У свою чергу, ліквідність окремих елементів постійних активів має такий вигляд:
транспорт, електронно-обчислювальні машини, офісне обладнання;
комерційна нерухомість;
універсальне устаткування;
довгострокові фінансові інвестиції;
невстановлене устаткування;
будівлі виробничого призначення;
спеціалізоване устаткування;
нематеріальні активи;
споруди;
передавальні пристрої;
незавершене будівництво;
інші постійні активи.
Зупинимося на способах розпорядження постійними активами підприємства. Вони зводяться до продажу або передання в оренду (лізинг), довірче управління, заставу.
Порядок продажу активів залежить від того, чи йдеться про впорядковану або примусову ліквідацію. У разі впорядкованої ліквідації здійснюється підготовка до продажу, пропозиція присутня на ринку протягом певного періоду з метою отримання найвищої ціни. За примусової ліквідації активи продаються настільки оперативно, наскільки це можливо.
У загальному вигляді перспективи продажу визначають шляхом аналізу вторинного ринку подібних активів, оцінки потенціальних покупців (виявлення попиту), вибору способу продажу - конкурентного чи неконкурентного. Аналіз вторинного ринку дозволяє визначити обсяг пропозиції аналогічних активів і рівень цін, пропонованих покупцями. За впорядкованої ліквідації перевагу віддають конкурентному способу продажу, щоб досягти найвищої ціни. Продаж за умов примусової ліквідації (чи продаж низьколіквідних активів) відбувається неконкурентним способом.
Інші активи підприємства - довгострокові фінансові інвестиції існують переважно у вигляді цінних паперів. Процедура продажу включає оцінку якості цінних паперів; вибір найбільш імовірного покупця; вибір місця продажу.
Оцінка якості цінних паперів, тобто їхніх основних характеристик - ліквідності, ризикованості, доходності, потрібна для того, щоб визначити коло потенціальних покупців. На основі даної оцінки визначають, кого з покупців, враховуючи їхні типові цілі, можуть найбільше заінтересувати пропоновані папери. Співзасновники суб'єкта господарювання можуть прагнути до того, щоб мати додатковий контроль над підприємством або не допустити до управління ним небажаних осіб; саме ці дві причини стають вирішальними у прийнятті співзасновниками рішень про купівлю цінних паперів. Інтереси стратегічного інвестора полягають у здобутті контролю над підприємством, а пропоновані на продаж цінні папери можуть забезпечити таку можливість. Портфельний інвестор намагається збільшити свій капітал, оптимізуючи види й обсяги власних цінних паперів; коли він вважатиме, що володіння даними паперами принесе йому вигоду, то може погодитися на купівлю.
Щодо нематеріальних активів, то вони можуть продаватися разом з іншими активами, супроводжуючи їх (наприклад, технологічне «ноу-хау» разом з устаткуванням) або бути самостійним об'єктом продажу (так продаються всі відокремлювані нематеріальні активи). Як правило, у першому випадку вартість нематеріальних активів є складовою частиною вартості устаткування; у другому випадку вони продаються за допомогою ліцензій. Плата встановлюється у вигляді роялті, в процентах від обсягів продажу.
Альтернативний спосіб розпорядження активами - передача їх у тимчасове користування (оренда, лізинг, довірче управління) або в заставу. Оренду як спосіб розпорядження активами обирають з таких причин [33,67]:
нема покупця на майно;
довгострокова оренда є вигіднішою за продаж;
орендодавець вважає, що короткострокова оренда дозволить йому поправити свій фінансовий стан; а у середньо - чи довгостроковій перспективі він розраховує на використання майна в своїй діяльності;
орендар не має достатніх грошей для купівлі майна, тому віддає перевагу меншим, порівняно з вартістю майна, платежам;
орендар не має наміру користуватися майном довго, його задовольняє оренда на якийсь короткий час.
Лізинг для власника майна виступає, з одного боку, як обставина, що сприяє продажу, з іншого - як форма майнового кредитування. Завдяки лізингу врегульовується ситуація, коли власник бажає продати майно, а покупця умови продажу не влаштовують, він згоден лише на оренду. Третя сторона - лізингодавець купує майно і продає його в лізинг споживачеві. У разі зворотного лізингу продавець отримує грошову виручку від продажу лізингодавцю активу, а потім протягом певного строку платно користується ним; за таких умов продавець може зберегти за собою право викупу активу.
Передача майна в довірче управління передбачає надання сторонній особі прав управляти майном підприємства і відбувається тоді, коли власник сам не в змозі ефективно використовувати зайве майно. Довірче управління виступає конкурентним способом використання у відношенні до оренди (лізингу). Якщо актив приваблює і орендарів (лізин-гоотримувачів), і довірених осіб, то вибір майбутньої долі майна здійснюється з огляду на такі умови, як строк дії, плата за користування майном, зобов'язання щодо підтримання стану майна тощо.
Застава активів виступає водночас і як вимушена реструктуризація, бо заставлене майно може бути виведене з господарського обороту, і як спосіб забезпечити надходження позикових коштів на підприємство.
Нині розглянуті способи розпорядження майном використовуються обмежено: ринок більшості активів, які були у використанні, перебуває у пригніченому стані. Цінні папери реалізувати дуже складно. Випадки продажу нематеріальних активів є, скоріше, винятком, ніж правилом. Оренда
використовується переважно з комерційної нерухомості. Лізинг перебуває у зародковому стані. Послуги з довірчого управління не практикуються. Обсяги кредитування замалі, більшість підприємств не може сподіватися на позики. Отже, реструктуризація активів наражається на загальну нерозвинутість ринкових інститутів. Невисокий рівень ділової активності теж є важливою перешкодою в цій справі. Можливості технологічної реструктуризації обмежені також низькими інвестиційними можливостями підприємств. Таким чином, заходи з технологічної реструктуризації не завжди можуть дати належний ефект.
За існуючих умов успіх комплексної реструктуризації може забезпечити така її складова, як перебудова організації діяльності підприємства, пов'язана з інноваціями в логістиці, з виробництвом, продажем продукції та післяпродажним сервісом. Проте ефективність реструктуризації організаційної діяльності нетривала, бо не усунені в кардинальний спосіб технологічні недоліки все одно виявлять себе у зниженні конкурентоспроможності підприємства.
На закінчення підкреслимо: без здійснення інновацій у технологіях і активах комплексна реструктуризація позитивного результату не принесе.
За умов скорочення внутрішнього попиту на промислову продукцію вагомим чинником оздоровлення економіки може стати розвиток її експортного потенціалу. За загального спаду промислового виробництва обсяг експорту промислової продукції в останнє десятиріччя зріс, але в основному за рахунок сировинних галузей промисловості. Спектр зовнішнього ринку розширено шляхом збільшення експорту в країни з традиційно ринковою економікою: Австрію Грецію. Єгипет, Іран, Іспанію, Китай, Німеччину, Сирію. Туреччину та деякі інші. Однак, імпортуючи значні обсяги енергетичних ресурсів, Україна використовує їх переважно для виробництва первинної сировини і напівфабрикатів реалізуючи їх майже без прибутку для власної економіки [35,245].
Змінити ситуацію та експортувати продукти кінцевого споживання не дає змоги низька конкурентоспроможність національного виробника. Тому основним завданням промислової та зовнішньоекономічної політики України має стати розробка заходів і макроекономічних умов щодо підвищення конкурентоспроможності. Більшість дослідників та міжнародних експертів пропонує для України, за зразком конкурентних стратегій промислово розвинутих країн, стратегію протекціонізму щодо розвитку пріоритетних галузей та виробництв. Для реалізації конкурентної стратегії України у світовому співтоваристві необхідно:
вивчити фактори ефективної конкуренції в секторах національного ринку та відповідних галузях інших країн;
провести реструктуризацію підприємств та прискорити таким чином розвиток конкурентоспроможних галузей;
підвищити ефективність використання національних ресурсів, зменшити енергомісткість продукції;
прискорити інституційну трансформацію економіки;
досягти узгодження інтересів приватного та державного секторів;
розвивати ринкову інфраструктуру, налагодити систему підвищення кваліфікації спеціалістів з питань конкуренції;
вдосконалювати та стабілізувати нормативно-правову базу конкуренції відповідно до світової практики.
Реалізуючи стратегію підвищення конкурентоспроможності національного виробника, уряд повинен відмовитись від надання прямих та прихованих субсидій збитковим підприємствам, що за визначенням матиме протилежний бажаному ефект. Натомість необхідно подбати про радикальне поліпшення регуляторного клімату з метою створення сприятливого інвестиційного середовища. Україна при розробці стратегії розвитку промисловості має орієнтуватися на високорозвинуті країни, головними статтями експорту яких є високі технології, а не сировина. Це дасть змогу отримувати набагато вищі прибутки на міжнародних ринках, стимулювати інноваційну діяльність внутрішніх виробників та підвищувати добробут країни, використовуючи національні природні ресурси для задоволення власних потреб. Таким чином, пріоритетні галузі одночасно перетворюються на експортні, тому більшість агентів української економіки мають переглянути своє ставлення до експортної діяльності. Тепер вона дуже часто розглядається як можливість швидко отримати доходи у грошовій Формі, адже кількість останніх є надзвичайно обмеженою в реальному секторі. Тому вивозиться саме та продукція, виробництво якої не потребує значних витрат на технологічний цикл. Крім того, експортери працюють за умов постійної зміни правил гри і не можуть розраховувати на сталий рівень доходу.