Країни, що розвиваються або як їх ще називають – країни «третього світу», – це країни, які раніше були колоніями, напівколоніями, залежними державами. Вони охоплюють 4/5 усіх країн світу, тут проживає більше 80% всього населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це різні країни, розвиток яких теж відбувався по різному, але визначальною особливістю цих країн є зростання їхньої ролі та значення у світі.
Ці країни умовно можна поділити на окремі групи: перша – це найбільш розвинуті держави «третього» світу. До них належать низка країн Перської затоки, країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки також Багами та Бермуди. Друга група – це близько 48–50 найбідніших країн, що розвиваються, які перебувають у стані фактичного застою. До них відносять: країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М’янма. До третьої групи можна віднести всі інші країни, які не ввійшли до першої і другої груп.
Самостійний розвиток держав «третього» світу є досить складний. Характерними особливостями цих країн є те, що в багатьох з них ще не розв'язана продовольча проблема, гостро стоять проблеми зайнятості.
Для країн «третього світу» виділяють окремі моделі економічного розвитку, в яких основна увага спрямована на покращення економічної ситуації, зростання ВВП та розвиток країни.
Однією з таких моделей є двосекторна модель Льюїса, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвиненої аграрної країни в економічно розвинену з галузевою структурою та високим рівнем урбанізації.
Льюїс стверджував, що будь-яка економічна система складається з двох секторів:
1. Традиційного (сільськогосподарського) сектору з натуральним господарством і нульовим рівнем продуктивності праці.
2. Сучасного (промислового) сектору – конкурентоспроможного і капіталізованого з міською промисловістю та міграцією робочої сили з традиційного сектору.
Він вважав, що саме переважання одного сектору над іншим і визначає характер і темпи економічного розвитку. Основна увага у моделі Льюїса приділяється урбанізації та зростанню виробництва у промисловому секторі.
Головним недоліком моделі Льюїса є те, що високі темпи міграції населення з традиційного сектору можуть спричинити безробіття у місті, і як зазначають сучасні теоретики розвитку, наявність надлишкової робочої сили у промисловому секторі більш вірогідна, ніж у традиційному.
Інша модель розглядає країни, що розвиваються, як економічні системи, скуті інституційними, політичними й економічними обмеженнями та пов’язані з розвинутими країнами відношеннями залежності – це революційна теорія залежності. В ній виділяють три основні напрями.
Перший – неоколоніальна модель розвитку пов’язує нерозвиненість держав з існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн, що проявляється в експлуатації країн, що розвиваються розвиненими країнами. Основною причиною низьких темпів економічного розвитку є зовнішній вплив, який нав’язує економічну відсталість.
Другий напрям – хибна парадигма розвитку. Вона пов’язує низькі темпи економічного розвитку з помилковістю моделей, які розробляються та нав’язуються світовими консультантами. Неефективність таких моделей зумовлена тим, що при їх побудові не враховуються специфічні інституціональні чинники, притаманні країні: традиційні структури, нерівномірний розподіл ресурсів, існування елітних груп.
Третій напрям – теорія дуального розвитку ґрунтується на положенні про ієрархічність будови економічної системи. Основним недоліком теорії дуального розвитку є її описовий характер: вона фіксує існуюче положення, однак не пропонує шляхи та механізми вирішення виявлених проблем і сприяння економічного розвитку.
Особливостями моделі економічного розвитку країн, що розвиваються є їх слаборозвиненість і відсталість. Слаборозвиненість виражається в неоднорідності і невпорядкованості суспільства. Відсталість показує стан господарства цих країн, що характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так історично склалося, що під час колонізації, захоплені країни були позбавлені самостійного розвитку і повинні були підкорятись потребам і інтересам метрополій. На мою думку, саме це було однією з основних причин гальмування розвитку країн Азії, Африки і Латинської Америки. Населення цих країн не мало ніяких прав, воно використовувалось лише в якості дешевої робочої сили, повністю і економічно і політично залежало від країн-колонізаторів.
Хоча країни, що розвиваються і відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, можливостями наукового й технічного потенціалу, але можна виділити й спільні особливості, які характеризують їх економічний розвиток. Однією з особливостей є відсталість соціально-економічної структури, яка характеризуєтьсябагатоукладним характером економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів з різними формами власності.
Афро-азіатські країни, наприклад, містять у собі класові, некласові (етнічні, релігійні, кастові й інші спільності) і позакласові утворення. Взаємодія між усіма цими утвореннями складна і хитлива. Повільний економічний розвиток, величезна убогість і голод приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, що знаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у виступах знизу.
В країнах Латинської Америки певна багатоукладність спостерігається в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям.
Спільною рисою економічного розвитку переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, високі темпи росту населення, спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини, значна залежність від іноземного капіталу набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.
За класифікацією ООН до так званих «найменш розвинутих держав» належать 47 країн з населенням майже 500 млн. чол., де середній рівень доходу на душу населення становить всього близько 250 дол. Середня тривалість життя в цих країнах невелика, вони відстають від розвинутих країн як за рівнем науково-технічного потенціалу так і за рівнем розвитку «людського капіталу». Рівень підготовки робочої сили тут у середньому складає 3,7 року шкільної освіти, тоді як у розвинених країнах 10 років.
Економічна залежність країн, що розвиваються від промислово розвинутих держав Заходу проявляється в різних формах, зокрема країни «третього світу» залежать від попиту на свою сировину з боку їх основних споживачів, також важливим чинником є імпорт іноземної техніки та технологій, до того ж в економіці цих країн величезну роль відіграє іноземний капітал.
Серед великого розмаїття економічних моделей країн «третього» світу можна виокремити певну спільність процесів формування їх грошово-кредитних систем. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані, що зумовлено колоніальним минулим та помітною економічною відсталістю переважної більшості цих країн. Основною причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка їх контрольованість державою.
На мою думку, основною причиною гальмування економічного розвитку країн, що розвиваються є їх не самостійність, тобто залежність від промислово розвинутих держав. Саме через це вони потрапляють під значний вплив цих держав, кожна з яких намагається підпорядкувати країни «третього світу» під свої потреби та інтереси.
Я вважаю, що для покращення ситуації в країнах, держава повинна взяти під чіткий контроль іноземне інвестування. При правильному розподілі цих коштів можна було б спостерігати прогрес в економічному розвитку. Оскільки група країн, що розвиваються мають досить велику власну природно-ресурсну базу, то її можна було б також використати для власного розвитку. Для цього потрібно розширити промислове виробництво з тієї сировини, яка вже є на території країн, тобто зорієнтуватися на розвиток місцевої промисловості, яка б заміщувала імпорт. Так вчинила переважна більшість країн, які отримали незалежність. Завдання уряду обмежити доступ іноземних товарів за допомогою високого мита, підтримка національних підприємців, надання їм пільг, субсидій, знизило б частку імпортних товарів на внутрішньому ринку. Така політика сприяє зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці.
Необхідно інтенсивніше залучати іноземних вкладників саме для інвестування в промисловий сектор, зокрема використовувати кошти для оновлення вже існуючих технологічної бази і закупівлі нової. Завдяки розвитку промисловості, було б збільшення робочих місць, зниження рівня безробіття.
Однією з найважливіших галузей народного господарства країн, що розвиваються є сільське господарство, але воно водночас є найбільш відсталою галуззю. Для покращення цієї ситуації потрібно посилити механізацію, оновити технічну базу сільських господарств. Це б частково вирішили продовольчу проблему, та покращило економічну ситуацію країн.
Дуже важливо, щоб уряд країни «третього» світу більше уваги приділяв соціальній сфері – покращення медичного обслуговування, підвищення рівня освіти зокрема суттєво б вплинуло і на промисловий сектор. Адже зросла б середня тривалість життя, збільшилась би кількість кваліфікованих кадрів.
Я абсолютно згідна з гіпотезою відсталості, яку розвинув економіст Олександр Гершенкроном. Згідно з якою країни, що розвиваються мають змогу черпати досвід та технології передових країн. Вона твердить, що сама відносна відсталість може допомогти розвитку. Відсталі країни можуть купити сучасне устаткування, чудове насіння, хімічні добрива та медичні препарати. Внаслідок цього вони можуть опиратися на технологію розвинених країн.