Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет додаткових професій
Реферат
з курсу: економічної історії
тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.
м.Дніпропетровськ
2005
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві . . . . . .2
2.Зрушення в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку . . . . . . . . . . . . 16
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Вступ
У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).
Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:
1) виявити характер земельних відносин;
2) визначити особливості ведення сільського господарства;
3) проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);
4) дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.
Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві
Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.
З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.
Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.
Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.
Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.
У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.
Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки в садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.
У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.
Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.
Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагалі у Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українське походження.
Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.
На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.
На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися від примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були переважно втікачі, феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.