Приватне середнє і велике підприємництво держава повинна регулювати через цінову, кредитну, податкову, інноваційну, структурну, інвестиційну, зовнішньоекономічну і регіональну політику, а також політику зайнятості та соціального захисту населення.
Система державного управління приватним сектором у вітчизняній економіці повинна відповідати таким вимогам:
гнучке поєднання державного та ринкового регулювання з переважанням ринкового;
забезпечення сприятливих умов для функціонування недержавних суб'єктів господарювання як відкритих соціально орієнтованих систем;
застосування переважно економічних інструментів у процесі державного регулювання;
обґрунтоване застосування адміністративних знарядь впливу на функціонування підприємств і галузей;
послідовна комерціалізація недержавних підприємств, переведення їх з державного фінансування на ринкове. Це сприяє зменшенню видатків з державного бюджету на фінансування економіки, а, отже, подоланню його дефіцитності, та стимулює адаптацію підприємств до ринкових умов господарювання.
Головна передумова прискорення ринкових перетворень у середніх і великих підприємствах та національній економіці загалом - створення в країні сприятливого інституційно-економічного середовища, подолання його слабин, які гальмують прогресивні господарські зрушення.
Інституційно-економічне середовище, яке сформувалось у 1990-х роках в Україні внаслідок, по-перше, рестрикційної податкової політики, по-друге, непрозорого та нестабільного господарського законодавства (закон "Про підприємства в Україні" з часу його ухвалення змінювали і доповнювали 36 разів, закон "Про підприємництво" - 28 разів), по-третє, відсутності належної безпеки підприємництва, підриває мотиваційні механізми до легальної ефективної діяльності підприємств. Несприятливе інституційно-економічне середовище сприяло зростанню тіньової економіки, в тому числі серед середніх та великих підприємств та, як зазначено, підвищенню рівня збитковості. Збереження такого середовища перешкоджає зростанню конкурентоспроможності середніх та великих вітчизняних підприємств на зовнішніх ринках, і, відповідно, інтеграції національної економіки у світове господарство.
У негативному інституційно-економічному середовищі на середніх та великих підприємствах зникають стимули до стратегічного планування, без якого, як засвідчує досвід розвинутих країн, неможливе підвищення конкурентоспроможності підприємств та забезпечення їхнього сталого ефективного функціонування. На вітчизняних підприємствах у ліпшому разі провадять середньотермінове та поточне планування, а в гіршому - лише поточне. За умов нестабільного та несприятливого інституційно-економічного середовища розробка й реалізація стратегічних планів і прогнозів виявляються марними на рівні не лише підприємств, а й галузей та економіки загалом.
Несприятливе інституційно-економічне середовище і передусім надмірний податковий тягар посилюють мотивацію до максимізації поточного споживання, унаслідок чого чималі ресурси, які можна б використати як інвестиційні, проїдаються. Це послаблює інноваційні процеси та науково-технічні зрушення в економіці, підриває підвалини сталого економічного зростання в державі у майбутньому.
Інституційно-економічне середовище в країні формує, як відомо, держава. Забезпечення правової бази економіки та провадження політики, в тому числі податкової, що спрямована на її стабілізацію - найважливіші державні функції. Отже, центральне питання щодо державного управління ринковими перетвореннями в економіці загалом та у секторі середніх і великих промислових підприємств в Україні - це докорінне оздоровлення інституційно-економічного середовища за трьома зазначеними вище напрямами. Без вирішення цього питання неминуче подальше відставання країни за темпами прогресивних перетворень у національній економіці та її фундаментальних ланках - середніх і великих промислових підприємствах.
Перспективи позитивних зрушень у секторі великих і середніх підприємств залежатимуть також від макроекономічної ситуації та темпів ринкових перетворень на мікрорівні. Важливе значення має й належний хід подальшої приватизації великих і середніх підприємств.
На підставі досвіду Франції, економічну систему якої багато економістів і практиків уважають найоптимальнішим орієнтиром для України, українські вчені пропонують таку структуру власності у вітчизняній економіці. У цьому випадку вчені поділяють економіку України на три групи підприємств. Перша група охоплює підприємства електроенергетики, транспорту (міського, електричного, водного, залізничного), зв'язку, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування населення (близько 10% сектора), охорони здоров'я і соціального забезпечення, освіти, науки і наукового обслуговування, апарат державного управління. Найважливіші серед цих підприємств є або можуть стати природними монополіями. Одне таке підприємство здатне виробляти продукцію (послуги) дешевше, ніж декілька окремих. Для економічного розвитку країни ліпше, щоб ці підприємства були монополіями. Якщо ж за характером власності вони стануть приватними, то держава повинна контролювати їхню діяльність, як це є у США. У західноєвропейських країнах такі підприємства переважно державні. Однак приватизація електростанцій, авіа - та транспортних компаній тощо дає ліпші результати. Це засвідчує досвід різних за рівнем економічного розвитку країн - Великобританії, Чилі, Мексики, Малайзії. Перевагами приватизованих підприємств є збільшення інвестицій, ефективніший менеджмент, свобода у винайманні та звільненні працівників, оптимальніші ціни.
До першої групи підприємств економісти зачисляють також публічні (системи національної безпеки, оскільки приватний сектор не може взяти на себе виконання їхніх функцій) та мериторичні (охорона здоров'я, освіта, шкільне громадське харчування, де запровадження приватної власності може викликати опір з боку населення) підприємства. Вони повинні залишатися державними. Одна з головних передумов підвищення їхньої ефективності - запровадження сучасного менеджменту.
Друга група об'єднує підприємства важкої промисловості - металургії, машинобудування (близько 50% галузі) та вугільної. Ці галузі були основою індустріалізації колишнього СРСР, його оборонної промисловості. Технологічно вони (за винятком оборонної промисловості) значно уступають розвинутим країнам. Сьогодні внутрішній та зовнішній попит на значну частину продукції цих галузей і на продукцію військово-промислового комплексу (ВПК) суттєво зменшився, а ціни зросли внаслідок подорожчання енергоносіїв та вичерпання багатьох природних ресурсів. Тому чимало підприємств цієї групи мають низьку рентабельність або збиткові. Низька рентабельність відштовхує потенційних зарубіжних інвесторів. Вітчизняні підприємці нездатні їх купити з огляду на велику вартість. Безоплатна приватизація частини підприємств цієї групи спонукає державу до їхнього субсидування (зокрема вугільних підприємств). Найліпший вихід - ліквідувати найменш рентабельні підприємства. Проте внаслідок загрози зростання безробіття у певних регіонах до небезпечного для соціальної стабільності держави рівня цей крок є політично неприйнятним. Тому держава повинна залишатися власником частини таких підприємств і вдаватися до субсидування решти приватизованих.
Підприємства третьої групи здебільшого працюють на задоволення споживчого попиту і підлягають обов'язковій приватизації (це такі галузі: машинобудування (решта 50%), лісохімічна, легка і харчова промисловість, сільське господарство, транспорт (автомобільний, вантажно-розвантажувальний), будівництво, громадське харчування, житлово-комунальне господарство (90% галузі), побутове обслуговування населення (до 90%), культура, мистецтво, страхування, кредитування) [7, С.167-170]. У перелічених галузях сьогодні переважають середні підприємства. В перспективі їхня частка повинна суттєво зменшитися на користь малих підприємств.
Отже, окремі підприємства і навіть цілі галузі найближчим часом перебуватимуть у державній власності (це передусім великі та середні підприємства перших двох груп). Державна власність переважатиме в електроенергетиці, вугільній та нафтодобувній галузях і газовому господарстві, у яких функціонують великі підприємства. Середні та великі підприємства інших галузей уже перетворилися або найближчими роками трансформуються у колективні, зокрема акціонерні підприємства. Для цих підприємств особливе значення має вдосконалення системи управління, рівень культури якого ще низький. Щоб його підвищити, як засвідчує світова практика, потрібний тривалий час.
Недосконалість сучасної системи управління акціонерними підприємствами в Україні загальновідома. Одна з її ознак - тенденція до зростання рівня корпоративних конфліктів, що стосується головно великих промислових підприємств, що ефективно працюють. Ці підприємства є надзвичайно привабливими об'єктами для поглинання. Навіть придбання контрольного або блокуючого пакета акцій підприємства не знижує активності великих власників-акціонерів чи інвесторів. Саме це стимулює корпоративні конфлікти, наприклад, подвоєння зборів акціонерів, коли старе керівництво підприємства проводить одні збори, а новий власник, який придбав великий пакет акцій на вторинному ринку, - інші. У цьому випадку обидва не можуть набрати потрібної кількості учасників зборів. Як наслідок, починаються судові процеси. Причиною конфліктів у деяких випадках є вилучення небажаних акціонерів з їхнього реєстру або додаткова емісія акцій для потрібних акціонерів. Конфлікти посилює й намагання нового великого власника акцій усунути на зборах акціонерів старе керівництво. За цих умов дрібні акціонери навіть формально не здатні впливати на процес ухвалення рішень, що також стимулює конфлікти. Корпоративні конфлікти виникають між: