Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який забезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Це розкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної, раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.
Такий підхід до людського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природи вкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталу формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти.
Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їх економічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріального виробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їх ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як фактор підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почали розглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.
Зростання соціалізації — це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. У сучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життя населення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.
6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки
Згідно з основними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринкової економіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формування норм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структури суспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізацію насамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські та утилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету держави та ін.).
Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічного розвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики. Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілу благ у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу через бюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політиці доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.
Соціалізація повинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.
Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби. Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідність переоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.
Зміни у соціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна функціональна залежність від економіко-політичної, гуманітарної та інших сфер суспільної взаємодії. Таке визначення соціального розвитку має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, духовне вдосконалення суспільства через вплив на особистість тощо. Йдеться про політичну, громадянську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як обов’язкову передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод, тобто всіх тих детермінант, що визначають категорію добробуту в суспільстві.
Зазначимо, що духовні фактори разом з культурою буття народу, яка має спиратися на високий рівень суспільної моралі, справляють особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, унаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.
Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення — об’єктивна передумова діяльності індивідів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб. Цей закон управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна, вона відтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим та виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.
Економічний прогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити такий зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного — характерна риса системного суспільного розвитку. У ньому економічна якість прогресу однаковою мірою поєднується з соціальною якістю, що концептуально має передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.
Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства виступає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов’язані з об’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.