Остаточно завершеного й узагальненого вигляду класична макроекономічна модель отримала в працях Дж. С. Мілля [8], котрий, як і інші економісти-рікардіанці, поділяв утилітарні погляди І. Бентама. Така модель включала три головні ринки: ринок благ, ринок праці та ринок капіталу. Іншою особливістю означеної моделі була двосекторність економіки, що поділялася на первинний сектор (сільське господарство та видобувна промисловість) і вторинний сектор (обробна промисловість). На методологічному рівні дослідження проводилися в довгостроковому періоді, що дорівнював одному поколінню, при одночасному вираженні всіх змінних у реальних величинах (роль грошей зводилася до засобу обігу, що зменшує трансакційні затрати)[10] та рівності попиту і пропозиції (неможливість надвиробництва базувалася на основі закону Ж. Б. Сея).
Прихильники класичного підходу вважали, що ринковий механізм здатний забезпечувати повну зайнятість самостійно, без державного втручання. На їхню думку, економіка тимчасово може виходити зі стану повної зайнятості, коли на неї впливають зовнішні негативні фактори (політичні перевороти, природні катаклізми тощо). Однак унаслідок здатності до автоматичного саморегулювання через деякий час економіка повертається до рівноважного стану, який відповідає повній зайнятості. Рівновагу в економіці забезпечують попит і пропозиція, процентні ставки, заощадження та інвестиції. Таким чином, ринковий механізм може автоматично забезпечувати рівність попиту і пропозиції і тим самим виключає тривалі порушення в економіці, у тому числі такі явища, як спад виробництва, інфляція, безробіття. Для розуміння їхніх теоретичних міркувань необхідно звернутися в ті часи, коли в економіці переважала досконала конкуренція і монополії відігравали незначну роль, а ринковий механізм міг певною мірою служити регулятором товарно-грошових відносин. Крім того, спади і піднесення виробництва, що періодично виникали в економіці, хоча і супроводжувалися негативними явищами, в цілому не мали глибокого впливу на економіку країни.
Незважаючи на значну роль, що відводилася ринковому саморегулюванню, Дж. С. Міль відстоює концепцію активної участі держави в економіці: вона, на його думку, має фінансувати науку, створення ринкової інфраструктури, а також проводити продуману соціальну політику.
На той час в академічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії[11] суспільного добробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. В основі цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладі з грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро із задоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософа Епікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк, К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлює власні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Мірилом правильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей»[12]. Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, що побудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийнятті рішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичну поведінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів»[13]. Отже, закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей для досягнення найбільшого добробуту в суспільстві.
Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» в теорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму, де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес є нічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.
В основу принципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility» (корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами, «природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання (pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility» і дістала свою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічної теорії ХІХ—ХХ ст.
Ієремія Бентам не поділяв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., — писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі. Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чи буде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого роду аналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень та страждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затрат і вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілу доходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві (у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованих функцій добробуту, що існують в економічній науці).
Саме ця теорія відіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неї спиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф. Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічних і теоретичних змін в аналізі економічної політики.
До найважливіших елементів таких революційних змін можна віднести:
· використання граничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;
· оцінювання економічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;
· раціональність поведінки людини у забезпеченні власного добробуту;
· використання принципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірності функціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиниць господарювання;
· використання методів дедукції на противагу історичним та індуктивним і заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використання математичних методів;
· обґрунтування ринку як рівноважної системи[14].
Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи: австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська (Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшу роль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як її ще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьому аспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірного аналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривих байдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності[15] для пошуку оптимальних умов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теорема економіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективності нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критерію підвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічну діяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляє його, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усього суспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевага критерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагає порівняння чи додавання індивідуальних корисностей.
Вільфредо Парето заклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту (welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні є одними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічної політики.
У подальшому органічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійснений А. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючи висновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можна вивести таке:
¾ Фіскальна політика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупних витрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефекту витіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталів при здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.
¾ Експансіоністська грошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тільки до інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різних видів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С. Пігу).
¾ Держава повинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного роду зовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим, з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.
Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю або частково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосується німецької історичної школи, характерними особливостями якої були:
· негативне ставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивних методів дослідження та до концепції «економічної людини»[16];