Англійський економіст Дж.Ст. Мілль дотримувався думки, що без виконання державою низки важливих функцій неможливий соціально-економічний прогрес суспільства, у т. ч. розвиток економічної інфраструктури, науки, соціальний захист населення тощо. При цьому він опирався на філософські погляди французького вченого О. Конта, який соціальною функцією будь якої державної влади називав забезпечення "соціальної солідарності", об'єднання приватних сил та інтересів у цілісний суспільний організм.
Швейцарський економіст Ж. Сісмонді спочатку був прихильником теорії ринкової економіки А. Сміта (ролі "невидимої руки" ринкового механізму саморегулювання економіки), невтручання держави в економіку. Відтак на основі всебічного аналізу еволюції капіталістичного ладу він дійшов висновку про неспроможність ринкових важелів вирішити ряд проблем, що зумовлює посилення економічної ролі держави, необхідність виконання нею таких найважливіших функцій: проведення громадських робіт; розвиток народної освіти; забезпечення суспільного порядку, правосуддя, захист власності та особистості; національний захист; покращення життя народу шляхом введення прогресивного оподаткування, передусім, багатих верств населення.
Дотримуючись теорії правової держави, італійський економіст Ф. Нітті розглядав державу як вищу форму кооперації, як своєрідну надбудову над економікою, діяльність якої визначається вимогами розвитку ринкового господарства. Водночас лише за участю держави, її стимулюючої ролі, на його думку, були здійснені найважливіші колективні справи, стали можливими глибокі зміни у суспільстві. Незважаючи на це, він підкреслює, що колективна діяльність можлива за наявності індивідуальної, оскільки матеріальні блага створюються окремими особами. Причину зростання державних витрат Ф. Нітті вбачав, передусім, у збільшенні військових витрат, а також у використанні парової та електричної енергії (зокрема, застосуванні електричного телеграфу), утриманні лікарень, благодійних установ тощо.
Опираючись на раціональні ідеї попередників щодо сутності держави, К. Маркс розвинув і поглибив їх. Це виявилося, по-перше, в тому, що він характеризував державу як інститут, що виражає інтереси наймогутнішого, економічно пануючого класу; по-друге, цей клас завдяки державі стає також політично пануючим класом і здобуває завдяки цьому нові засоби пригноблення і експлуатації найманих працівників. По-третє, К. Маркс і Ф. Енгельс визначали державу як форму організації суспільства загалом, що передбачає виконання спільних справ і випливає із природи будь-якого соціального устрою, яка поєднується з його специфічною функцією, зумовленою суперечністю між урядом і народними масами. Крім того, вони розглядали розвиток держави, виконання нею певних соціально-економічних функцій у нерозривному зв'язку з прогресом продуктивних сил і еволюцією виробничих відносин.
В. Ленін сформулював закономірність переходу від монополії до удержавлення. Аналізуючи роль держави у розвитку суспільства й економіці, К. Маркс і Ф. Енгельс акцентували увагу на її відносній самостійності, яка постійно посилюється. Це зумовлено наявністю особливих інтересів державних чиновників, бюрократизацією державного апарату, наявністю конкуренції між різними групами пануючого класу, загостренням класової боротьби, посиленням окремих ланок державного апарату (військових, політиків та ін.), впливу демократичних рухів, л. Маркс розглядав бюрократію як замкнену корпорацію в суспільстві. Розглядаючи державу як елемент надбудови, К. Маркс, Ф. Енгельс і 3. Ленін розрізняли відносну самостійність держави від економіки, суспільства загалом, від інтересів ворогуючих класів тощо. Внаслідок самостійної ролі держави остання може активно впливати на розвиток економічної системи. За словами Ф. Енгельса, держава може прискорювали розвиток суспільства й економіки, гальмувати його або здійснювати суперечливий вплив, який є результатом поєднання двох попередніх чинників. Оскільки держава існувала не завжди (її не було за умов первіснообщинного ладу), то вона, на думку класиків марксизму-ленінізму, існуватиме не завжди, відімре в комуністичному суспільстві, перетвориться на комуністичне самоуправління.
Процес бюрократизації державного апарату був ґрунтовно осмислений німецьким економістом і соціологом М. Вебером (початково розглядався Г. Спенсером) і, передусім, пов'язувався з розвитком буржуазної демократії, з бюрократизацією демократичних партій, із боротьбою демократії проти панування аристократії. Чиновники державного апарату перетворюються на гвинтики бюрократичної машини. Виступаючи проти активної участі народних мас у політичному житті країни, німецький учений для обмеження бюрократії пропонував вдосконалювати виборчу систему, розвивати представницькі установи, здійснювати контроль за державним апаратом.
Інший німецький соціолог Р. Міхель бюрократизацію державного арату розглядав як результат "інстинкту самозбереження" з боку чиновників цього апарату, намагання держави послабити соціальну напруженість шляхом створення громіздкого й обтяжливого апарату чиновників і залучення до нього частини дрібнобуржуазних верств.
Негативним наслідком бюрократизації держави і соціал-демократичних політичних партій є переродження цих партій, їх співробітництво з буржуазною державою, формування бонапартистських ідеологій (що передбачає безумовне підпорядкування рядових членів партії партійним олігархам, переконання останніх у їхній винятковій спроможності виражати колективні інтереси тощо), входження лідерів партії до складу буржуазії. Ці процеси поширились і на лідерів профспілок та інших організацій.
Ґрунтуючись на цих ідеях, відомі американські вчені Р. Міллс і Ф. Хантер довели, що верховна влада у СІЛА знаходиться у руках фінансово-промислової олігархії та військово-промислового комплексу. Такі висновки підтверджують американські соціологи У. Домхофер, Ч. Рейч, англійський учений Д. Бертон, американський економіст та історик Б. Селігмен та інші.
Важливу роль у процесі зрощування фінансової олігархії з вищими чиновниками державного апарату відіграють союзи підприємців, їхня особиста унія, зосередження засобів інформації у руках правлячої еліти та ін.
Водночас значна кількість науковців не погоджується з такими поглядами, стверджуючи, що панівна еліта є відкритою системою, до якої можуть входити представники різних верств суспільства; що вплив широких мас на бюрократичні організації змушує їх певною мірою враховувати інтереси цих мас; що в суспільстві формуються опозиційні сили, діяльність яких впливає на посилення демократії. Окремі політологи (Т. Парсонс, Р. Берельсон та ін.) виправдовують відстороненість народу від державної політики підтримкою рівноваги в суспільстві.
Економічна діяльність держави за сучасних умов досліджується авторами чотирьох основних напрямів економічної науки. Представники неокласичного напряму, найвідомішими з яких є Ф. Хаєк, Л. Мізес, М. Фрідмен, стверджують недоцільність активного втручання держави в економіку, про що вже зазначалося раніше.
Процес планування австрійський економіст Ф. Хаєк називав рабством і запланованим хаосом. Участь держави в економічному житті він характеризував як "дорогу до рабства" (так називалася його книга, видана у СІЛА в 1944 p.). Методологічні засади такого підходу опираються на концепцію граничної корисності.
Ідеї неолібералізму були закладені в основу соціально орієнтованої ринкової економіки, найвідомішими представниками якої були Л. Ерхард, А. Мюлер-Армак, В. Ойкен та інші, про що йшлося раніше.
Загалом формула "Назад до Сміта" є, по-перше, відірваною від дійсності. Адже в часи А. Сміта (XVIII ст.) економічна роль держави була настільки незначною, що теза про виконання державної функції "нічного сторожа", здебільшого, відображала реальний стан речей. За сучасних умов говорити про повернення до часів А. Сміта означає, по-перше, ігнорування позитивного досвіду еволюції економічної системи капіталізму впродовж понад двох століть і заклики повернутись до епохи диліжансів. По-друге, з погляду методології запропонована деякими неокласиками формула відображає антиісторичний підхід до аналізу капіталістичного способу виробництва. По-третє, позиції неокласиків притаманне нерозуміння основ діалектики суспільного і, передусім, економічного розвитку, що передбачає поступову зміну менш розвинених і досконалих форм прогресивнішими, адекватнішими, у процесі еволюції яких відбувається діалектичне заперечення попередніх форм. По-четверте, підхід представників неокласичного напрямку відображає інтереси, здебільшого, наймогутніших монополій, яким досягнутий ними економічний потенціал, в основному, дозволяє обходитися без регулюючої ролі держави і за певних умов навіть стає перешкодою в їхній експансіоністській політиці. По-п'яте, гасло "Назад до Сміта" відображає інтереси найбагатших верств населення, яким не потрібний соціальний захист і для яких обтяжливою є соціальна політика держави. Ло-шосте, положення неокласиків не враховує зростаючих негативних наслідків ринкової системи господарювання (глибоких економічних криз, надмірної соціальної диференціації в суспільстві тощо). По-сьоме, представники неокласичного напряму, здебільшого, використовують метафізичний спосіб мислення, одним із елементів якого є формула "або — або". У даному разі ця формула передбачає протиставлення ринкових важелів саморегулювання економіки державному регулюванню. На відміну від нього, діалектичний метод дослідження дотримується формули "і — і", тобто оптимального поєднання ринкового і державного регулювання, що знайшло своє вираження у висловлюванні В. Ойкена про регульовану ринкову економіку. Значно досконалішим щодо оцінки економічної ролі держави є кейнсіанський напрям економічної теорії, про що йшлося раніше. Дж. Кейнс та його послідовники вважали, що держава відповідає не лише за стан сукупного попиту, а й за масове безробіття, нестійкість економічної системи. Основними засобами державного регулювання кейнсіанці називали бюджетну (витрати державного бюджету), податкову та грошово-кредитну політику. їх використання у багатьох розвинених країнах світу у повоєнний період допомогло значною мірою послабити вади ринкової економіки.