Інша ситуація склалася в колишньому СРСР. Відбулася тотальна, невиправдана економічними вимогами націоналізація промисловості. У період культу особи здійснювали насильницьке одержавлення сільського господарства. У теорії одержавлення ототожнювалося із усуспільненням, у політичній економії через відсутність різних шкіл і напрямів існував лише один підхід. Тому відбулось майже повне, всеохоплююче заперечення державною власністю інших форм власності, які ще не вичерпали себе як суспільні форми розвитку певних елементів продуктивних сил, різних галузей та сфер економіки.
Тривалий час не мали прав профспілки державного сектору в деяких країнах Заходу. Так, у США страйки в цьому секторі до певного часу були заборонені та прирівнювалися до зради батьківщині. Лише коли робітники монополізованого сектору економіки в наполегливій боротьбі домоглися таких загальнодемократичних прав і свобод, як право на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілок тощо, за такі права почали боротьбу трудящі державного сектору економіки. Тому закон про заборону страйків у державному секторі було скасовано лише у 30-х pp. XX ст. Водночас навіть у 80-х не всі категорії зайнятих у державному секторі США домоглися права на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілок.
За критерієм економічної системи виділяють рабовласницьку, феодальну, буржуазну та перехідну від буржуазного до соціалістичного типу держави. Елементи такого типу держави (переважання соціальних витрат у структурі державних витрат, сприяння розвитку народної трудової власності тощо) формуються у деяких розвинених країнах світу. У майбутньому домінуючим типом стане народна держава — держава трудівників-власників, яка реалізуватиме основні права людини, нації та народу.
За критерієм методів здійснення влади розрізняють тоталітарні та демократичні держави; за характером та рівнем розвитку технологічного способу виробництва — до індустріальні, індустріальні, постіндустріальні; за ставленням до релігії — теократичні, світські тощо.
Державна власність. Аналогічно тому, як у категорії "власність" (багатоплановій соціологічній категорії) виділяється економічний, юридичний, соціальний, політичний та інші аспекти, таке розмежування слід здійснити щодо державної власності. Найважливішою стороною державної власності для пізнання її політекономічної сутності є економічний аспект.
Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту (кількісний аспект даної категорії) і суспільної форми (якісний аспект), то відповідні сторони слід виділяти і у категорії "державна власність". Водночас остання категорія є узагальнюючою для різних типів державної власності — державної рабовласницької, державної феодальної, державної капіталістичної, державної соціалістичної, а також перехідних форм державної власності (або державної власності за умов перехідної економіки). Спільним для узагальнюючого поняття "державна власність" у різних суспільно-економічних формаціях є лише ті об'єкти власності (матеріально-речовий зміст категорії) та відносини між окремими суб'єктами з приводу привласнення цих об'єктів (суспільна форма категорії), розвиток яких спрямований на задоволення загальнонаціональних потреб, а отже, пов'язаних із виконанням державою загальнонаціональних функцій.
Якщо абстрагуватись від цього аспекту, то спільним у розвитку державної власності є її спрямованість на задоволення інтересів пануючого класу. Як показав досвід еволюції власності у різних суспільно-економічних формаціях, у кожній із них неоднаковою мірою поєднуються прогресивні (пов'язані з виконанням загальнонаціональних функцій держави) та антидемократичні (пов'язані з задоволенням інтересів пануючого класу) сторони. Якісні відмінності у поєднанні цих функцій існують навіть у межах однієї суспільно-економічної формації, передусім, на різних стадіях капіталізму і навіть у межах однієї вищої стадії останнього, тобто на певних ступенях однієї стадії.
Державну власність слід відрізняти від державного майна, наприклад, необроблених державних земель, із яких не вилучаються корисні властивості у процесі праці і не виникають відносини привласнення між різними суб'єктами.
В економічному аспекті державну власність можна визначити як процес привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.
Проте дане визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, оскільки, по-перше, лише частково відображає відносини власності між різними суб'єктами щодо привласнення різних об'єктів цієї власності, по-друге, не відображає специфіки окремого суспільного способу виробництва (рабовласницького, феодального або капіталістичного). Важливо також з'ясувати комплекс об'єктів державної власності, якою мірою вона охоплює різні сфери суспільного відтворення, що впливає на сутність даної категорії.
Так, коли об'єктом державної власності при капіталізмі є засоби виробництва, то її розвиток здійснюється, передусім, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання з найманими працівниками державного сектору, а отже, у функціонуванні і розвитку державних підприємств. Відтак цей розвиток доповнюється сферою обміну — під час купівлі робочої сили (яка функціонує на державних підприємствах), засобів праці, предметів праці, послуг, інших об'єктів власності та реалізації виготовлених товарів і послуг; сферою розподілу — під час виплати заробітної плати найманим працівникам, податків до державного бюджету тощо; сферою споживання — насамперед, у процесі державного споживання — витрачання частини національного доходу на утримання державного апарату (армії, поліції тощо), органів державного управління та ін.
Якщо йдеться про власність держави на частку національного доходу (одержавлення національного доходу), то цей процес обмежується сферою розподілу (у т. ч. перерозподілу). Свої відмінності має розвиток державної власності на фінансово-кредитні підприємства, державні науково-дослідні інститути та лабораторії, об'єкти державної інфраструктури тощо.
Теоретичним вираженням процесу розвитку державної власності при капіталізмі є певна підсистема економічних законів і категорій: державний постійний капітал, державний змінний капітал, державний основний капітал, державні ціни, державний товар, кругообороту державного капіталу, концентрація державного капіталу (державної капіталістичної власності) та ін.; закон одержавлення капіталістичної економіки, закон одержавлення національного доходу, закон концентрації державного капіталу та ін.
Із урахуванням сказаного можна дати таке політекономічне ви-значення державної капіталістичної власності: це система заснованих на експлуатації відносин економічної власності між вищими чиновниками державного апарату та менеджерами вищої і середньої ланок державних підприємств і установ з одного боку, і найманими працівниками цих підприємств та установ з другого боку, з приводу привласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатів праці у різних сферах суспільного відтворення. Щодо всієї сукупності відносин економічної власності, яка формується у процесі взаємодії приватного, колективного і державного типів власності, державна капіталістична власність є підсистемою таких відносин.
У наведеному визначенні названі, однак, лише ті основні суб'єкти, які є персоніфікаторами державної власності в межах державного с гору. Проте активну участь у привласненні результатів праці даного сектору беруть представники монополістичного, фінансового капіталу тощо, з одного боку, а з другого, держава у процесі одержавлення національного доходу вступає у відносини економічного привласнення дрібними товаровиробниками, власниками малих капіталістичних підприємств, значною частиною економічно активного населення при вилученні податків, із переважною більшістю населення у процесі здійснення витрат на соціальні цілі тощо. Це значно розширює категоріальний апарат, за допомогою якого теоретично відображається система відносин державної економічної власності.
Відносини економічної нерівності між найманими працівниками та персоніфікаторами (власниками) державного капіталу доповнюються наявністю в останніх владних повноважень (різних важелів економічної влади), а отже, можливістю значною мірою володіти, розпоряджатись і користуватись об'єктами державної власності, впливати на ухвалення вигідних правових документів та ін., що відображає правовий аспект цієї форми власності.
Соціальний аспект державної власності виражає процес формування окремої соціальної групи класу капіталістів (у т. ч. прошарку монополістичної буржуазії), з одного боку, класу найманих працівників з другого. В Україні цей процес означає становлення та розвиток класу буржуазії, яка збагатившись здебільшого за рахунок розкрадання державної власності, водночас значно посилила соціально-економічне відчуження найманих працівників не лише від державної, але й від інших форм власності, а отже, їх пролетаризацію. Формами вияву такого відчуження стало тотальне зубожіння, збільшення армії безробітних та інші.
Політичний аспект державної власності означає вплив вищих чиновників державного апарату та вищих менеджерів державних підприємств на внутрішню та зовнішню політику держави залежно від обсягів привласнюваного ними національного багатства. Цей аспект, водночас, означає зростаючий вплив на політику держави фінансової олігархії у розвинених країнах світу і кланово-олігархічних груп в Україні.