Отже, якщо наші урядовці й у перспективі покладатимуться на квазіринкові інструменти виправлення економічних диспропорцій, якщо і надалі відбуватиметься консервація існуючої галузевої структури, то наша мета ринкової трансформації не матиме підстав для її реалізації. Економіка, в структурі якої майже 60 % становлять базові галузі, за всіма існуючими світовими стандартами є безперспективною з погляду темпів розвитку. Адже є аксіомою, що потенціал їх зростання через малу швидкість обороту капіталу вкрай обмежений.
Катастрофічних масштабів набуло фізичне і моральне зношення основних виробничих фондів (табл. 5.1). Відволікання інвестиційних ресурсів із реального сектору у політичну сферу, що спостерігається останнім часом, не в змозі внести позитивні зміни у вирішення і цієї проблеми. Дані Держкомстату України свідчать, що за роки кризи обсяг інвестицій скоротився майже у 5 разів, а реальне зношення основних засобів у провідних галузях сьогодні сягає 60—70 %. В енергетиці, на транспорті та в деяких інших галузях цей показник набагато перевищує критичну межу.
Таблиця 5.1
СТУПІНЬ ЗНОСУ ОСНОВНИХ ФОНДІВ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, %
| 1990 р. | 1994 р. | 1998 р. | 1999 р. | 2000 р. | |
| Усього (у тому числі худоба) | 36,5 | 22,9 | 40,4 | 42,3 | 43,7 |
| Виробничі основні фонди | 42,6 | 23,7 | 46 | 47,2 | 47,5 |
| промисловості | 49,7 | 28,3 | 48,4 | 49 | 48,8 |
| сільського господарства | 26,1 | 19,9 | 39,2 | 42,4 | 48,3 |
| транспорту | 45,5 | 19 | 49,7 | 50,5 | 50,1 |
| зв’язку | 50 | 16,3 | 43,3 | 44,1 | 40,8 |
| Невиробничі основні фонди | 24,2 | 20,7 | 32,4 | 33,9 | 34,4 |
| житлового господарства | 21,6 | 26,7 | 24,6 | 27 | 29,4 |
| охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення | 27,3 | 29,3 | 31,7 | 34,7 | 37,8 |
| освіти | 15,8 | 25 | 34,6 | 33,9 | 40,5 |
| науки та наукового обслуговування | 40 | 30,6 | 47,7 | 46,2 | 47,4 |
* Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України до Верховної Ради України 2004 рік.
Надійних передумов сталого зростання економіки України ще не існує, їх треба створювати. Це вимагає і відповідних конструктивних економіко-теоретичних розробок, у яких дуже важливо враховувати багатоаспектність та комплексність проблеми. З нашого погляду, концептуальними напрямами таких реформ є:
По-перше, поглиблення знань про закономірності процесів ринкової трансформації економіки, що випливає з позицій раціонального розв’язання головного завдання системних перетворень адміністративно-командної системи. Визначальним у цьому є інституційне забезпечення політики реформ, завершення формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил, на які спирається економічна діяльність. Актуальною стала й інша проблема — виправлення наявних перекручень у відносинах власності, забезпечення легалізації їхніх основних форм, політичної підтримки, надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим забезпечити впровадження обґрунтованих механізмів державного регулювання земельного ринку. Ідеться, зрештою, про теоретичне обґрунтування необхідності впровадження реформ, що дозволить у перспективі українській економіці розвиватися на самодостатній основі.
По-друге, дієздатність і результативність ринкових реформ має оцінюватися з позицій її спроможності забезпечити (через засоби регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бути реалізовані через відсутність ринкових саморегуляторів, держава згідно з позиціями, викладеними у третьому розділі, має виступати у ролі суб’єкта, що доповнює ті ринкові механізми, які лише формуються, усувати неспроможності ринкового механізму.
По-третє, система реалізації конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки та структурної політики, подоланні нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. У цьому аспекті важливо розробити конструктивну комплексну програму стимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виховного протекціонізму — захисту насамперед високотехнологічного потенціалу й інвестиційного комплексу держави.
По-четверте, потребує переосмислення логіка механізму макроекономічної стабілізації, що є одним з визначальних чинників дієздатності держави, оскільки функцію першості у цьому процесі виконувати монетарна політика не може, про що свідчить як вітчизняний досвід, так і досвід інших постсоціалістичних країн.
По-п’яте, необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верств населення. Водночас, як буде показано далі, соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкою соціально незахищених верств населення.
Українська економічна наука має виробити свою специфічну модель післякризового економічного розвитку. Ця модель вимагає особистого високого ступеня чіткості мікро- і макроекономічного управління, економічного регулювання і контролю з боку держави незалежно від форм власності і господарювання в єдиному правовому полі [11, с. 81].
Механізми регулювання економіки під час кардинальних перетворень у тих чи інших країнах діють по-різному. Досвід країн — світових лідерів сучасного прогресу — переконує, що їх економічна могутність формувалася і формується під впливом послідовних структурних і якісних перетворень з одночасним посиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадають під її безпосередній вплив.
Ми поділяємо концептуально-стратегічний підхід тих авторів, хто вважає, що однією з головних функцій держави є і буде у ХХІ ст. формування та здійснення високоефективної науково-технічної, соціально-економічної, ринкової, правової і духовної політики, що забезпечує сталий поступальний розвиток.
Реформувати будь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як утворювальні, так і руйнівні або змішані моделі. В інтересах людини та й суспільства в цілому необхідно використовувати виключно утворювальні типи трансформаційних моделей, керуючись оціночним критерієм приросту внутрішнього валового продукту і національного доходу на душу населення, розвитку інтелекту нації, духовного її збагачення, піднесення рівня життя народу, що гарантує прогресивні зрушення в науково-технологічній і суспільній сферах людської діяльності [12; 13; 14; 15; 16; 17].
Загальна теорія перехідних економік віддзеркалює спільні тенденції та форми переходу до ринку. Національна теорія перехідної економіки має охоплювати методологічні й теоретичні основи аналізу загальних закономірностей перехідної економіки в органічному взаємозв’язку з національно-державною специфікою переходу до ринку окремих країн.
5.2 Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн
Процеси ринкової трансформації економіки перебувають у тісному взаємозв’язку з демократичними перетвореннями базисних політичних засад функціонування суспільства. Важливими детермінантами цих перетворень є свобода вибору, конкурентне середовище та плюралізм форм власності. Останні формуються через процеси роздержавлення і приватизації. Вони створюють, як уже зазначалося, лише одну із необхідних умов становлення і розвитку системи ринкових відносин. Водночас економічна діяльність держави в період трансформаційних процесів є надзвичайно складною та дискусійною. З одного боку, до функцій держави входить регламентація економічних процесів, що має принципове значення для формування сучасних ринкових відносин. Доки нові елементи, форми, методи господарювання ще не склалися в систему, тобто перебувають у стадії становлення, її відтворення потребує підтримки і допомоги з боку держави. Іншими словами, важливим атрибутом ринкової системи і своєрідним гарантом її існування стала держава у своїй економічній і соціальній політиці.
Змістовне наповнення, цілеспрямованість реалізації економічних і соціальних функцій держави безпосередньо залежать, по-перше, від типу держави й обраного суспільством економіко-політичного устрою, а по-друге, від того навантаження, що його несуть різні державні інститути в суспільстві.
У недалекому минулому у вітчизняній економічній літературі практично загальновизнаною була концепція, відповідно до якої «соціалістична держава справляє активний вплив на всі сторони економічного життя: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Державні органи керують розробленням й організовують здійснення планів розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообороту, заготівель, будівництва, фінансів, контролюють виконання цих планів, призначають керівників підприємств. Держава здійснює розподіл сукупного суспільного продукту, організовує матеріально-технічне постачання підприємств, веде зовнішню торгівлю, контролює міру праці і споживання» [18, с. 125—126].