Основними недоліками кейнсіанської моделі державного регулювання економіки є, по-перше, некомплексне використання принципу торизму. Так, цей принцип застосовується лише в межах капіталітичного способу виробництва (коли йдеться про невідповідність ринкових важелів саморегулювання економіки реаліям середини — другої головний XX ст.), але не застосовується щодо капіталістичного способу фобництва загалом, тобто останній вважається вічним і найсправедливішим ладом. Кейнсіанські теоретики не усвідомлюють, що зворотною стороною підтримки державою існуючих економічних форм (а отже, форм приватної капіталістичної власності) є одночасне заперечення їх процесі зростаючої економічної діяльності держави, підрив священ-принципів приватної власності.
По-друге, пропоновані кейнсіанцями рекомендації не мали системного характеру, не поширювалися на всі сфери суспільного відтворення. Внаслідок цього за допомогою їх рекомендацій не можна було одночасно вирішити проблему економічного зростання, повної зайнятості та стабільності цін, що отримало назву "магічного трикутника".
По-третє, некоректно як засіб досягнення "повної зайнятості" рекомендувати зростання військових витрат. Це зумовлене не лише антагоністичною спрямованістю таких рецептів, а й тим, що витрати на військові цілі скорочують чисельність зайнятих порівняно з витратами на виробництво товарів і послуг невійськового призначення.
По-четверте, сформульований Дж. Кейнсом основний психологічний закон має надмірно абстрактний характер, оскільки не може поширюватися тією ж мірою на ті найбідніші верстви населення, які живуть нижче офіційно встановленої межі бідності, чисельність яких у багатьох розвинених країнах світу є значною.
Певною мірою до кейнсіанських подібні погляди на державу та її економічну діяльність представників інституціонального напряму. Вони (Дж. Гелбрейт, Ян Тінберген та інші) також розглядали ринок та механізм ринкової рівноваги як інститут, здебільшого, XIX століття, який перестає відповідати вимогам сучасності і перетворюється на один із численних економічних інститутів (поряд із корпораціями, державою, профспілками тощо) та служить засобом для збагачення великих монополістичних підприємств. Найважливішим інститутом інституціоналісти вважають державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ідеалом суспільного устрою вони проголосили державу соціального благоденства, засобом побудови якого є дієвий соціальний контроль.
Прогресивною ідеєю цього напряму економічної теорії є необхідність спільних дій держави проти диктату підприємців, доцільність державного контролю над економічними процесами, освітою, медициною та ін. Якщо прихильники кейнсіанського напряму вважали неможливим існування ринкової системи без державного втручання, то Дж. Гелбрейт стверджував іманентну нестійкість планової системи (тобто монополізованого сектору економіки) без державного втручання.
Поділяючи обґрунтований Дж. Кейнсом основний психологічний закон, Д. Гелбрейт вважає, що для перетворення заощаджень на інвестиції необхідне державне планування. Важливими економічними функціями держави він називає регулювання державою продуктів, створених у межах планової системи, розвиток техніки, підготовку кадрів. Водночас, існування планової системи, на його думку, залежить від З впливу і контролю над державою. Заперечуючи марксистську тезу пре державу як виконавчий орган буржуазії, Дж. Гелбрейт називає її виконавчим комітетом техноструктури, тобто менеджерів, осіб, зайнятих маркетинговою діяльністю, інших найманих працівників розумової праці. Згідно з висунутою ним програмою "нового соціалізму", американський економіст пропонує націоналізувати військово-промислові компанії через механізм викупу, здійснити державну реорганізацію житлового будівництва, транспорту, медичного обслуговування.
Із трьох напрямів сучасної західної економічної теорії найгуманнішим є інституціоналізм. Водночас інституціональним теоріям держави притаманні окремі недоліки кеинсіанського напряму (наприклад, некомплексність запропонованих методів), а також відірване від практики капіталістичної дійсності положення про державу як підпорядкований техноструктурі інститут, суперечливість окремих ідей (з одного боку, про диктат підприємців, з другого — про підпорядкованість держави техноструктурі та інші), нереалістичність прогнозів про можливість побудови держави соціального благоденства без усунення влади союзів підприємців (які є персоніфікаторами панування гігантських монополій). Для інституціонального напряму важливою проблемою є оптимальне співвідношення між державою та громадянським суспільством.
Марксистський напрям економічної теорії в оцінці ролі держави, передусім, її економічної діяльності, поєднує з кейнсіанським та інституціональним ряд вихідних положень (про неспроможність існування сучасної економічної системи без регулюючої ролі держави, про доцільність впровадження національного планування (зокрема, індикативного планування), про необхідність соціального контролю над дер-кавою, державного регулювання цін, зайнятості, розподілу доходів тощо). З інституціональним напрямом його поєднує теза про вирішальну роль держави в сучасному суспільстві, про найвищу цінність людини, про необхідність націоналізації підприємств ВПК та одержавлення економічної та соціальної інфраструктури та ін.
Різниця між марксистським напрямом, з одного боку, кейнсіанським та інститутосоціальним, з другого, полягає у даному випадку в тому, що марксистська теорія обґрунтувала більшість цих положень набагато раніше і це обґрунтування має здебільшого системний характер і пов’язане з діалектикою розвитку продуктивних сил. Не втратило своєї евристичної цінності ленінське положення про закономірний характер розвитку капіталістичного способу виробництва від монополій до одержавлення, про поєднання гігантської сили капіталізму з гігантською силою держави, оскільки воно повніше відображає реальний стан речей сучасному західному суспільстві, ніж поняття "державно-корпоративний капіталізм". Ядром об'єднаної гігантської сили капіталізму і гігантської сили держави є державно-монополістичний капіталізм.
Водночас хибними, з погляду методології, є ленінська ідея про державну єдину фабрику, щодо якої всі перетворюються на службовців цієї фабрики (оскільки цим заперечується діалектичний характер розвитку форм власності, доцільність плюралізму таких форм, у тому числі, приватної власності), що послужило основою майже тотального одержавлення економіки в СРСР; окремі положення, в яких ототожнюється державна власність при соціалізмі з власністю робітничого класу.