовжується відтворення відносин відчуження працівника від засобів виробництва, властивих попередній економічній моделі, і цей процес передбачає створення відповідних інституційно-правових форм.
Однією із закономірностей становлення нинішньої форми фінансово-монополістичного капіталізму є підпорядкування інтересів особистості інтересам структури. Асоціальний тип відтворення для самозбереження та розвитку бюрократичної системи, а не для споживання і збільшення прибутків визначають рух такої системи, яка до того ж виявляє тенденцію до монополізації ринку. Соціальні завдання ця система вирішує як елемент, що забезпечує її стабільність. Звичайно, механізми боротьби працівників за вирішення своїх соціальних проблем і реалізацію соціальних прав бюрократична система активно придушує.
Унаслідок усіх цих процесів невідворотно відбувається відторгнення економікою сучасних постіндустріальних технологій та культурного прогресу, які базуються на можливостях вільного розвитку особистості у соціально орієнтованому виробництві.
І разом з тим зазначеним тенденціям протистоять тенденції соціалізації, що породжуються інтересами найманих працівників, які мають певний досвід соціальної творчості у минулому — і така соціальна творчість є загрозою руйнування сформованих інститутів та подолання відчуження працівників від засобів виробництва.
У перехідній економіці України боротьба цих двох тенденцій відтворювального процесу становить сутність сучасної економічної кризи, що має наслідком глибоку депресію соціальної, наукової сфер та культури. Для перехідної економіки України типовим стало відтворення відносин архаїчного капіталізму: жорстка експлуатація за рахунок інтенсифікації праці, широке використання ручної праці, позаекономічні форми примушування до праці, придушення інноваційного потенціалу, становлення примітивних форм організації праці, практична відсутність системи соціального захисту (соціального страхування, гарантій у разі непрацездатності, отримання пенсій тощо).
Зауважимо, що розвиток асоціювання постає нині як загальносвітова тенденція соціалізації в межах колективних підприємств «народного» сектору в загальному поступу до «економіки для людини» і перетворення здібностей людини на економічний потенціал, матеріальне суспільне багатство. Така економіка створює стимули та переборює перешкоди для науково-технологічного, соціального і гуманітарного прогресу.
Саме НТП стає засобом забезпечення зростання соціально гарантованого мінімуму, поліпшення соціального захисту, скорочення робочого часу, збільшення вільного часу та полегшення процесу праці, і саме НТП сприяє реалізації практичної здатності трудівників брати участь у вирішенні питань ефективного використання інноваційного потенціалу (передусім самих працівників) для забезпечення науково-технологічного прогресу. Тобто реальні власники в економіці на мікро- та макрорівнях, якими є на колективних підприємствах більшість трудівників, включно з професійними менеджерами, і дрібні приватні власники, зацікавлені у реалізації інновацій, забезпечують ініціювання застосування досягнень НТП в економіці.
У той час як нинішня економічна ситуація в Україні з її величезними диспропорціями та інституційною незабезпеченістю створили протилежну мотиваційну атмосферу, коли більш вигідною формою використання капіталу стає посередницька діяльність, а не науково-технологічний прогрес, лобістські структури, що виражають економічні інтереси специфічних груп тиску, більше зацікавлені у консервації технологічного та гуманітарного розвитку, а наявний у країні науковий і технологічний потенціал придушений, зберігається монополізм і економіка має екстенсивний характер відтворення.
Практика перехідної економіки підтвердила, що переборення бюрократичного гальмування науково-технологічного прогресу є основною проблемою економіки. Щоб подолати її необхідно усунути монополізм та корпоративні форми організації економічного життя, оскільки вони відтворюють негативні тенденції не тільки стосовно власності, а й у формах економічної організації суспільства, ринку, технологічних, економічних і соціальних інновацій, та зацікавлені у консервації нинішнього стану справ для збереження корпоративних переваг. Обмеження монополізму потребує застосування таких заходів: 1) усунення соціальних наслідків монополізації ринків зі збереженням, якщо це технологічно та економічно ефективно, великих господарських систем, що концентрують науковий та інноваційний потенціал; 2) формування контрмонополій споживачів та працівників; 3) демократичне суспільне регулювання конкурентного ринкового середовища; 4) розвиток самоуправління тощо.
Для реалізації НТП необхідно стимулювати приплив інвестицій, ресурсів і насамперед людей у сфери науки, освіти, високих технологій. Між тим упродовж 1990-х років в Україні спостерігалося скорочення фінансування наукової сфери, глибокі структурні диспропорції, корпоративно-монополістична організація ринку, відсутність цілеспрямованої структурної та науково-технологічної політики, що призвело до концентрації капіталу, людських і технологічних ресурсів у сфері посередницької діяльності, до втечі капіталу за кордон, консервації його у нерухомості. Інші форми нагромадження капіталу — довгострокові капіталовкладення у людські здібності, науково-технологічний прогрес виявилися з економічного погляду невигідними. Для зламу системи гальмування НТП, особливо для усунення бар’єрів до впровадження його досягнень у реальну економіку необхідна інша система відносин відтворення, інша організація ринку, оскільки вони повинні забезпечувати об’єктивну зацікавленість інвесторів у розвитку НТП та людини як суб’єкта творчої діяльності, розвитку фундаментальних та прикладних галузей науки, освіти, культури.