Виходячи з цього, організацію продуктивних сил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіх елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праці та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання, з другого. Об’єктивна сторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва (суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що управляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійно через механізм ринкового саморегулювання , цілеспрямовано з боку держави або шляхом поєднання ринкових важелів із державними.
На макрорівні організація продуктивних сил здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження певних форм і методів організації виробництва і праці підприємницької діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.
Організація відносин економічної власності на макрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів концентрації власності, централізації власності тощо. На макрорівні така організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу, розвитку акціонерної власності, державне регулювання відносин власності, дії специфічних, стадійних економічних законів.
Таким чином, виробництво, як створення матеріальних та духовних благ, засобів, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей (у тому числі, життєво необхідних) та реалізації і розвитку їх здібностей, є первинним моментом суспільного життя,тобто носить яскраво виражений суспільний характер.
1.2 Основи виникнення товарних відносин
Товарне господарство – це тип господарювання, за якого продукт праці виробляється відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком. Загальновизнано, що передумови щодо виникнення і подальшого розвитку товарного господарства створюються в глибоку давнину в часи повного панування натурального господарства і, перш за все, вони пов’язані з процесом суспільного поділу праці, який пройшов декілька етапів. Він є матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом та відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. Суспільний поділ праці передбачає, що кожне господарство здійснює виробництво лише певного конкретного продукту. При цьому виникнення різноманітних видів праці на основі поділу не приводить до ізольованого їх існування. Між ними виникає певна система економічних зв’язків, заснована на обміні. В результаті за товарного виробництва відкриваються необмежені можливості для розширення суспільного виробництва. Для збільшення кількості створюваного продукту, з точки зору об’єму та різноманіття, необхідно, щоб у процесі його створення брали участь певні виробники.
Впродовж майже 3 мільйонів років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. Лише у III-II тис. до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. Цей момент слід розглядати як визначну подію в історії розвитку людської цивілізації, що відбиває наслідки дії загального економічного закону – закону економії робочого часу. Людина усвідомлює, що не універсальна праця приносить кращі результати (є більш продуктивною навіть за умови використання примітивних знарядь праці), а спеціалізована, коли увага і зусилля працюючого зосереджуються на конкретному виді діяльності, на виготовленні окремого продукту. В процесі такої праці людина має змогу значно підвищувати свою майстерність, поступово удосконалювати знаряддя праці, набуває певних навичок, узагальнює їх і, як підсумок, досягає кращих результатів. Це, в свою чергу, веде до більш-менш регулярного виготовлення такої кількості продукції, яка перевищує власні потреби виробника та його родини. Так закладаються матеріальні підвалини для регулярного обміну результатами праці землероба (зерно, овочі) на результати праці скотаря (м’ясо, шкіри). У цьому ж суспільстві відбувся другий великий поділ праці – від землеробства і тваринництва відокремилось ремісництво, яке (знову ж таки шляхом обміну продуктами – результатами праці землероба і скотаря) поглиблює розвиток товарного господарства, укріплює його позиції. Правда, обмін здебільшого носить прямий характер (продукту на продукт), тобто відбувається шляхом так званого бартеру. Третій великий поділ праці відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва. Під час третього крупного суспільного поділу праці виділяється прошарок людей (купці), які безпосередньо вже не займаються виробництвом, їх пряма функція полягає у здійсненні обміну результатами праці між різними підрозділами (сферами) суспільного виробництва. Тим самим вони звільняють і землероба, і скотаря, і ремісника від необхідності витрачати час на реалізацію своєї продукції і останні мають змогу зосередити свою увагу виключно на виробництві, що, безумовно, веде до підвищення продуктивності їх праці. Обмін, який здійснюють купці, як правило, вже супроводжується появою особливого товару – грошей, які виконують роль загального еквівалента. Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у ХХ ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці - відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує 30%. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції почався п’ятий великий поділ праці – відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер. Отже, суспільний поділ праці – це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. «Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, - писав К. Маркс, - назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди - частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні – одиничним поділом праці». Якщо взяти загальний та частковий поділ праці, то провести між ними чітку межу досить важко. Проте, в економічній літературі деякі вчені здійснили таку спробу. На їх думку, загальний полягає в поділі праці в залежності від форми створення продукту, а частковий – за типами та видами конкретності, корисності праці. Але на практиці таке розмежування сфер суспільного виробництва здійснити практично неможливо. Це можна прослідкувати на прикладі галузей матеріального виробництва. Наприклад, промисловість, як відомо, складається з видобувних та обробних. Але між ними існують значні відмінності. Підприємства видобувної добувають із надр землі природну сировину, а підприємства обробної промисловості переробляють її для створення готового продукту. Їх можна повноправно віднести до загального поділу праці, хоч вони і входять до однієї галузі. Або візьмемо сільське господарство. Його підприємства виготовляють сільськогосподарську продукцію. Переробку її здійснює харчова промисловість. ЇЇ можна віднести до сільського господарства в якості переробної галузі. Проте за характером праці харчова промисловість подібна до промислового виробництва, тому виступає в якості однієї з його галузей. Такі приклади можна продовжувати і далі. Вони говорять про те, що чітко визначених меж між загальним та частковим поділом праці немає. Таким чином, різниця між названими видами поділу праці має значною мірою умовний характер. Одна й та сама галузь може виступати в одному випадку в якості загального поділу праці, а в іншому – в якості часткового. Наприклад, деревообробна промисловість виступає в якості загального поділу праці відносно меблевої. У той же час відносно всієї промисловості вона виступає у вигляді часткового поділу праці.
Отже, загальний і частковий поділ праці мають взаємно проникаючий характер. Крім того, ці види поділу праці спонукають до обміну діяльністю. Тому їх можна повноправно об’єднати в один вид поділу праці – поділ праці всередині суспільства.
Що стосується одиничного поділу праці або поділу праці всередині підприємства,то він має суттєві відмінності. По-перше, слід зазначити, що при одиничному поділі праці не здійснюється обмін діяльністю, як при загальному та частковому. По-друге, поділ праці всередині підприємства виник значно пізніше, ніж загальний та частковий поділ праці – лише на мануфактурній стадії розвитку виробництва.
Таким чином, в суспільному поділі праці варто виділяти поділ праці всередині суспільства (загальний і частковий) і поділ праці всередині підприємства (одиничний). Необхідність такого розмежування витікає з відмінних особливостей двох видів суспільного поділу праці.
Крім названих видів розрізняють ще територіальний, міжнародний та професійний поділ праці. Що стосується територіального та міжнародного, то вони не виступають в якості окремих видів суспільного поділу праці. Вони похідні від поділу праці всередині суспільства і являють собою закріплення окремих видів виробництв за певними районами та країнами. Таке закріплення залежить від цілого ряду факторів. Це наявність покладів корисних копалин, біологічних та водних ресурсів, робочої сили; існуючі природно-кліматичні умови і т. д. З їх урахуванням визначається вже розміщення конкретних видів виробництв на тій чи іншій території. Професійний поділ праці також виступає похідною формою від суспільного. Проте професійний поділ праці має свою специфіку. Якщо територіальний та міжнародний, як вже було сказано, витікає тільки з поділу праці всередині суспільства, то професійний є наслідком поділу праці як всередині суспільства, так і всередині підприємства. При цьому, якщо загальний і частковий поділ праці призвели до виникнення відповідних професій, то одиничний викликав їх подрібнення на окремі спеціальності.