У програмах соціально-економічного і культурного розвитку регіонів встановлюються також завдання по розширенню мережі установ соціального забезпечення, зокрема будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів. Кількість, обсяги будівництва, реконструкції та технічного переобладнання цих установ визначаються на підставі потреб населення та фінансових можливостей регіонів. Для встановлення потреб використовуються дані персонального обліку цієї категорії населення, який здійснюється місцевими органами управління.
Найважливішим елементом управління закладів охорони здоров'я, фізичної культури і соціального забезпечення є залучення фінансових ресурсів. Обсяги фінансування встановлюються при затвердженні регіональних бюджетів, виходячи з їх наповнюваності та можливостей залучення коштів з інших джерел, включаючи медичне страхування та комерційні установи.
Тема 9
"Проблеми міста як сучасної агломерації"
1. Місто як об'єкт управління
2. Державні перспективні програми розвитку міст
3. Генеральні плани і районні планування
4. Проблеми функціонування організаційно-економічного механізму управління містом в сучасних умовах
1. Важливою складовою системи адміністративно-територіального устрою держави є міста — населені пункти, жителі яких зайняті головним чином у промисловості, торгівлі, на транспорті, в адміністративних установах, навчальних закладах.
Розвиток міста має величезне значення в економічному, політичному та культурному житті суспільства і як процес потребує державного регулювання. Воно повинно забезпечити ефективне функціонування існуючих міст як ключової ланки територіального поділу праці та реалізації загальнодержавної концепції містобудування. Кожне місто є цілісною динамічною соціально-економічною системою, структуру якої складає населення, містоутворюючі галузі, містообслуговуюча сфера, територіально-плануюча організація та навколишнє середовище. Місто як вид поселення створює кращі, ніж село умови життя і діяльності завдяки концентрації продуктивних сил, інтеграції виробництва та виробничої і соціальної інфраструктури.
Головною містоутворюючою галуззю є, як правило, промисловість, для розвитку котрої складаються тим кращі умови, чим більше місто. Нові промислові підприємства тяжіють до розміщення там, де вже існують відповідні галузі та розвинута містообслуговуюча сфера: житлово-комунальне господарство, торгівля і громадське харчування, організації та установи освіти, охорони здоров'я, культури і мистецтва, підприємства виробничої інфраструктури та інші обслуговуючі заклади.
Проте різке зростання промисловості міста викликає і негативні явища: збільшення витрат на виробництво і транспортування продукції, підвищення рівня концентрації населення та погіршення умов його проживання, надмірне використання природного потенціалу тощо. У зв'язку з цим виникає необхідність регулювання процесів розвитку міст з урахуванням взаємостосунків між ними і чинників економічного, соціального та екологічного характеру.
Містоутворюючими галузями є також будівництво, наука і наукове обслуговування, освіта та деякі інші.
У структурі міста як системі важливе значення має територіально-плануюча організація — виділення виробничих, торговельних та інших зон і територій та плануючих елементів міста, а також навколишнє середовище.
Управління кожним містом має на меті насамперед забезпечення належних умов для життєдіяльності і відтворення населення. Її досягнення потребує вирішення таких завдань:
раціональне використання обмежених матеріальних, трудових і фінансових ресурсів та зосередження їх на пріоритетних напрямках міського будівництва;
створення сприятливого середовища для розвитку підприємництва з одночасним розвитком конкурентних відносин у сфері використання земельних ресурсів та об'єктів комунальної власності міста;
узгодження на рівні міста інтересів різних органів господарського керівництва, бізнесових кіл і населення та отримання обопільної вигоди;
здійснення заходів щодо досягнення оптимальних пропорцій у розвитку міського господарства в перспективі та отримання додаткового економічного, екологічного і соціального ефекту;
удосконалення територіальної організації та поліпшення архітектурного вигляду міста, збереження природного середовища та його раціональне використання;
збереження і відновлення пам'яток матеріальної і духовної культури.
Реалізацію вказаних завдань здійснюють органи міського управління, структура та функції яких залежать від рангу міста. Він встановлюється при їх класифікації за однією або кількома ознаками: адміністративним статусом, чисельністю та демографічною структурою населення, народногосподарським профілем, наявністю та перспективами зміни виробничого потенціалу, регіональним положенням тощо.
За адміністративним статусом в Україні виділяються міста республіканського, обласного і районного підпорядкування. До міст республіканського підпорядкування відносяться Київ та Севастополь. Вони мають спеціальний статус, визначений законами про ці міста.
Містами обласного підпорядкування є обласні центри, а також міста з чисельністю населення більш 50 тисяч осіб, а містами районного підпорядкування — не менше 10 тисяч жителів.
Серед міст республіканського та обласного підпорядкування виділяються міста, що мають адміністративні райони, управління якими здійснюють районні у містах державні адміністрації та районні ради, а також територіальні громади відповідно до законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».
У відповідності з такою класифікацією визначається рівень управління та структура його апарату, встановлюються джерела фінансування та диференціюються показники програм розвитку міст, узгоджуються управлінські рішення міської влади та органів опосередкованого управління містом у вигляді вищестоящих структур державного керівництва.
Становлення міста як об'єкта, завдання по розвитку якого встановлюються на двох рівнях управління, зумовлює необхідність законодавчого розмежування повноважень цих органів та забезпечення системного підходу до організації їх діяльності .
В умовах реформування економіки загострюється проблема поєднання інтересів територіальних громад міста та бізнесових інтересів. Причиною цього є невизначеність економічного механізму, функціонування якого сприяло б узгодженню вказаних інтересів та досягненню так званого агломераційного ефекту. Він полягає в економії окремого капіталу за рахунок зменшення загальних сукупних витрат на розвиток міста, що принаджує інвесторів і сприяє розвитку підприємництва до тих пір, поки не наступить зворотний ефект — падіння переваг міста в отриманні додаткового прибутку та зростання витрат на виробництво товарів і послуг. Тоді, як показує досвід розвинутих країн (США, ФРН, Японія) спостерігається відтік виробництва та населення з великих міст в інші міста даної агломерації або взагалі за її межі. Наслідком цього є скорочення зайнятості, посилення нерівності розподілу доходів та загострення соціальної проблеми бідності.
Таким чином виникає нагальна потреба управління процесами розвитку міста як окремої територіальної системи, що має певні перспективи розвитку в залежності від місця розташування, або, що одне й теж, регіонального положення та розвитку і розміщення продуктивних сил.
У залежності від регіонального положення те чи інше місто має бути віднесено до таких груп:
1) самостійний регіон,
2) частина агломерації,
3) міста-супутники.
У містах першої групи всі процеси життєдіяльності замкнені, тобто звернені на самовідтворювання міста як системи, управління якою здійснюється автономно.
Міста другої групи характеризуються лише частиною процесів, притаманних містам першої групи, і потребують у своєму розвитку узгодженості управлінських рішень на рівні всієї агломерації.
До міст третьої групи відносяться ті, більшість процесів життєзабезпечення яких залежить від основного міста. Це зумовлює специфіку управління містом-супутником як підсистемою основного міста, виходячи насамперед з інтересів останнього.
З позиції розвитку і розміщення продуктивних сил міста можна поділяти на ті, що розвиваються і мають передумови для нарощування виробничого потенціалу в перспективі, стаціонарні міста, у яких не передбачається природних та економічних передумов для розширення виробництва в найближчі роки, та «затухаючі» міста, природні та екологічні чинники яких будуть вичерпані протягом наступних 10—15 років. Така класифікація — необхідний елемент державної містобудівної політики.
Для характеристики міста як системи використовуються численні показники. Умовно їх можна поєднати в окремі групи, котрі відображують:
географічне положення і природне середовище;
територію;
населення;
екологічний стан;
історичні тенденції розвитку і традиції побуту та культури;
економічний потенціал і структуру міського господарства;
містобудівне планування.
Зазначені чинники аналізуються при опрацюванні концепції розвитку сучасних міст, розробці їх генеральних планів і програм соціально-економічного розвитку. Разом ці документи утворюють систему передпланових програмних розробок, котра слугує головним організаційно-економічним засобом управління сучасним містом.
2. У здійсненні загальнодержавної соціально-економічної політики важливу роль відіграють державні програми розвитку міст, розраховані на 10—15 років. Як правило, вони стосуються міст республіканського підпорядкування, а також найбільших промислових, науково-освітніх і культурних центрів країни. Основні положення державних програм соціально-економічного розвитку таких міст ухвалюються постановами Кабінету Міністрів України. Програми розвитку інших міст входять до програм соціально-економічного розвитку адміністративних областей і районів і затверджуються у їх складі в установленому законодавством порядку.