3) технологічний і промисловий шпіонаж, інтелектуальне шахрайство, копіювання ідей, технологій, інновацій, використання торгових марок та упаковки конкурента;
4) зумисне зниження цін;
5) фізичні погрози, рекет [1, 20–24].
Для покращення стану справ у малому бізнесі, а відповідно і в економіці України, потрібно здійснити такі кроки:
1. Провести регулятивну реформу (дерегулювання), яка дасть змогу створити якісно нову – ефективну, послідовну, прозору й зрозумілу систему державного регулювання, яка захищатиме інтереси і підприємців, і споживачів [2, 7].
2. Необхідно зняти перепони на шляху розвитку підприємництва, значно скоротити витрати, пов`язані з функціонуванням в офіційному секторі економіки.
3. Сьогодні вкрай необхідно передбачити в бюджеті усіх рівнів спеціальні видатки на державну підтримку малого підприємництва.
4. Дуже важливо також створити державну кредитно-гарантійну установу з метою стимулювання комерційних банків до кредитування малого бізнесу з мінімальним фінансовим ризиком.
5. Давно назріли докорінні зміни системи оподаткування, зокрема розширення простору фіксованого оподаткування.
6. Для формування привабливого інвестиційного клімату треба прискорити запровадження норм європейського страхового законодавства, створити механізм страхування інвестиційних ризиків, що дасть змогу збільшити кількісні і якісні показники діяльності страхового ринку України [6, 72-78].
Загалом ці заходи повинні стимулювати розвиток малого бізнесу в Україні, а відтак і поступовий вихід нашої держави з затяжної економічної кризи.
Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.
У 1993 році в Україні функціонувало понад 60-ти товарні біржі. Така велика їхня кількість обумовлена низьким рівнем розвитку оптової торгівлі. Згодом, з розвитком економіки, кількість бірж зменшиться. Особливостями українських бірж є в порівнянні з західними малий статутний капітал і універсальність, низький рівень спеціалізації.
Отже розвиток і формування товарних бірж в Україні створить умови для концентрації у визначених місцях великої кількості товарів, що буде сприяти утворенню ціни рівноваги, усуненню дефіциту і затоварення.
Переважна більшість українських підприємств є диверсифікованими, різні види їхньої продукції технологічно не пов'язані між собою. Активи таких підприємств формувалися ще 20 – 30 років тому для випуску потрібних тоді виробів. Нинішні труднощі із збутом окремих товарів призводять до зростання накладних витрат, отже, до зниження цінової конкурентоспроможності. Комплекси допоміжних та обслуговуючих виробництв характеризуються незадовільним технічним рівнем, тому їхні послуги основному виробництву є неефективними, а саме їх існування спричинює збільшення непродуктивних витрат. Практично всі великі підприємства мають у своєму складі об'єкти соціальної інфраструктури, утримання яких також негативно впливає на результати діяльності. Техніко-технологічна відсталість багатьох виробництв, відсутність інвестиційних можливостей, високий рівень концентрації виробництва зумовлюють невідповідність технологій, обсягу та структури активів підприємств вимогам зовнішнього середовища і потребам у продукції. Усунути ці чинники можна шляхом технологічної реструктуризації, у ході якої впроваджуються нові технології Поліпшуються існуючі), «відсікаються» зайві активи, поліпшується їхній загальний стан.
За ознакою можливих змін у технологіях усі підприємства можна розподілити на чотири типи. Критеріями класифікації виступають: тривалість здійснення технологічних змін, їх вартість, складність, необхідність у НДДКР, характер інновацій. Ці критерії визначають імовірність успіху технологічної реструктуризації. Згідно з ними можна виділити так звані стабільні, рухомі, ринкові, випереджаючі технології.
Під «стабільними» технологіями маються на увазі ті, відмова від яких спричиняє повну або майже повну зміну профілю діяльності підприємства. Вони є характерними для підприємств металургійної, вугільної, машинобудівної, хімічної промисловості. Технологічні зміни на них є високозатратними, проводяться поступово, по окремих ланках виробничого ланцюга і вимагають значних НДДКР. Усе це зумовлює низькі можливості технологічної реконструкції в перелічених галузях [40,342].
«Рухомі» технології властиві для підприємств, переважна спеціалізація яких не випуск виробів, а надання послуг. Вони використовують у своїй діяльності активи багатофункціонального призначення. Це збутові, посередницькі та деякі інші фірми. Технологічні зміни тут є низькозатратними, можуть відбуватися швидко, з переходом до іншої сфери діяльності. Їхня успішність залежить, у першу чергу, від здатності керівників підприємства вчасно зорієнтуватися, тобто від можливостей менеджменту. Потреби у НДДКР найчастіше немає, досить техніко-економічного обґрунтування. Технологічна реструктуризація підприємств такого типу нескладна, а імовірність позитивного результату є високою [2,47].
«Ринкові» технології відносно легко оновлюються під продукти, відповідні сучасним та майбутнім потребам ринку. Як правило, за цими технологіями працюють підприємства харчової, легкої, целюлозно-паперової промисловості, побудовані чи реконструйовані у 70-80-х роках. Конструктивно-технологічні характеристики їх устаткування передбачали можливості подальшого вдосконалення. Технологічні зміни на цих підприємствах є середньозатратними, здебільшого стосуються окремих «вузьких» місць, не вимагають масштабних НДДКР; безпосередній контакт із споживачами та «живими» грішми відкриває певні можливості самофінансування. Можливість реструктуризації підприємств з «ринковими» технологіями висока, коли є джерела самофінансування чи зовнішній інвестор, в іншому разі - середня [10,115].
Підприємства з «випереджаючими» технологіями здатні до самостійної зміни їх, тобто можуть виступати генераторами науково-технічного прогресу. Це насамперед підприємства військово-промислового комплексу. Технологічні зміни є середньо - чи довгостроковими, вимагають значних НДДКР і надзвичайно великих затрат. Імовірність успішної реструктуризації низька передусім через високу її вартість [36,80].
Технологічна реструктуризація являє собою складову частину комплексної реструктуризації підприємства, яка проходить у три етапи.
На першому - підготовчому етапі оцінюються внутрішні можливості підприємства, параметри виконання виробничої програми (енергомісткість, вартість сировини і матеріалів, тривалість процесів, їхня структура, технічний рівень активів, стан і склад устаткування, використання та відтворення активів, технічна оснащеність праці тощо). Мета аналізу полягає у визначенні реальної конкурентоспроможності техніко-технологічної бази підприємства.
На другому - проектному етапі здійснюється оцінка технологічних процесів, необхідних для досягнення запланованих обсягів і номенклатури продукції, розраховується виробнича потужність, визначаються «вузькі місця» та заходи для їх усунення, підраховуються витрати на поліпшення характеристик активів завдяки ремонту і модернізації, з'ясовуються їх достатність або надмірні, витрати на придбання чи створення активів, витрати на експлуатацію та утримання, обсяги необхідних інвестицій та способи їх залучення тощо; оцінюються розміри і строки повернення вкладеного в активи капіталу, проводиться вибір оптимального складу активів з огляду на виробничу необхідність та економічну доцільність. Мета проектного етапу - визначити технологічні потреби, встановити параметри активів, оптимальні для задоволення майбутніх потреб у продукції (послугах) підприємства.
На третьому етапі здійснюється технологічна реструктуризація у трьох формах: 1) впровадження нових технологій чи окремих технологічних процесів; 2) поліпшення загального стану активів (ремонт, модернізація, реконструкція, нове будівництво, придбання); 3) ліквідація зайвих активів. Виходячи з цього функції управління технологічною реструктуризацією є такими [32,24]:
аналіз стану технологій і активів;
розробка організаційно-технічних заходів з оптимізації технологій і структури активів, економічне обґрунтування цих заходів;
оперативне регулювання ремонту, модернізації, реконструкції, нового будівництва активів;
комерційна діяльність (придбання активів, технологій);
фінансова діяльність (залучення інвестицій);
розпорядження зайвим майном.
Зупинимося детальніше на останній з перелічених функцій управління, бо через низькі фінансові можливості підприємств і високу вартість інновацій вона дає змогу, по-перше, оптимізувати структуру активів, вивівши з господарського обороту зайве майно шляхом продажу чи передання в оренду; по-друге, задовольнити вимоги кредиторів (у разі продажу); по-третє, одержати доход від тимчасової передачі певних прав на активи, з можливістю їх подальшого використання (у деяких випадках - реалізації нематеріальних активів); по-четверте, забезпечити зобов'язання з грошових кредитів за допомогою застави активів; по-п'яте, одержати майновий кредит (при використанні зворотного лізингу) і т. ін. Підсумовуючи, скажемо, що розпорядження зайвим майном дозволяє поліпшити структуру балансу, оскільки вдалі операції з активами позитивно впливають на фінансовий стан підприємства.
Перешкодами на шляху досягнення названих цілей виступають нерозвинутість ринкових інститутів, відсутність достатнього попиту, значне спрацювання основних засобів. Ці обставини визначають ліквідність активів.