Зміст
Вступ
1. Власність як економічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
1.2 Теорія прав власності
1.3 Форми власності
2. Місце та роль власності в економіці України
2.1 Особливості становлення інституту власника в Україні
2.2 Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні
Висновки
Список використаних літературних джерел
Вступ
Процеси корінного перетворення економічної системи України роблять особливо актуальним з'ясування структури відносин власності, адекватної нинішньому рівню розвитку продуктивних сил, місця й ролі в ній різних форм власності.
Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.
Питання реформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.
У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї - до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обґрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.
Орієнтиром при проведенні реформ повинне стати прагнення до соціокультурного типу розвитку, при якому на перший план виходить розвиток та реалізація здібностей індивіда, його творча праця, тобто виникає питання про становлення і реалізацію інтелектуальної власності.
Проблема відносин власності завжди перебувала в центрі уваги дослідників соціально-економічних процесів. Аналіз її економічної природи, місця і ролі в суспільстві є в роботах А. Сміта, Д. Рікардо, Д. Юма, Д. С. Мілля, Т. Мора, Т. Кампанели, О. Сен-Симона, К. Менгера. Проблема відносин власності звучала як вивчення багатства і засобів його примноження у Т. Мана, П.Л. Буагильбера, А. Р.Ж. Тюрго та інших.
Великий внесок в розвиток теорії власності зробив К. Маркс, до спадщини якого в своїх розробках зверталися багато дослідників цієї проблеми. У радянській економічній літературі питання аналізу відносин власності приділяли увагу такі автори, як О. Бузгалін, А. Єрьомін, О. Колганов, Я. Крон род, А. Пашков, В. Радаєв, В. Черковець та інші.
У той час, як більшість наших авторів розглядала економічний зміст власності (виключення складає В. Шкредов, який відстоює позицію про юридичний зміст власності), на Заході широке поширення отримала теорія прав власності, розробка і розвиток якої здійснювалися А. Алчяном, О. Вільямсоном, Х. Демсецем, Дж. Уоллісом та ін. Серед західних авторів, які в тій чи іншій мірі розглядають проблеми власності, потрібно виділити Дж. Гелбрейта, П. Друкера, О. Тоффлера, Ф. Хайєка, П. Хейне.
Питання дослідження відносин власності підіймають сьогодні такі автори, як В. Іноземцев, Р. Капелюшников, В. Козаченко, В. Корняков, Ю. Кочеврін, В. Холодков та ін. У вітчизняній літературі цій проблемі присвячені роботи таких вчених, як Д. Богиня, О. Бойко, Г. Волинський, В. Голиков, О. Гош, А. Грищенко, Г. Задорожний, В. Кудряшов, І. Лазня, В. Логвиненко, Я. Максименко, М. Павловський, М. Хохлов, В. Юрчишин та ін.
Основною метою роботи являється розкриття економічного й правового змісту власності, а також критичне осмислення розвитку відносин власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства.
Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:
- визначити суть власності як економічної категорії;
- класифікувати сучасні форми власності;
- визначити роль і місце відносин власності в економіці України;
1. Власність як економічна категорія
1.1 Економічний та правовий зміст власності
Власність являється найважливішою характеристикою будь-якого виробництва, категорією, що виражає економічні інтереси суб'єктів виробництва й виступаючою економічною основою їхнього формування. Усяка власність є функціонуюча система, сутність якої може бути визначена й досліджена тільки через вивчення її функцій. У зв'язку з цим, говорячи про власність, часто посилаються на присвоєння, описуючи функціональну сторону власності за посередництвом цієї категорії. В абстрактному плані власність дійсно є соціально – економічним присвоєнням об'єктів власності. Але подальші спроби конкретизації (що необхідно й з теоретичної, і з практичної точок зору) приречені на тавтологічні визначення присвоєння присвоєнням же. [1]
Крім того, тут невловимою стає грань між економічним і юридичним, правовим змістом власності. Емпірична злитість, з'єднання воєдино цих граней укупі з опосередкуванням функціональною реалізацією власності її юридичним оформленням створюють можливість підміни, що часто відбувається, понять. В історичному ракурсі це найбільше повно відбилося в концепції природного права власності. Один з основоположників цієї концепції Дж. Локк формулював її суть у такий спосіб: "Кожна людина має деяку власність, що міститься його власній особистості, на яку ніхто, крім нього самого, не має ніяких прав". [2]
Подібна аргументація природи власності простежується в працях багатьох послідовників природно правової концепції. Більш пізній філософ П. Гольбах підкреслював, що "власність має свою основу в людській природі, але власність не однакова, тому що природа створила неоднаковими людей". І далі "… природна нерівність людей уможливлює рівність їх майна." [3].
У Г. Гегеля власність розглядається як "вкладання волі особи в річ". Воля людини лежить в основі власності, є її "перша субстанціональна основа". [4;13]
Категорії присвоєння виявляється, таким чином, багатоаспектною, що включає поряд з економічним і вольовий, юридичний аспект. Останній означає фіксування факту приналежності об'єкта власності у відриві від процесуального, економічного буття власності. Певна приналежність об'єкта реалізується у вольовому відношенні суб'єкта до об'єкта власності. Саме ця юридична визначеність об'єкта власності уможливлює підприємницьку активність, організацію виробництва, формування попиту на фактори виробництва і їх пропозицію, одержання прибутків власниками факторів виробництва і т.д., словом увесь процес суспільного виробництва, що означає вже відносини суб'єктів власності із приводу її об'єктів.
Матеріальним змістом економічного виробничого присвоєння (у відмінності від вольового його аспекту) є процес реального користування матеріальними благами, у першу чергу засобами виробництва. Користування є реальний економічний процес витягу й присвоєння корисних властивостей об'єкта власності в процесі фактичного користування ім.
Отже, функціональна характеристика власності підлягає визначенню через користування як реальний, матеріальний процес, який і є фактичним економічним присвоєнням. Саме процес реального користування конституює суб'єктів виробництва в якості таких. Інакше кажучи, поза процесом користування не може бути суб'єктів виробництва, тому що останні тією чи іншою мірою усі користуються об'єктами власності.
Користування є природною властивістю людини, властивим йому в усі періоди історичного розвитку. Однак не всякий процес користування може бути сутнісною субстанцією власності. Для з'ясування цього моменту необхідно звернутися до характеристики генезису власності.
В економічній науці знайшло обґрунтування виділення присвоєння предметів природи як чисто біологічного, природного явища, обумовленого необхідністю задоволення першочергових потреб людини в їжі, житлі, воді, теплі й ін.[1]
Разом з тим виділяється присвоєння соціальне, для якого біологічне, зрозуміло, є вихідним і існуючим поряд із соціальним, але яке якісно відрізняється від біологічного присвоєння.
Присвоєння перестає бути чисто біологічним і здобуває соціальний характер з того моменту, коли корисність об'єкта здобуває соціальну значимість. Нагромадження безлічі об'єктів власності з біологічної точки зору даремно для людини, але із соціальної конституює його певний статус у якійсь формі людської спільності. Але при цьому необхідно виконання декількох основних умов.
Нагромадження об'єкта присвоєння повинні мати певну суспільну корисність, яка й повідомляє їм економічну значимість. Крім того, об'єктам повинна бути властивий достатній ступінь відносної рідкості, яка прямо пропорційна їхньої економічної значимості. Тільки із приводу таких об'єктів можуть виникати стійкі суспільно-економічні відносини. Монополізація користування подібними об'єктами присвоєння, повідомляючи певний соціальний статус користувачеві дає можливість монопольного присвоєння корисних властивостей об'єктів користування. Задоволення зростаючих потреб індивіда як наслідок виниклого положення визначає перший момент, що конституює власника. Власником, монопольним користувачем об'єктів власності, є індивід, що привласнює прибуток від експлуатації даного об'єкта в ході суспільного виробництва.
Оскільки об'єкт власності піддається зношуванню в міру його експлуатації або під дією сил природи, то підтримка вихідного ступеня його корисності й ліквідності стає найважливішим завданням монопольного користувача. Емпірично виявляється, що в міру збільшення корисності об'єкта збільшується й прибуток, отриманий в ході його виробничого застосування, отже, зростає соціальна значимість об'єкта. Так формується другий момент, що конституює власника: для нього необхідно безперервне нагромадження матеріального субстрату власності як обов'язкова умова збереження монополії на користування об'єктом власності.