Реферат
на тему:
«Досвід державного регулювання економіки в зарубіжних країнах»
План
Вступ
1. Державне регулювання економіки в США
2. Державне регулювання економіки в Японії
3. Державне регулювання економіки в Франції
4. Державне регулювання економіки у Великобританії
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Щодо використання в Україні зарубіжного досвіду соціально-економічного розвитку існують дещо полярні погляди. Дехто вважає, що нашій країні немає потреби переймати досвід інших, оскільки ми самі здатні розв'язати свої економічні проблеми. Існує також протилежний погляд. Пропонується взяти модель будь-якої розвиненої країни і "пересадити" її на вітчизняний грунт. Очевидно, у процесі переходу до нової економічної моделі потрібно насамперед зважати на умови й особливості існування країни, керуватись опрацьованою програмою суспільного розвитку. Орієнтація суспільного розвитку на регульовану планово-ринкову економіку висуває необхідність максимально використовувати прогресивний зарубіжний досвід.
У країнах з ринковою економікою нагромаджено багатий інструментарій застосування підприємствами, організаціями, усіма товаровиробниками ринкового механізму. Він постійно вдосконалюється і пристосовується до потреб розвитку економіки, умов залучення кожної країни до міжнародного поділу праці.
Як показує світовий досвід, програми стабілізації економіки можуть реалізовуватись переважно двома шляхами — еволюційним і через так звану шокову терапію, тобто за максимально короткий час.
1. Державне регулювання економіки в США
Державний сектор в економіці досить незначний порівняно з іншими країнами. Регулююча роль держави здійснюється через встановлення ставок податків, балансування бюджету, політику депозитних ставок кредитних закладів, встановлення пільг та обмежень для певних груп виробників та галузей виробництва тощо. Проте в ситуаціях, коли економіка країни опиняється перед загрозою спаду, а тим більше — кризи, уряд виявляє значно більшу активність і рішучість у проведенні антикризових заходів; його активність залишається також високою, коли необхідно надати національній економіці додаткового імпульсу для збереження та зміцнення позицій на світовому ринку.
Яскравим прикладом втручання уряду в економічні процеси була політика президента Ф. Рузвельта, яка дозволила подолати кризу 1929 — 1933 років. Ця політика мала підґрунтям економічну теорію Дж. Кейнса про регулюючу роль держави. Кейнсіанська програма передбачає збільшення витрат держави для забезпечення зайнятості. Кейнсіанство запроваджувалося і в перші повоєнні десятиліття і в цілому воно себе виправдовувало майже до початку 70-х років.
Криза 1973 — 1975 рр. виявила необхідність переходу до інших методів регулювання економіки. Сполучені Штати до цього часу вже втратили майже неподільні позиції у світовій економіці, їх частка у світовому виробництві знизилася під натиском європейських країн та Японії, почав втрачати силу долар, зросла інфляція. В таких умовах президент Р. Рейган запропонував нову програму, яка базувалася на монетаристській теорії американського економіста М. Фрідмена. Монетаристи дійшли висновку, що регламентація основних параметрів економічного процесу сковує ініціативу бізнесменів, обмежує їхні операційні можливості. Тому в основі нової політики, яка називалася "Нові засади для Америки", містилася всіляка підтримка приватного підприємництва. Були суттєво знижені ставки подоходного податку; корпорації одержали значні податкові пільги; пом'якшилася регламентація уряду щодо підприємницької діяльності; приборкана інфляція завдяки обмеженням в кредитно-грошовій політиці. Ці заходи одержали неофіційну назву "рейганоміки".
Процес приватизації в США відбувався у вигляді передачі приватної власності (повністю або частково) трудовим колективам.
Програма з формування власності працівників ЕSОР, прийнята конгресом США 1974 р., довела свою високу ефективність. Керівники компаній, які мали працівників-власників, що брали участь в управлінні компанії, домоглися високих результатів виробництва, високої якості продукції та оцінок споживачів. Закладену у програмах ЕSОР концепцію застосовують нині більше, ніж у 50 країнах світу. У багатьох випадках вона стала складовим елементом денаціоналізації.
"Рейганоміка" діяла ефективно майже до кінця 80-х років, коли виявився черговий спад в американській економіці.
Уряд Б. Клінтона повернув від монетаризму до політики, яку називають "неокейнсіанством". Вона не передбачає такої жорсткої регламентації економічної діяльності, як класичне кейнсіанство, проте активізує роль уряду в економічній сфері. Головною метою уряду визначалося сприяння притоку інвестицій в економіку. Зросли обсяги державних вкладень в основний капітал країни. Основна увага приділялася заохоченню інвестування в новітні галузі виробництва, які визначають науково-технічний прогрес. Майже половина інвестицій спрямовувалася на купівлю комп'ютерів, на оновлення парку електронної техніки йшло до чверті всіх інвестицій. Збільшилися соціальні витрати держави, особливо на охорону здоров'я й освіту. Водночас підвищилися податки.
Успіх неокейнсіанської політики продемонструвала динаміка основних показників економіки в 90-х роках. Наприкінці десятиріччя вперше з'явилася тенденція зменшення державного боргу США: з 3,8 трлн. дол. в 1998 р. до 3,4 трлн. дол. в 2000 р. Зліт американської економіки в 90-ті роки, як вважає багато хто з експертів, ґрунтувався на нечуваному "бумі" інвестування в інформаційні технології. Коли цей "бум" мине (через насичення інформативною технікою американського ринку), то темпи економічного розвитку можуть різко загальмуватися. Ці побоювання в певній мірі виправдовує уповільнення темпів розвитку після теракту 11 вересня 2001 р. Втім, поки що немає підстав сподіватися на різке скорочення попиту на засоби електронної інформації й іншу новітню техніку на американському ринку в найближчі часи.
Президент США Дж. Буш-молодший повернувся до основних засад монетаризму. Його програма має назву "Нові засади", передбачає, перш за все, зниження податків, скасування податку на спадщину, ставки якого досягли 50%. Встановлюються податкові пільги на наукові розробки й дослідження. Бюджетна програма передбачає жорстку економію, що має й надалі скорочувати державний борг. На відміну від "рейганоміки" адміністрація Дж. Буша обережніше ставиться до скорочення витрат на соціальні потреби; мають підтримку пенсійна система і система медичного обслуговування людей похилого віку "Медікейр". Розроблено 5-річну програму освіти для дітей з бідних сімей, 70% яких не вміють читати навіть у IV класі.
Структура бюджету, прийнята адміністрацією Дж. Буша, має такі показники витрат: національна оборона — 30%, освіта — 24%, охорона здоров'я — 20%; енергетика й охорона довкілля — 9%, боротьба із злочинністю й наркоманією — 9%.
2. Державне регулювання економіки в Японії
В країні сформувалася специфічна модель розвитку, яка одержала назву "планово-ринкової економіки". Вона передбачає державне регулювання економіки на основі взаємодії адміністративного апарату й приватного підприємництва. За допомогою цієї системи розробляються різні методи впливу на господарчі рішення приватних підприємств, пов'язані з інвестиціями, науково-технічною політикою, ціноутворенням і таке інше. Ці методи не підмінюють ринковий механізм, а підтримують, доповнюють і кореґують його функціонування.
Наприкінці 90-х років, коли в Японії позначився спад, уряд проголосив політику дерегулювання, тобто обмеженого втручання держави в діяльність приватного бізнесу й сподівання на регулюючу роль ринку.
Основою державної внутрішньоекономічної політики є планування соціально-економічного розвитку країни. Загальнодержавні плани є індикативними, тобто не обов'язкові для виконання; проте з практики відомо, що і великі корпорації, і середні та навіть дрібні підприємства корелюють свою діяльність з рекомендаціями плану. В розробці державних планів беруть участь урядові заклади, що мають відношення до економіки: міністерство фінансів, міністерство торгівлі й промисловості, управління економічного планування, економічна рада, а також науково-дослідні організації та експерти.
Напрямки й методи внутрішньоекономічної політики держави змінювалися відповідно до конкретної ситуації в країні і проблем, що вставали перед її економікою.
В період 50-60 років уряд активно втручався в розподіл ресурсів між галузями з метою формування певної структури промисловості. Основним методом досягнення мети була система валютних квот на оплату необхідного для фірм імпорту. Було встановлено обмеження на приток іноземного капіталу в Японію. З 70-х років, коли економіка вже зміцніла, був скасований валютно-ліцензійний контроль над імпортом, знято обмеження для притоку капіталу, а також обмеження для експорту японського капіталу за межі країни. В середині 70-х років Японія перейшла від фіксованого до плаваючого курсу єни. Для форсування розвитку пріоритетних галузей — електронного машинобудування й виробництва сучасних засобів зв'язку — були впроваджені державні програми фінансової й організаційної підтримки науково-дослідних робіт, що виконувалися найбільшими фірмами в галузі високих технологій. В середині 80-х років, зважаючи на надмірно велике позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, що загострювало відносини Японії з її конкурентами, уряд запровадив пільги для імпортерів, щоб вирівняти торговельний баланс.
Приватизацію, розпочату 1985 р., провадили шляхом перетворення: державних корпорацій у санкціоновані юридичні особи з приватним володінням (санкціоновані компанії); державних компаній в акціонерні з наступним продажем частини акцій приватним власникам (спеціальні компанії); державних або державно-приватних корпорацій у приватні (повна приватизація).