5) відбувається створення колективних господарств (кооперацій) у формі артілей, кас, крамниць з метою захисту середнього селянства від розорення. Але кооперативний рух у Наддніпрянщині, на відміну від Західної України, був недостатньо поширений. Це було наслідком політики царського уряду, який забороняв діяльність кооперативів. Він бачив у них організації, навколо яких гуртувалися національні сили України. Ватажки кооперативного руху перебували під постійним наглядом поліції. Існуючі артілі закривалися, нові практично не відкривалися.
6) загострення проблеми аграрного перенаселення. Понад 50% селян України були незаможними. В пошуках джерел існування вони відправлялися в міста або взагалі покидали Україну. Ще наприкінці XIX ст. українське населення мігрувало на Кавказ (1300 тис), до Поволжя (400 тис), на Далекий Схід (225 тис). Українці заселяли територію Приморського та Амурського країв Далекого Сходу. Тут переселенці отримували по 100 десятин кожен, будували собі селища, викорчовували ліси під земельні ділянки для хліборобства, осушували болота.
У сільському господарстві України відбувалася боротьба нових форм капіталістичного господарювання з феодалізмом, який, незважаючи на реформу 1861 р., чинив опір і не здавав своїх панівних позицій. На початку XX ст. тут існувало чимало поміщицьких латифундій, площі яких становили десятки тисяч десятин землі кожна. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн десятин землі. У маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 відсотків місцевого земельного фонду. Усього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалося 32,5 тис. поміщицьких господарств. Маєтне дворянство, зосередивши в своїх руках величезні матеріальні цінності, залишалося впливовою силою в державі.
Водночас на межі століть чітко проглядався буржуазно-поміщицький шлях аграрних перетворень. Незважаючи на всебічну підтримку царизму, дворянське землеволодіння невпинно скорочувалося. У 1906 р. дворянські маєтки в Україні становили тільки 45,5 відсотка приватних господарств. У сільському господарстві України співіснували дві системи: дрібноселянська й поміщицька, у тому числі капіталізоване сільськогосподарське виробництво. Земельна площа України була приблизно порівну розділена між ними.
Загальна земельна площа України на початку століття становила 44,1 млн десятин. Із них у приватній власності перебувало 20,6 млн десятин, надільні землі становили 20,1, а казенні, удільні, церковні — 3,4 млн десятин.
Як розподілялися ці землі між соціальними верствами суспільства? Приватні землі: 10,8 млн десятин — дворянські, 5,6 млн — селянські, 4,1 млн десятин належали іншим станам суспільства. Надільна земля була розподілена між більш як 3 млн селянських дворів, проте дуже нерівномірно: до 5 десятин на двір було у володінні 44,2 відсотка селян, від 5 до 10 десятин — 39,4, понад 10 десятин — 16,4 відсотка селян.
Порівняно добре було забезпечене землею селянство Півдня України: малоземельних селян тут було 44 відсотки, середньо-земельних — 43, великоземельних селян — 13 відсотків. Тут було менше залишків кріпосництва й найвищого ступеня досягла капіталізація, широко використовувалися сільськогосподарські машини, агрокультура та вільнонаймана праця прийшлих робітників.
Розвиток капіталізму в сільськогосподарському виробництві спостерігався й на західноукраїнських землях. Відбувалося скорочення поміщицьких володінь, землі яких переходили до буржуазії та заможних селян. Здійснювалося обезземелення селянства. Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом. Швидкими темпами зростала еміграція. Землю скуповувала заможна верхівка села. У господарствах поміщиків і заможних селян упроваджувалися досягнення агрокультури, прогресивні зміни в структурі посівних площ. Унаслідок проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство посилювалась диференціація селянства. Впливовою силою стає заможна верхівка села, в якій царизм вбачав свою опору.
Проте розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався повільними темпами. Консервативні дворянські методи ведення господарства, відстала агрокультура істотно впливали на врожайність. На початку століття врожайність зернових культур в Україні була надзвичайно низькою. Середня врожайність на одну десятину становила: жита — 45 пудів, пшениці — 45—50, вівса — 46, гречки — 27 пудів. Низькі врожаї постійно тримали селянина на межі голоду.
Висновки
За рівнем розвитку провідних галузей промисловості, концентрації та монополізації капіталу Україна на початку XX ст. займала одне з перших місць у Російській імперії. Саме в Україні існували основні монополістичні об'єднання, що визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його суперечностей.
Монопольні об’єднання, зрощення банківського і промислового капіталу були реальністю для промислового розвитку України. За рівнем розвитку промисловості, концентрації і монополізації капіталу Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.
Загальний стан сільського господарства, існуюча система землеволодіння та землекористування, напівголодне існування селянства в багатій чорноземами Україні зумовлювали необхідність запровадження невідкладних заходів їх розробку і впровадження в імперській Росії міг здійснити виключно центральний уряд.
Список літератури
1. Лановик Б. Лазарович М. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.
2. Грицак Я. Нарис історії України:Формування модерної української нації XIX – XX ст. – К., 1996.
3. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Л., 1996.
4. Історія України: нове бачення: У 2-х т./ Під ред. В. Смолія. – К., 1995.
5. Мороз В. Україна в XX ст. – Т., 1992.