Інституційні пастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процеси формування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється за рахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла, відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю за діяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненого психологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави, у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням — надто складний процес. Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженої турботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.
Без скасування цих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створення повнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайно низькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери та загальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життя та іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.
Отже, соціальна орієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкого кола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв’язок, коли економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).
Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового» інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальної інституційної структури кожної із систем.
Формування соціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутів усієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливу інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації досить різноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, що охоплює сфери освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам. Сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.
Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодження і під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.
Інститути у системі соціальної економіки різняться формою та змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і особливості, що в сукупності визначають умови й наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим щодо цього є приклад обмеження прав власності соціальною функцією. Так, у ст. 14 Конституції ФРН (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності виступають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме й опосередковане втручання держави у межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють певною кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).
Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних та економічних відносин, а також заходів і дій держави, спрямованих на формування або трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних, правових, політичних «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між суб’єктами господарювання тощо.
Соціальне страхування та заробітна плата стають провідними механізмами збереження та запобігання соціальних гарантій у випадках недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих втрат унаслідок соціальних ризиків. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).
Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій у разі матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місця роботи.
Важливий інститут соціального захисту населення — соціальна допомога, особливо найбіднішим, проте у перехідній економіці України фінансування цього напряму, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій було недостатнім. Система соціального захисту передбачає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, а й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це насамперед фінансування медичного обслуговування та освіти.
Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який, у свою чергу, теж є важливим фактором інституційних перетворень.
Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні відносини. Відсутність в Україні прогресивних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршення соціального стану 90 % населення.
Максимальне використання переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення у суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання повинна поєднуватися з економічною відповідальністю.
Економічною основою свободи у сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частину національного доходу не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи та в її межах приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самої економіки, у тому числі соціальної сфери, є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість усіх суспільних процесів, а отже, стають важливими чинниками їх удосконалення.