Саме завдяки розвитку форм громадянського суспільства в кінці XIX ст. все більш виразно почали висловлювати ідеї про необхідність створення держави, що не лише здійснює охорону правопорядку, але й проводить політику в інтересах усіх членів суспільства (законодавче регулювання тривалості робочого дня, мінімального розміру заробітної плати, обмеження та заборона дитячої праці, соціальне забезпечення непрацездатних та безробітних та ін.).
Реалізація цієї ідеї у XX ст. багато в чому стала можливою завдяки профспілковому та робочому рухам, що набирали потужність з кінця XIX ст., поступовому формуванню у розвинутих країнах середнього класу, розвитку представницьких інститутів влади.
3 ІНСТИТУТ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Починаючи з кінця XIX ст. під впливом змін, які відбулися в матеріальному виробництві, відбувається розширення економічних функцій держави. Мова йде про посилення концентрації та централізації виробництва, ускладнення економічних зв’язків та загострення соціальних проблем. Однак цей процес, на наш погляд, набуває наявних рис та форм, якщо одночасно розглядати й ті зміни, які відбуваються в соціальній структурі суспільства. Але це не говорило про те, що держава перестала виражати інтереси господарюючого в економічному відношенні класу. Саме в інтересах цього класу у XX ст. під впливом таких факторів, як Велика Жовтнева революція в Росії 1917 р., Велика депресія 1929 – 1933 рр., розпад після другої світової війни імперій, створених європейськими державами, та інших подій держава починає активно втручатися в регулювання економіки.
Поступове розширення економічних функцій держави з кінця XIXст. проходить три етапи. Початок першого етапу пов'язано з першою світовою війною. Він тривав до Великої депресії 1929 – 1933 рр. У цей період держава починає активно втручатися в регулювання економічних процесів, намагаючись обмежити монополістичні тенденції, створюючи державний сектор в економіці. Однак це втручання обмежується в основному галузями військового виробництва. В інших галузях господарювали приватнокапіталістичні методи господарювання.
Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. відкриває другий етап, який триває до другої світової війни. В цей період в історії суспільства виникає система постійної та активної участі держави в керуванні ринковим господарством. Розвиваються державні форми антициклічного регулювання економіки, а також елементи планування. Така політика отримала вираження у збільшенні державної власності, рості об’єму державного бюджету, який став використовуватися не лише на утримання держапарату, але й для фінансування державної та приватної діяльності. Наряду з бюджетно-податковою для регулювання макроекономічних пропорцій держава активно використовує грошово-кредитну політику, направлену на стимулювання капіталовкладень, рішення соціальних проблем.
Третій етап починається після другої світової війни та триває до середини 50-х років. На відміну від попереднього етапу цей етап характеризується тим, що антициклічна політика доповнюється системою мір по стимулюванню темпів економічного росту. В цей період держава приймає найактивнішу участь в розвитку ключових галузей промисловості, створенні економічної й соціальної інфраструктури. Цей етап підготував необхідний матеріальний ґрунт для наступного етапу, який отримав назву «золотого сторіччя капіталізму».
4 «СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА»
Державна політика в середині 50-х – середині 70-х років XXст. виходила з наступних посилань:
1.Економіка повинна бути змішаною, а не лише приватнокапіталістичною. Необхідність державного втручання в економіку обумовлена так званими вадами ринку, за яких ринкова економіка не може впоратися з ефективним розподілом ресурсів. До числа таких вад відносяться наявність суспільних благ та природних монополій, зовнішніх впливів та неповнота інформації (неповнота ринків).
2.Необхідна скоординована макроекономічна політика в зв’язку з тим, що ринок сам по собі нездатний приводити до стабільних макроекономічних результатів.
3.Ринок сам по собі не може привести до рівномірного розподілу доходів. Тому держава, з одного боку, повинна регулювати розподіл доходів, а з іншої – захищати тих, хто з якихось причин залишився без джерела доходу чи переживає інші лиха. Одночасно держава повинна піклуватися про розвиток інфраструктури освіти та охорони здоров’я.
Головними цілями держави в цей період були повна зайнятість, стабільність цін та рівновага платіжного балансу. В цей період держава все сильніше втручалася в регулювання не лише економічних, але й соціальних відносин, а в багатьох країнах Західної Європи сформувалася ідеологія держави загального благополуччя (WelfareState – держава благополуччя).
Державна політика соціального благополуччя у 50 – 60-і рр. включала програми досягнення високого рівня життя населення шляхом створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, а також програми соціального забезпечення, регулювання мінімального розміру заробітної плати. Пізніше вони були доповнені демографічними та екологічними програмами, програмами захисту національної культури та ін.
Після другої світової війни у програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях трьох держав Західної Європи (в Основному Законі ФРН 1949 р., Конституції Франції 1958 р. та Конституції Іспанії 1978 р.) з’явився термін «соціальна держава».
«Соціальна держава» у 50 – 60-і рр. у більшості розвинутих країн стала можливою не лише завдяки тим змінам, які відбулися в системі матеріального виробництва в епоху переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та які були пов’язані в першу чергу зі змінами ролі особистого (людського) фактору у сучасному виробництві. «Соціальна держава» стала можливою також завдяки встановленій в середині XX ст. своєрідній рівновазі сил різних соціальних груп, представлених в суспільстві, які засобами форм представницької демократії отримали можливість висувати та відстоювати свої інтереси.
Формування інститутів громадянського суспільства та розвиток парламентських форм буржуазної демократії створили основу для просування в органи законодавчої влади представників різних соціальних груп, які могли представляти та відстоювати перш за все свої економічні інтереси. В цих умовах діяльність держави все більше підкорювалась суспільному контролю, розширювався та посилювався контроль представницьких та судових закладів за діяльністю центральної та місцевої виконавчої влади, зростало коло осіб, які користувалися виборчими та іншими політичними правами. Це заклало основу для перетворення держави зі знаряддя господства одного класу на засіб досягнення суспільного компромісу, пом’якшення та зняття соціальних протиріч, що знайшло свій прояв й в економічних функціях держави.
Згідно з ідеологією держави загального благополуччя та «соціальної держави» вважалося, що в індустріально розвинутих країнах вже досягнуто загальне благополуччя, соціальна політика дозволила стабілізувати суспільство, залагодити конфлікти. Наслідуючи приклад розвинутих країн, інші країни рано чи пізно також повинні стати на цей шлях.
Однак цей етап закінчився у середині 70-х рр., коли грянула наступна світова економічна криза 1974 – 1975 рр. та почався поступовий процес переосмислення ролі держави, що, на наш погляд, відзначило початок наступного етапу, який продовжується й досі.
5 ВІД ПОЛІТИКИ «СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ» ДО ПОЛІТИКИ «ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВИ»
Головна особливість останнього етапу – поступовий перехід від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави». Сутність політики «ефективної держави» знайшла своє вираження у двох основних положеннях.
По-перше, держава в силу неймовірно роздутих витрат, що потягли за собою збільшення дефіциту державного бюджету, повинна істотно скоротити коло своїх обов’язків, переклавши вирішення ряду задач, які вона ще недавно виконувала, на інші господарюючі суб’єкти.
По-друге, витрати по пенсійному забезпеченню, медичному страхуванню, страхуванню від безробіття та інші соціальні виплати не повинні забезпечуватися лише за рахунок коштів державного бюджету. Ці витрати повинні бути рівномірно розподілені між всіма суб’єктами.
В кінцевому рахунку держава повинна виступати не як джерело економічного росту, а як партнер, каталізатор та помічник – такий був головний зміст політики, яка проводилася державами більшості розвинутих країн у 80 – 90-і рр. XX ст.
Серед причин такого повороту розглядаються такі, як крах адміністративно-командної економіки в СРСР та в країнах Східної Європи, фінансова криза політики держави загального благополуччя, дефіцит державного бюджету, що збільшувався з кожним роком, а також події, що відбувалися останнім часом в країнах Південно-Східної Азії, що показали світу приклади «економічного дива».
Більшість західних вчених вважають, що крах адміністративно-командної системи в СРСР та країнах Східної Європи – це приклад того, як надмірні видатки держави на вирішення соціальних проблем неминуче обертаються низькою економічною ефективністю, призводять до розвитку застійних явищ в економіці. У розвинутих же країнах надмірні соціальні виплати призвели до роздування штату соціальних робітників, збільшенню невиробничих видатків, що потягнуло за собою збільшення дефіциту державного бюджету.