За умов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємств слугували, певною мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі ці галузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростання цін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.
На другому, а частково і на першому етапі, держава вимушена була зміцнювати державний сектор економіки, поновлювати підприємства, здійснювати їх модернізацію, інакше, будучи сконцентрованим у базових галузях промисловості, він не зміг би забезпечити відтворення сукупного капіталу. У тому, що націоналізовані галузі промисловості, державні підприємства в Англії стали технічно передовими, важливу роль відіграла здійснювана політика капіталовкладень, систематичне реінвестування прибутків. Такі риси розвитку були притаманні і держав--лм підприємствам в Італії. Лише у випадку виходу державних підприємств на рівень передових у технічному відношенні, високоефективних відносин економічної власності, що складалися в результаті їх функціонування, можуть частково привести у відповідність розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.
Крім того, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів; впроваджують економічно чисті технології, а отже, активніше здійснюють охорону довкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем інтициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підвищення конкурентоспроможності промисловості, зокрема шляхом збільшення витрат на НДДКР.
Суспільною формою державних підприємств у розвинених країнах звіту є система відносин економічної власності, насамперед, між вищими чиновниками державного апарату (які здійснюють прямий і опосередкований вплив на господарську діяльність цих підприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику тощо) та вищими менеджерами, з одного боку, і найманими працівниками з другого боку.
Внаслідок формування на державних підприємствах в окремих розвинених країнах світу найорганізованіших загонів найманих працівників (наприклад, у Франції, Англії), вони першими домагались таких завоювань, як вищий рівень оплати робочої сили, більша тривалість оплачуваних відпусток, повніша гарантія збереження робочого місця тощо, які згодом поширювалися на великі недержавні підприємства. Це означає наявність нижчої норми додаткової вартості на державних підприємствах, демократичніший характер трудових відносин.
Функціонування та розвиток державних підприємств з боку суспільної форми означає процес наповнення елементами якісно нового змісту низки економічних законів і категорій, які відображали еволюцію капіталістичного способу виробництва загалом. Так, категорія "капіталу" набуває форми державного капіталу, а у його межах постійний капітал трансформується у державний постійний капітал; змінний капітал — у державний змінний і т. д.; категорія "наймані працівники" розвивається у формі "найманих працівників державних підприємств" тощо.
Якісно новими елементами поповнюються такі специфічні економічні закони капіталізму, як закон середньої норми прибутку, закони концентрації та централізації капіталу, основний економічний закон та інші; такі загальні економічні закони, як закон вартості, закон грошового обігу тощо; всезагальні економічні закони (адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності праці та інші).
Водночас виникають нові економічні закони та категорії: закон одержавлення економіки (з розмежуванням у його межах закону одержавлення господарського механізму, закону одержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичної власності та інші; державне регулювання економіки, державне програмування економіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державні транснаціональні корпорації тощо.
Відносини державної власності на державних підприємствах функціонують і розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, зазнаючи значного впливу з боку політичних партій, які формують уряд, парламенту, пануючої ідеології, а в межах ЄС — наднаціональних органів, самого Римського договору, що ґрунтується на засадах ринкової економіки.
Таким чином, розвитку державних підприємств за умов капіталізму властива двоїстість, внутрішня суперечливість, поєднання прогресивних та негативних рис, співвідношення між якими змінюється на різних етапах еволюції капіталізму. Водночас ці особливості розвитку державних підприємств, що якісно відрізняють їх від монополістичних підприємств, складають лише окремі елементи демократичного змісту державної капіталістичної власності.
їхній подальший розвиток буде визначатися, головним чином, законами і суперечностями системи продуктивних сил, діями загального закону адекватності виробничих відносин характеру продуктивних сил, з одного боку, силою демократичного руху, характером політичної влади—з другого.
Водночас у другій половині 70-х pp. XX ст. лейбористський уряд Великобританії почав переводити державні підприємства на принципи комерційного госпрозрахнунку, а тому значною мірою припинився процес продажу ними товарів і послуг за заниженими цінами, що сприяло зростанню рівня самофінансування таких підприємств, забезпечувало їм фінансову рентабельність, про що буде сказано далі.
Юридичними формами державних підприємств є, по-перше, підприємства, створені відповідно до норм приватного права й аналогічні приватним підприємствам (компанії з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, які здійснюють процес управління самостійно); по-друге, підприємства, що відповідають вимогам публічного права (наприклад, націоналізовані галузі в Англії, в яких управління здійснюється відповідно до директив уряду), по-третє, ті підприємства, керівництво якими здійснюється безпосередньо державними органами (так звані казенні підприємства). Змішані підприємства (державно-корпоративні) підпорядковуються нормам приватного права.
Наприкінці 70-х — у 80-х pp. серед деяких розвинених капіталістичних країн прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (у деяких із них вона переривалася націоналізацією) окремих галузей промисловості, підприємств, банківської сфери, про що буде сказано при характеристиці економічної системи сучасного капіталізму.
Державні підприємства в колишньому СРСР становили понад 90 % сукупної власності. Крім того, значною мірою були одержавлені підприємства колгоспно-кооперативної форми власності. Державні підприємства у республіках, передусім, найбільші, були підпорядковані загально-союзному уряду (в Україні налічувалося 2000 таких найбільших підприємств). Загалом державні підприємства управлялись із загальносоюзного або республіканського центрів за допомогою адміністративних важелів: їм визначалась номенклатура продукції, фонд зарплати, централізовано виділялись матеріальні ресурси, призначались підприємства — постачальники комплектуючих виробів та збутові організації, встановлювались ціни тощо, внаслідок чого господарський розрахунок, підприємництво мали формальний характер, у розподілі заробітної плати серед найманих працівників панувала зрівнялівка, нерентабельні підприємства дотувались із держбюджету, значна кількість таких підприємств забруднювала довкілля. Середній рівень завантаження промислових підприємств становив у 1988—1990 pp. 85 %, комплексною механізацією було охоплено близько 15 % підприємств, майже 40 % робітників були зайняті ручною працею, а в будівництві — 50—60 % працівників.
Водночас окремими позитивними сторонами розвитку державних підприємств були їхня стабільність (що забезпечувало реалізацію права на працю), певне впровадження передових досягнень науки і техніки з них та планомірний характер розвитку, цілеспрямоване створення значної кількості таких підприємств у тих регіонах, де був надлишок робочої сили та ін.
У функціонуванні та розвитку державних підприємств водночас відбувається реалізація такої базисної функції держави, як функції підприємця, а отже ролі держави у сфері безпосереднього виробництва. Проте виконанням цієї функції така роль держави щодо визначальної сфери суспільного відтворення не обмежується; вона посилюється виконанням державою функції інвестора, кредитора, важливого чинника розвитку науки і техніки, підготовки робочої сили нормальної якості та ін. Найповніше роль держави у цій сфері виражається у створенні так званих суспільних благ і послуг.
Суспільні блага і послуги. До суспільних благ і послуг у західній економічній літературі відносять охорону громадського порядку, законодавство, утримання громадських садів і парків, розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні відносини та ін. Такий перелік суспільних благ, крім національної оборони, дають, зокрема, американські вчені М. Бурда та Ч. Віплош.
Загальною причиною надання таких благ державою вони називають те, що без неї (держави) ці блага взагалі не виготовлялися б, або виготовлялися б у недостатній кількості. Конкретизуючи цю причину, автори стверджують, що такі блага є нерідко колективними; їх виробництво характеризується зростаючою віддачею від масштабу (так, витрати на будівництво і підтримку у стані порядку приблизно однакові, незалежно від того, користується ними декілька чоловік чи багато людей).
Особливістю суспільних благ, на їхню думку, є те, що "вони мають колективний характер і не можуть бути привласненими для індивідуального споживання, а використання однією особою приносить вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)". К.Г. Макконнелл і С.Л. Брю до таких особливостей відносять і те, що суспільні блага є неподільні і складаються із таких великих одиниць, що вони не можуть бути продані індивідуальним покупцям. Крім того, вони зазначають, що "на ці блага не поширюється принцип виключення, тобто немає ефективних способів відсторонення індивідуумів від користування вигодами суспільних благ у випадку їх появи". Якщо вигоди від отримання товарів індивідуального споживання базуються, на їхню думку, на купівлі таких благ, то "вигоди від суспільних благ дістаються суспільству внаслідок виробництва таких благ". До суспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону, бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які також називають квазісуспільними (квазідержавними) товарами.