Метод обліку економічного зростання передбачає, що частки капіталу і праці у виробленому продукті визначаються на основі інформації про структуру ВВП обчисленого за розподільчим методом. При цьому частка праці визначається частиною заробітної плати найманих працівників у структурі доходів, а частка капіталу формує сума інших всіх складових доходу.
Всі фактори які викликають економічне зростання в національній економіці розподіляють на такі груп:
- Базисні фактори, або фактори пропозиції.
- Фактори попиту
- Фактори розподілу
- Інституційні фактори
- Соціальні фактори
- Культурні фактори.
На різних етапах розвитку економіки домінуючими є чинники відповідної групи при цьому кожна країна використовує доступні їй фактори розвитку і має враховувати національні особливості. Для країни низького рівня розвитку більш характерним є залучення ресурсних факторів, а для розвинутих країн інтенсивний, основою зростання в будь-якій національній економіці є фактори пропозиції, які визначаються кількість і якістю природних і трудових ресурсів, обсягом капіталу, технологіями, інноваціями, менеджментом. Ці фактори є необхідними складовими виробничого процесу. Вони визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції та створюють можливості для існування пропозиції товарів їх збільшення чи покращення якості, створюють умови для розширення економічного потенціалу.
В Україні серед факторів даної групи найбільша частка приходиться на природні ресурси і капітал. Серед природних найціннішим ресурсом є земля за яким Україна займає 21 місце у світі. При цьому рівень використання цього ресурсу набагато нижчий чим у розвинених країнах, що призводить до втрати земельного потенціалу.
Також важливу групу становлять мінеральні ресурси, які складають 5% всіх ресурсів світу, але також рівень їх використання низький за умов існування пізньоіндустріальної економіки при недостатніх технологіях важливу роль у відтворенні займає трудовий капітал, рівень зайнятості трудових ресурсів в Україні становить близько 60% а рівень безробіття 7,2%, при цьому відтворення робочої сили постійно погіршується внаслідок екологічних демографічних проблем.
Капітал у національній економіці як фактор зростання виступає у двох формах: натуральній і грошовій. При чому грошова форма є основою для залучення всіх інших факторів.
Річне нагромадження капіталу коливається від 5% у слаборозвинених країнах і до 25% у розвинених.
В Україні рівень нагромадження капіталу є низьким і нерівномірним у міжгалузевому розрізі. Найбільша частка припадає на інвестиції в основний капітал (біля 20%). При цьому інновації і нові технології запроваджуються тільки в окремі галузі і їх обсяг незначний. Майже 40% інвестицій здійснено промисловість, половина з яких у видобувну галузь, у машинобудування – ця частка не перевищує 5%.
Фактори попиту та їх вплив на економічне зростання в національній економіці виявляються у певній структурі та рівні сукупних видатків чотирьох груп суб’єктів.
З 2000р. в Україні розпочався процес зростання, який спочатку мав відновлювальний, а потім інвестиційно-залежний характер – цей процес не було реалізовано через обмежений рівень інвестування, який на кінець 2007 р. Досяг 40% від 90-го року. Наявне зростання стимулювалося переважно через споживчий попит. Збільшення доходів насамперед через бюджет та розширення споживчого кредитування. Така модель зростання, що фактично сформувалась у 2004 р. мала негативну складову бо в ній підтримувався не інвестиційний а споживчий попит. В значній мірі через зовнішні запозичення і трансферти – це призвело до негативного сальдо торгового балансу та державного боргу в частині корпоративних зобов’язань.
Для відновлення довгострокового зростання на інвестиційній основі необхідно перекласти наявний попит із споживчого на інвестиційний, для цього темпи зростання інвестицій мають перевищувати темпи зростання ВВП у 3-3,5 рази. Також необхідно трансформувати внутрішні заощадження у інвестиційні спрямовані на створення нових робочих місць, а також на розміщення інвестиційних кредитів. Важливим фактором є також залучення ресурсів із тіньової сфери у легальну економіку шляхом детінізації.
За період з 2000 по 20006 р. доходи населення зросли у 3,7 рази, змішані доходи і валовий прибуток відповідно до СНР зросли у 2,8 рази, а кредити (втому числі іноземні) збільшились у 12,5 разів і склали до ВВП майже 80%. Це свідчить про зростання боргів домогосподарств і підприємств, а також про те, що зростання реальної економіки і доходів є не результатом збільшення продуктивності праці, а прискореним споживанням ресурсів майбутніх поколінь.
Починаючи з 2001 р. реальна зарплата перевищувала зростання ВВП, доходи населення зросли у 2,6 рази, а продуктивність праці тільки в 1,6 рази. Реальне споживання населення було відновлено до 90. р., а обсяг інвестицій склав тільки 40%.
Рівень державного втручання в економіку обґрунтував американський економіст Р. Армі, який розглядав взаємозв’язок між взаємозалежністю збільшення ВВП на душу населення та рівнем державного втручання в економіку. Вчений обґрунтував, що як в стані мінімального втручання держава (анархія), та і в стані максимального (етатизм) держави рівень середньодушового ВВП є мінімальним. Для кожної національної економіки існує оптимальне співвідношення державних і ринкових регуляторів, які забезпечують ефективність економіки і її розвиток (на рівні 30-40% перерозподілу ВВП через бюджет). В макроекономічному аналіз для вивчення ролі держави в економічному кругообігу модель кругових потоків доповнюється ще одним суб’єктом – державою, яка змінює загальний обсяг та співвідношення розподілу основних потоків, що формуються між двома основними суб’єктами економіки і основними ринками. Держава втручається у формування потоків, стягуючи податки і здійснюючи державні закупівлі на ринках, також держава може здійснювати запозичення на фінансових ринках чи у ЦБ. Це порушує наявну рівність сукупних доходів фірм та загальних витрат домогосподарств і також кейнсіанську передумову рівності між заощадженням і інвестиціями в економіці.
Включення держави в економічну систему не порушує рівноваги в економіці, але впливає на умови її формування. Фактично держава може здійснювати вилучення із потоків або здійснювати додаткові платежі і внески які називають ін’єкції, тобто держава стягуючи податки і сплачуючи трансферти формує чисті податкові надходження які є наявним доходом уряду і становлять бюджет країни. Державні видатки в моделі представлені у формі державних закупівель, як є платежами уряду за товари і послуги приватного сектору і фірм. Якщо чисті податки не відповідають рівню виплат з бюджету то держава здійснює запозичення на фінансових ринках через продаж державних облігацій. Втручаючись у формування основних потоків фактично держава виконує дві функції, перерозподільну та стабілізаційну.
Змінюючи рівень податків і трансфертів держава перерозподіляє доходи між приватним сектором і суспільним, фінансуючи суспільні блага при цьому змінюючи рівень оподаткування і вилучаючи більш доходів у заможних та передаючи їх менш забезпеченим, держава зменшує розрив у доходах і тим самим реалізує соціальну політику. Стабілізуючу функцію держава виконує з метою обмеження циклічних спадів чи піднесень, якщо в країні високий рівень безробіття то через підвищення державних закупівель уряд здатний впливати на сукупний попит, збільшення виробництва і зайнятості, якщо в країні інфляція то через збільшення податків і зменшення державних витрат – держава може знизити її темпи, а для стимулювання зростання збільшуються доходи та зменшуються видатки.
Застосовуючи ці інструменти уряд реалізує стабілізаційну політику. Стабілізаційна політика є сукупністю державних заходів спрямованих на пом’якшення циклічних коливань у короткостроковому періоді, стабілізаційна політика поєднує дві складові, якими є фіскальна і монетарна політики, що пов’язані між собою. При реалізації стабілізаційної політики необхідно враховувати цей зв’язок і їх вплив на товарний і грошовий ринок.
Монетарна політика, що реалізується на грошовому ринку в результаті збільшення чи зменшення вартості грошей впливає на стан товарного ринку, що є об’єктом фіскальної політики. Фіскальна політика реалізується на товарному ринку, але змінюючи на ньому сукупний попит вона впливає на попит на гроші, змінює їх ціну, а значить впливає на грошовий ринок. В результаті необхідне поєднання фіскальної і монетарної політики яке називають комбінованою стабілізаційною політикою її стратегічними цілями є наближення ВВП до потенційного рівня безробіття – до природної норми. А інфляції до контрольованої величини.
2.форми державного регулювання національної економіки.
Державне регулювання економіки є процесом впливу державних органів влади на умови, способи і характер дій економічних суб’єктів в національній економіці.
Воно відповідно здійснюється до обраної стратегії національного розвитку. Об’єктом державного регулювання виступають соціально-економічні процеси, явища, сектори і галузі національної економіки.
Функціонування яких складно або неможливо забезпечити дією ринкового механізму.
Суб’єктами регулювання виступають органи влади, що визначені національним законодавством і мають право здійснювати вплив на економіку.
Функції державного регулювання , його роль і мету визначають способи і методи регулювання. Серед них виділяють адміністративні, правові, організаційні, економічні. Економічні спрямовані на формування мотивів і стимулів впливу на економічних суб’єктів, що визначає чи змінює їх поведінку , це непрямі методи інструментами яких є ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизацій, норми обов’язкових резервів, ставки зарплати. Економічні методі знаходять свій прояв у здійсненні бюджетного, податкового, фінансово-кредитного регулювання національної економіки.