3) існування усуспільненої власності. В таких умовах було взято курс на перехід до ринку через лібералізацію підприємництва, цін тощо, тобто запозичено модель ринкової економіки розвинутих країн, яка базується на приватній власності й на розширенні ініціативи виробників щодо саморегулювання економіки. Однак не було створено відповідних умов для розвитку приватної власності та інфраструктури, що посилило негативні тенденції у промисловості і в усіх інших галузях економіки. Скорочення виробництва продукції промисловості мало своїм наслідком зменшення валового внутрішнього продукту, який у 2001 р. становив лише третину від рівня 1991 р. Через зниження ефективності і продуктивності суспільної праці зменшилися ресурси для задоволення потреб суспільного виробництва і формування фондів розширеного відтворення та реалізації соціальних програм.
На початок 2002 р. темпи промислового виробництва дещо зросли і становили 4-5% на рік, що свідчить про появу тенденції до стабілізації економіки. Перепоною на цьому шляху є надмірна зорієнтованість директорів державних промислових підприємств на відновлення технологічних зв'язків, які існували до розпаду СРСР, входження України в економічний союз із країнами СНД тощо. Річ у тому, що такі заходи неспроможні забезпечити реструктуризацію промислового капіталу, впровадження нових технологій та виробництво конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Країни СНД та їх підприємства не володіють інвестиційним капіталом, новими технологіями і самі потребують щонайменше розширення співпраці з розвинутими ринковими країнами для реструктуризації своїх економік. Вона потрібна і Україні, хоч відкидати економічну, технологічну, інвестиційну співпрацю між країнами СНД також невиправдано. Однак вона є найпліднішою у сфері науково-технічних досліджень, впровадження інноваційним техніко-технологічних проектів, які за виробничими параметрами не гірші від світових аналогів [37,146].
Економіка ринкових країн здебільшого має соціальну зорієнтованість. Метою організації виробництва дедалі більше стає задоволення соціальних потреб населення, а галузі економіки, що виробляють матеріальні і духовні цінності, відносять до комплексу соціальних виробництв.
Соціальний комплекс об'єднує галузі національної економіки, за ефективністю яких роблять висновок про стан економічної політики у сфері виробництва, забезпечення матеріальними і грошовими ресурсами розвитку соціальної сфери, цивілізованість і гуманність суспільства загалом.
Соціальний комплекс - комплекс галузей сфери виробництва і сфери послуг, який забезпечує виробництво товарів і послуг для населення. Рівень розвитку соціального комплексу визначається вмінням управляти державою, володінням економічними законами, пристосуванням форм і методів господарювання до їх вимог. До соціального комплексу належать: підприємства, що виробляють товари масового вжитку; сфера послуг; споживчий ринок; доходи і рівень життя населення.
Структура соціального комплексу має відображати структуру потреб і попиту населення. Розвиток соціального комплексу залежить від державної, економічної, інвестиційної політики та діяльності уряду. Як і галузі промисловості, він потребує відповідної реструктуризації.
До комплексу підприємств, що випускають товари масового вжитку, входять харчова, легка, машинобудівна, деревообробна, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів.
Найбільші потужності мають харчова і легка промисловість - 37% від усіх промислових підприємств.
Харчова промисловість є складовою агропромислового комплексу. Охоплює такі галузі: м'ясна, молочна, крохмальна, кондитерська промисловість та ін. Забезпечує 19% вартості промислової продукції і посідає друге місце після металургії та металообробки.
Обсяг випуску харчової промисловості за період 2000 – 2002 pp. мав тенденцію до зростання в середньому на 6 – 7% на рік, що свідчить про деяке пожвавлення у цьому секторі української економіки. З одного боку, це пов'язано з тим, що Україна має достатню сировинну базу, з іншого - продукція харчової промисловості є предметом щоденного вжитку. Це прискорює товарно-грошовий оборот і стимулює виробництво [45,245].
М'ясна промисловість - одна з провідних у харчовій індустрії. У 90-ті роки XX ст. в Україні значно знизилася її ресурсна база - зменшилося поголів'я худоби на 70%, застаріли технології переробки м'яса, зносилися основні фонди. Забезпечення конкурентоспроможності продукції м'ясної промисловості на світових ринках можливе за створення необхідних правових та інвестиційних умов, розширення птахівництва, посилення процесів підприємизації та корпоратизації галузі, державного сприяння.
Молочна промисловість складається з маслоробної, сироварної, молочноконсервної галузей, виробництва продуктів з незбираного молока. Тісно пов'язана з сільськогосподарським сектором. Потужності задіяні на 10 - 15% через нестачу молочної сировини та низькі закупівельні ціни. Галузь потребує оновлення капіталу, технологій, ринків збуту продукції за межами України, оскільки спроможна конкурувати на європейських і світових ринках.
Цукрова промисловість налічує понад 190 цукрових заводів. Має належну сировинну базу і, отже, дешеву сировину. Необхідне оновлення основних фондів, технологій, підвищення закупівельних цін, поліпшення якості цукру, його фасування. Назріло завдання підприємизації і корпоратизації, що могли б забезпечити конкурентоспроможність продукції галузі [51].
Борошномельно-круп'яна промисловість забезпечена сировинною базою, оскільки Україна традиційно є відомим виробником зернових культур. На часі оновлення капіталу, технологій, підвищення закупівельних цін на сировину, підприємизація і корпоратизація, підвищення конкурентоспроможності, розширення асортименту продукції.
Консервна промисловість має належну сировинну базу. Потребує підприємизації, корпоратизації, капітальних вкладень, розширення асортименту і поліпшення якості продукції, підвищення закупівельних цін на сировину.
Олійна промисловість виробляє рослинні жири та продукти на їх основі. Доцільним є скорочення експорту насіння олійних культур і створення привабливих інвестиційних, економічних та правових умов виробництва кінцевого продукту і збільшення експорту готової продукції.
Аналогічними є проблеми реструктуризації крохмальної, кондитерської промисловості і виробництва безалкогольних напоїв. Новітні технології та відповідні капіталовкладення уможливили б відновлення випуску вітчизняних фруктових напоїв, зокрема соків, вод та ін. Важливим для розв'язання завдань, що стоять перед цими галузями, є розвиток кооперації у сфері заготівель, переробки, транспортування, а також фінансування розвитку харчової промисловості загалом.
На легку промисловість припадає 1,6% від загального обсягу виробництва. Понад 4 тис. підприємств, що входять до її складу, забезпечують [50,93]:
переробку льону-довгунця, конопель, вовни;
виробництво шовкових, бавовняних, льняних, вовняних тканин;
випуск нетканих матеріалів, конопле-джутових, сітков'язаних виробів;
випуск текстильної галантереї;
виробництво трикотажної, вовняно-повстяної, швейної продукції;
виготовлення натуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів, взуття.
Стан галузей легкої промисловості - складний, вони важко пристосовуються до ринку.
Текстильна промисловість більшу частину сировини імпортує. Щодо конкуренції має такі переваги:
відносно великі основні фонди деяких комбінатів, які наприкінці 80-х - на початку 90-х років було оснащено сучасним обладнанням;
близькість до західноєвропейських ринків (3-4 дні транспортування вантажним автомобілем);
відносно низький рівень заробітної плати (приблизно 100 дол. на місяць) за високої кваліфікації зайнятих.
У більшості з 260 текстильних підприємств у процесі розукрупнення досягнуто значних успіхів. Невисока капіталомісткість галузі полегшує модернізацію обладнання. В середньотерміновій перспективі текстильна промисловість завдяки спеціалізації та поліпшенню якості продукції має необхідний потенціал для розширення виробництва і спрощення експортного регулювання та послаблення монопольних позицій. Збільшення критичних імпортних квот країнами ЄС сприяли б полегшенню цього процесу.
Швейна промисловість має висококваліфіковані кадри моделювання і пошиття одягу. Відчуває брак підприємливості та ініціативи, підтримки з боку держави та банківських установ. Потребує посилення підприємизації, корпоратизації, створення маркетингових підрозділів, забезпечення оборотними засобами.
Взуттєва промисловість забезпечена кадрами з моделювання і пошиття взуття. Потребує технічного і технологічного оновлення, розвитку маркетингу, підвищення якості продукції та її асортименту. Здатна завоювати внутрішній ринок за здійснення підприємизації та корпоратизації.
Щодо шкіряної промисловості то набуті навики вичинки шкіри в галузі високі. Для налагодження високоякісного виробництва необхідне технічне й технологічне оснащення галузі та механізм зведення до мінімуму експорту сирої шкіри, поліпшення технологічних зв'язків з підприємствами взуттєвої промисловості.
Машинобудівна промисловість потребує великих капітальних вкладень, зокрема для створення технологій виробництва побутової техніки, інших виробів тривалого користування. Лише за таких умов спроможна витіснити з внутрішнього ринку імпортні товари.
Деревообробна промисловість має кваліфікованих працівників. Потребує підприємизації, корпоратизації, капіталовкладень, збільшення обсягу виробництва меблів, створення маркетингових структур і активного пошуку ринків.