Зростало значення індивідуального полювання на дрібних тварин, причому його ефективність обумовила одомашненнюя й початок використання у полюванні собак. Збереглася тенденція до збільшення ролі рибальства, у деяких регіонах виник морський звіробійний промисел. Рибу били з луків, на гачок.
Із споживанням рослинної їжі, спеціальні знаряддя – зернотерки, ступи – одержали поширення. Громади, що нараховували від 30 до 100 чоловік, ставали більше рухливими. Прагнучи повніше використати харчові ресурси, вони почали мігрувати, відвідуючи в конкретні періоди року постійні місця, де до цього часу дозрівали плоди або з'являвся певний вид тварин. Складався сезонно-осілий спосіб життя, хоча залишалися й бродячі громади.
3. Неолітична революція. Неоліт
У період неоліту вдосконалювалися старі й вироблялися нові технічні прийоми. Шліфування й свердління набули особливого значення у зв'язку з необхідністю рубання й обробки дерева. Потреба в кам'яних знаряддях викликала розробку підземних відкладень кременя, з'явилися шахти. Почалося широке використання обсидіану – твердого вулканічного скла з дуже гострим ріжучим краєм, причому знаряддя з нього знаходять за багато сотень кілометрів від родовища. Стали застосовуватися порожні свердла, шліфовані сокири й тесла, жнивні ножі, човни-долбленки, лижі, сани, посуд і різні вироби з обпаленої глини. Найдавніше гончарне коло повільного обертання з'явилося в Месопотамії й Ірані наприкінці VI – першій половині V тис. до н.е., у Південно-Західній Європі – у другій половині V – першій половині IV тис. до н.е. У неоліті вперше з'явилися серпи й мотики. Плетиво кошиків, що почалося ще у верхньому палеоліті, стало передумовою таких удосконалень, як мережі, верші, пастки, капкани; на тій же основі виникло ткацтво, про що свідчать знахідки найдавніших веретен і кам'яних пряселець. У пізньому неоліті – бронзовому столітті, в окремих областях з'явилися ткацькі верстати – горизонтальні (Єгипет) і вертикальні (Передня Азія, Європа).
У період неоліту людина стала використовувати метал.
Найдавніша ковальська обробка міді зафіксована в ряді селищ Передньої Азії з VIII тис. до н.е., а в V – IV тис. до н.е. на Близькому Сході та в Ірані виникло найдавніше бронзолитійне виробництво.
Головним завоюванням неоліту став перехід до виробляючого господарства, що надав людині новий могутній засіб виробництва – землю. "Неолітична революція" не скасувала полювання й збирання, які довго залишалися головними постачальниками їжі. "Революція" визначила економічну вигоду первісного землеробства, тим більше його продукцію досить легко зберігати тривалий час.
Учені не прийшли до єдиної думки про причини переходу до виробляючого господарства. Ясно, що тут у комплексі діяли економічні, екологічні, соціальні, духовні фактори, найважливішими з яких, на наш погляд, були наступні.
1. Виснаження запасів дичини й корисних рослин, що викликало потребу в заповненні втрат.
2. Ріст населення. Деякі вчені говорять навіть про "демографічний стрес", хоча виробництво їжі могло бути причиною й наслідком демографічного зрушення.
3. Досить високий технічний рівень знарядь праці, зачатки знань.
4. Наявність сприятливих природніх умов, розвиток землеробства й тваринництва.
Людина розводила такі рослини, як пшениця, ячмінь, горох, сочевиця гірка, фінікова пальма, бананове й хлібне дерево тощо; свійських тварин – вівцю, козу, корову, свиню, собаку, коней.
Де ж вперше відбувся перехід до виробляючого господарства?
Деякі дослідники шукали одне єдине вогнище виникнення землеробства, однак загальновизнаною є концепція поліцентризму "неолітичної революції". Виділено кілька вогнищ виникнення землеробства. В узагальненому виді їх можна представити так: 10 – 6 тис. років до н.е. – Північно-Західний Таїланд; 8 – 6 тис. – Передня Азія й Східне Середземномор'я; 7 – 6 тис. – Індокитай; 6 – 5 тис. – Іран і Середня Азія; 5 – 4 тис. – долина Нілу; 5 – 3 тис. – Індія; 4– 1 тис. – Індонезія, Китай, Центральна Америка, Перу.
Перехід до землеробства й скотарства був дуже тривалим процесом. Наприклад, якщо перші свідчення виробляючого господарства на південному сході Європи сягають VII – VI тис. до н.е., то на півночі – середини IV тис. до н.е. Знадобилося майже три тисячоріччя, щоб виробляюче господарство перетнуло Європу з півдня на північ. Для Європи обчислюють навіть швидкість просування землеробських племен – приблизно 5,5 км у рік, або за одне покоління від 100 до 150 км.
Перехід до нового типу господарства вирішив проблему їжі. У людей з'явилися небачені ресурси часу, в історичній перспективі він відкривав можливість для утворення приватної власності й виникнення держави. Причому кочове скотарство як різновид виробляючого господарства не дозволяло суспільству здійнятися вище ранньокласових відносин, тільки землеробство або комплексне хліборобсько-скотарське господарство допомогло людині переступити рубіж классоутворення.
Розвиток землеробства й скотарства створювало передумови для зародження ремесла (людина мала потребу в одязі, житлі, знаряддях праці тощо). Спочатку ремісники поєднували свою працю із землеробством, але з освоєнням металів, особливо заліза (II тис. до н.е. у Єгипті й Месопотамії, початок I тис. до н.е. у Європі), виробництво знарядь праці ускладнювалося й було під силу лише фахівцям. Поява стійкого надлишкового продукту дозволила звільнити людей від сільськогосподарської діяльності. Так поступово ремесло відокремлювалося від землеробства. Прогрес у господарській діяльності людей, відділення землеробства від скотарства, розвиток ремесла, що спричинило збільшення обсязів виробництва, створювали сприятливі передумови для обміну між групами, що спеціалізувалися в тому чи іншому виді господарства. За допомогою обміну люди прагнули одержати, насамперед, які-небудь рідкі речі або важкодоступну сировину. Як обмінний еквівалент різні народи використовували найчастіше худобу.
З появою металу виготовлені з нього престижні вироби іноді виконували роль "первісних грошей". Нерідко підсумком обмінних відносин було прискорення розвитку більш відсталих суспільств. Досить тривалий період обмін здійснювався без спеціальних торговців, але й вони поступово виділилися в особливий прошарок. Наприклад, на початку III тис. до н.е. у деяких селищах Ірану й Північної Сирії жили цілі громади месопотамских торговців.
Так визрів наступний великий поділ праці. Стали виділятися старійшини пологів, племінні вожді. Джерелом їхніх доходів були їхні власні землі, оброблені працею общинників, податки, побори, війни, які стали мати на меті захоплення землі. У їхніх руках накопичувалися матеріальні цінності.
Продуктивність праці викликала все більшу її індивідуалізацію, що відкривало можливість приватного присвоєння виготовленого продукту спочатку певною групою всередині колективу, звичайно родиною, потім окремими особами. Виникнення приватної власності призвело до розкладання первісного ладу, розпаду родової громади. Як відомо, громада в докласовому суспільстві пройшла три стадії розвитку:
1) родова, або кровнородствена, заснована на спільному веденні господарства й спільному користуванні та володінні землею кровними родичами;
2) землеробська, у якій власність на територію сполучалася з розділом орних ділянок більшими родинами;
3) сусідська, або громада-марка, у якій переважала індивідуальна власність малих родин на наділи орної землі при збереженні колективної власності громади на інших угіддях.
Перехід до землеробства, розкладання громади, розширення рамок приватної власності викликали майнову й соціальну нерівність, обумовили утворення держави. Процес складання класових суспільств не був синхронним. Одні народи створили свої держави в IV – III тис. до н.е., інші – після розпаду Римської імперії на початку нашої ери, треті – в XVIII – XIX тис. н.е. Причому, раніше всього вони виникли в тих областях, де продуктивність землеробства була особливо значною. Як правило, такою інтенсивною системою було іригаційне землеробство.
4. Бронзовий та ранньо залізний вік
Енеоліт – період виникнення й розвитку металургії міді. Перші нечисленні металеві вироби, переважно примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування із природної міді або свинцю, з'явилися на Передньому й Близькому Сході ще в часи неоліту в VII – VI тис. до н.е. (Чатал-Хююк, Чайоню-Тепези в Анатолієві, Ал-Кіш на Іранському плато, пам'ятники хассунській культури в Месопотамії). Початок мідного віку в цьому регіоні й у Європі (V тис. до н.е.) пов'язаний з розвитком гірничорудної справи, литтям металу й виробництвом із чистої міді знарядь праці, що застосовувалися поряд з виробами з каменю та костей. Горнометалургійний процес здійснювався професійними майстрами: гірниками, металургами, ковалями-ливарями. Розквіт мідного віку в Європі припадає на IV тис. до н.е., коли із численних копалень Балканського півострова (Аі-Бунар у Фракії, Рудна Глава в Сербії й ін.) надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді злитків або готових виробів (важкі сокири, мотики, тесла, різні прикраси) шляхом міжплемінного обміну надходив у райони, що не мали власної сировини. У мідному віці основою економіки стали орне землеробство й скотарство, розвивалися ремесла й домобудівництво. Нові риси придбали мистецтво й ідеологічні подання. Удосконалилася суспільна організація; виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов'язані з виробництвом і поширенням міді, нагромадили значні багатства, про що свідчить, зокрема, могильник гумельницької культури в місті Варні, у якому знайдено понад 2 тис. золотих предметів. Тривав процес утворення великих родинних міжплемінних об'єднань (этнокультурні області переважно на території сучасної Румунії й Болгарії). На території колишнього СРСР початок мідного віку пов'язаний з півднем Середньої Азії й Закавказзям, де в 2-й половині V тис. до н.е. під впливом Древнього Сходу виникли культура Анау (Туркменія) і численні землеробські поселення Азербайджану (Кюль-тепе, Шому-тепе), Грузії (Шулавери, Арух-ло) і Вірменії (Техут).