Наприкінці 90-х років, коли темпи розвитку економіки вкрай загальмувалися, стало зрозуміло, що настав час нових реформ. В 1999 р. була здійснена фінансова реформа, яка одержала назву "великого вибуху". Були усунені перепони для доступу на фінансові ринки. Банки, брокерські й страхові компанії набули можливість займатися всіма видами фінансових операцій. Скасовано заборону доступу нефінансових компаній на фінансові ринки. Дозволена торгівля цінними паперами поза фондовими біржами. Втручання держави в оперативну діяльність суб'єктів економіки суттєво знизилося, піднялося значення ринкових важелів регулювання. Це означає дерегуляцію економіки.
Дерегуляція економіки, визволення системи від безнадійних боргів і жорсткий контроль дефіциту державного бюджету — ось головні пріоритети нової економічної політики уряду Японії.
3. Державне регулювання економіки в Франції
Для Франції характерною рисою є активне державне втручання в економічні процеси. Незважаючи на дві хвилі денаціоналізації, що були здійснені в 70-х та в 90-х роках, в державному секторі залишається ще доволі промислових підприємств і банків. Але тепер механізм їх управління дещо змінився. Державні підприємства сьогодні працюють як звичайні суб'єкти ринкової економіки, за законом ринку. Вони, по суті, перетворилися на змішані акціонерні товариства, в яких державі належить контрольний пакет акцій. Серед приватних акціонерів в державних підприємствах є навіть іноземці. Припинилося безоглядне перекачування коштів з бюджету на підтримку діяльності неефективних державних підприємств. Повністю у власності держави залишилися пошта, зв'язок, національні видавництва, значна кількість лікарень, депозитних кас, енергопостачання, телекомунікації.
У другій половині 80-х років, коли до влади прийшли прибічники ринкової економіки, була здійснена спроба дерегуляції економіки, тобто зменшення втручання держави в економічні процеси й надання суб'єктам економічної діяльності більшої самостійності. Були знижені податки на крупний капітал, вивільнено ціни. У валютній сфері був скасований контроль над валютними операціями, рухом капіталу, зняті обмеження у міжбанківського, біржового й іпотечного ринків. Всі державні підприємства (за винятком природних монополій — пошта, зв'язок і т. п.) були переведені на незалежне від бюджету функціонування й почали діяти в жорстких умовах світового ринку. Розгорнулася програма приватизації державних підприємств, як пріоритетний напрям економічної політики держави. У її процесі головну роль відводили не приватним, а юридичним особам, що дало змогу організувати шляхом переговорів групу стабільних акціонерів - "тверде ядро". Акціонери "твердого ядра", які володіють 15-30% капіталу, забезпечують стабільність управління, тобто реальний контроль над діяльністю підприємства. Інша частина капіталу розділена між індивідуальними акціонерами. Тому основою економічної структури приватизації у Франції є самоконтроль, перехресна участь і розподіл капіталу. На початку 90-х років були деціналізовані "Банк насьональ де Парі", хімічний концерн "Рон-Пуленк", найбільші страхові корпорації.
Уряд намагається стимулювати розвиток економіки через зростання попиту з боку населення, для чого передбачається підвищення доходів, заробітної плати. З 2000 р. розгорнулася програма зниження податків. Держава мала у своєму розпорядженні кошти для запровадження цього заходу. Завдяки успішному економічному розвитку, зменшенню безробіття фіскальні надходження до бюджету суттєво збільшилися. Проте податкове зниження поширилося головним чином на осіб з низькими доходами; подоходний податок знизився тільки для двох найменш забезпечених груп населення. Скорочено податок на житло. Але в цілому рівень податків у Франції й сьогодні залишається найвищим в ЄС.
Соціальна політика завжди була пріоритетною частиною політики уряду Франції, особливо лівого. Витрати на соціальну сферу складають 60% всіх бюджетних витрат, вони значно вищі, ніж в основних суперників Франції, і це в певній мірі негативно впливає на конкурентоспроможність французької економіки. Незважаючи на пріоритетність соціальних цілей, Франція характеризується високим рівнем безробіття, яке досягло нечуваних розмірів у 90-ті роки (12,5% від активного населення). Такий високий рівень є не стільки наслідком неуваги уряду до соціальних проблем, скільки недостатньо ефективною економічною політикою в цілому. Так, антиринкові заходи уряду призводять до скорочення інвестицій в економіку країни і масового вивезення капіталу за її межі.
Аналізуючи внутрішньоекономічну політику Франції, можна дійти висновку, що домінуючою силою в економіці залишається держава, але напрямки політики часто змінюються в залежності від того, який уряд приходить до влади — праві чи ліві. Такі зміни супроводжуються досить болісною перебудовою економічного механізму країни (постійне чергування націоналізації та приватизації, підвищення та зниження податків тощо). Це кожного разу призводить до утворення проблем в економіці Франції.
4. Державне регулювання економіки у Великобританії
В регулюванні економіки Великої Британії державі належить значно більша роль, ніж в інших розвинутих країнах. Це виявляється, зокрема, у високій питомій вазі держави в національних капіталовкладеннях, в частці державних підприємств у числі зайнятих і валовій продукції, у високій частці бюджетних витрат у ВВП. Глибина втручання державних органів в економіку в значній мірі залежить від того, яка партія перебуває при владі: лейбористи чи консерватори.
Уряд лейбористів не вирішив проблем прискорення темпів економічного розвитку і не досяг суттєвого поліпшення умов життя населення. В 1970 р. до влади прийшли консерватори, які взяли курс на денаціоналізацію економіки й зменшення втручання держави в діяльність фірм. Вони розпустили ті міністерства, що були створені їх попередниками. Якщо лейбористи вважали необхідним перш за все стимулювати попит як головний фактор піднесення економіки, то консерватори здійснювали неоліберальну політику, суть якої полягає в стимулюванні пропозиції, тобто в наданні всілякої підтримки виробникам. Спільним у лейбористів і консерваторів було намагання досягнути покращання платіжного балансу або росту економіки за допомогою політики "стоп-вперед". Основним завданням такої політики була боротьба з інфляцією. Проте дефляційні заходи, що особливо активно впровадили консерватори, погіршили становище на внутрішньому ринку, обмежили попит на товари й послуги. Внаслідок уповільнилися темпи росту економіки й зросло безробіття.
Економічна криза 1973 — 1974 років прискорила падіння уряду консерваторів, до влади знов прийшли лейбористи. Розпочалася друга хвиля націоналізації економіки (1974 — 1977 рр.). Цього разу до державного сектора були залучені суднобудування, авіаракетне виробництво, автомобільна промисловість, низка підприємств верстатобудування, електроніки та інші. Були націоналізовані такі концерни, як "Брітіш стіл", "Брітіш ероспейс", "Брітіш ейруейз", "Роллс-Ройс" (націоналізована ще в 1971 р.), транспортні підприємства тощо. Одним з напрямків політики лейбористів цього періоду була закупівля державою контрольних пакетів акцій перспективних підприємств. Для здійснення цієї мети була утворена холдингова компанія "Національне управління підприємствами".
Наприкінці 70-х років економічна ситуація у Великій Британії погіршилася, темпи розвитку загальмувалися. Все це сприяло приходу до влади в 1979 р. консерваторів на чолі з М. Тетчер. Вона рішуче відкинула кейнсіанство й віддала перевагу політиці монетаризму. Була денаціоналізована ціла низка державних підприємств. Було розпродано приватному бізнесові родовища нафти й газу, що належали до того державі, контрольні пакети акцій компаній "Брітіш ероспейс", "Брітіш ейруейз", "Брітіш фрейт корпорейшн", "Брітіш телеком", "Роллс-Ройс". Було приватизовано близько 100 державних компаній, внаслідок чого державний сектор скоротився на дві третини. Виручка від реалізації активів денаціоналізованих компаній становила 80 млрд. ф.ст.
Державна система у сфері охорони здоров'я, страхування, пенсійного забезпечення перетворилася на змішано-державну систему. Було проголошено вільний вибір в шкільній освіті: кожний міг обирати або безплатну державну школу, або платну приватну. Уряд консерваторів знизив ставки податків на прибуток, йому вдалося приборкати інфляцію.
З 1997 р. країною керують знов лейбористи на чолі з Е. Блером. Його програма будується на сполученні соціальних цінностей лейборизму з розвитком ринкової економіки. Якщо в попередніх програмах лейбористів наголос робився на наданні прямої допомоги малозабезпеченим верствам населення, лейбористи перевагу надають кращим умовам одержання освіти, професійному навчанню, стимулюванню праці, створенню нових робочих місць.
Уряд лейбористів не здійснив нової деприватизації, держава продовжує контролювати цілі сектори економіки, в тому числі й приватизовані об'єкти. В першу чергу це стосується електро- й газопостачання, телекомунікацій й інших комунальних послуг. В цих секторах створені спеціальні регулюючі органи, які контролюють, зокрема, тарифи на комунальні послуги, перешкоджаючи надмірному зростанню цін.
Новим заходом в політиці лейбористів стало залучення приватних фірм до фінансування державних проектів (замовлення на будівництво об'єктів інфраструктури, надання громадських послуг тощо).
У власності держави залишалися Поштове відомство, Лондонський транспорт, управління цивільної авіації та деякі інші. Державним залишився й Англійський банк, але йому надана досить широка оперативна незалежність. Він може самостійно встановлювати процентні ставки, приймати рішення про їх зміни.