28. Необхідність принципи та ефективність роботи страхових компаній
Договірні фінансові посередники — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).
Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб’єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.
З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.
Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.
Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи — облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.
Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.
Структура управління компанією може будуватись за такими принципами:
1) Принцип лінійного підпорядкування - вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. В разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.
2) Принцип функціонального підпорядкування - раво давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.
3) Принцип лінійно-штабного підпорядкування - це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.
29. Необхідність, принципи та ефективність роботи недержавних пенсійних фондів
Недержавний пенсійний фонд — це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законом порядку. Діяльність таких фондів не спрямована на отримання прибутку їх засновниками.
Розрізняють три види пенсійних фондів: корпоративний, професійний і відкритий: корпоративний пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа — роботодавець або кілька юридичних осіб — роботодавців. Учасниками цього фонду є виключно громадяни, які перебувають у трудових відносинах з його засновниками та платниками (роботодавцями, які приєдналися до фонду після його заснування). Цей фонд схожий на виробничі пенсійні фонди у США. Пенсійні внески до таких фондів сплачуватимуться за пенсійною схемою, до визначення умов якої засновники залучають і учасників (працівників). Внески до фондів здійснюють спільно як роботодавці, так і працівники, в тому числі у формі відрахувань із заробітної плати; професійний пенсійний фонд — пенсійний фонд, засновниками якого є об'єднання громадян або юридичних осіб. Ці об'єднання утворюються за родом професійної діяльності громадян. Відповідно, і учасниками цього фонду є виключно громадяни, пов'язані за родом їхньої професійної діяльності; відкритий пенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, засновниками якого є будь-які юридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства незалежно від місця та характеру їх роботи.
Засновниками будь-якого пенсійного фонду можуть бути виключно юридичні особи та їх об'єднання. Юридичною формою реалізації місії пенсійних фондів — здійснення пенсійного забезпечення учасників фонду — є пенсійні контракти, які можуть бути укладені між пенсійним фондом та його вкладником. Вкладниками за пенсійним контрактом можуть бути учасники або їхні роботодавці, які сплачують внески на користь учасників відповідно до умов пенсійного контракту. Роботодавець-вкладник, який утворив корпоративний пенсійний фонд або робить відрахування на користь своїх працівників до інших пенсійних фондів, зобов'язаний сплачувати пенсійні внески за власний рахунок. Розмір таких внесків до корпоративних недержавних пенсійних фондів повинен встановлюватися: або в однаковому відсотку відрахувань від суми заробітної плати працівників-учасників, або із застосовуванням прогресивної шкали відсотків відрахувань відносно суми заробітної плати залежно від віку працівників або від їхнього стажу роботи на даному підприємстві із встановленням однакового відсотка відрахувань пенсійних внесків для кожної визначеної групи працівників.
30. Економічні ф-ії держави
Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов'язані. Виділяють наступні ф-ції: 1.Захист конкуренції; 2.Перерозподіл доходу й багатства; 3.Корегування розподілу ресурсів з метою змін структури національного продукту; 4.Стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічного зростання; 5.Розробка й затвердження правових основ економіки; 6.Визначення мети й пріоритетів мікро- та макроекономічного розвитку; 7.Реалізація соціальних цінностей; 8.Регулювання економічної діяльності, спрямоване на вирівнювання сукупного попиту й пропозиції; 9.Перерозподіл доходів, спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. 10.Фінансування суспільних благ і послуг; 11.Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку; 12.Стабілізація економіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін; 13.Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. ; 14.Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності;15.Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку; 16.Забезпечення людей обов'язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що юдина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров'я продулкти тощо).
31. Сутність понять: «економічна політика держави», «державне регулювання економіки»
Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Економічна політика держави ґрунтується на проведенні державними інститутами генеральної лінії стратегічного і тактичного розвитку економічного укладу, вироблення комплексу дій і системи заходів у галузі управління економікою, надання визначеного напряму розвитку економічних процесів у відповідності із цілями, завданнями та інтересами країни. Вона базується на теоретичних і методологічних засадах економічної теорії і включає структурну, інвестиційну, фінансово-кредитну, соціальну, зовнішньоекономічну, науково-технічну, податкову, бюджетну політику тощо. У теоретичному аспекті державне регулювання економіки — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.Конкретні напрями, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто держава через відповідні методи і засоби ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.Складною теоретичною проблемою є визначення об'єкта ДРЕ. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ національна економіка. У зв'язку із схожістю об'єктів державного регулювання економіки і макроекономіки як науки, методологічною основою ДРЕ слід уважати економічну теорію, і передовсім макроекономіку.