а) корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, що не залежить від кількості інших споживаних товарів;
б) «пояснення» поведінки споживача корисністю зустрічається із двоїстою опозицією (одна з них затверджує, що теорія про корисність виходить із сумнівної й навіть невірної психології, а інша – що психологічні аспекти споживчої поведінки не мають відношення до об'єктивного розвитку економічного процесу, який від індивідуальних відчуттів не залежить);
в) «добробут» зводиться до суми кількісних, що піддаються виміру корисностей для всіх індивідів суспільства, і оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізував би добробут саме в цьому змісті.
Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-і роки XIX в. Із цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб'єктивізму й психологізму 70-х років для того, щоб підтвердити, говорячи словами Й. Шумпетера, що «метою чистої економіки. завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічному життя на основі даних умов».
У результаті представники «нових» маржинальних економічних ідей стали розцінюватися в якості спадкоємців класичної політичної економії й називатися неокласиками, а їх теорія відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальній революції» – етапі формування неокласичної політичної економії – найбільший внесок внесли англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк і італієць В. Парето. Що ж стосується доводу, начебто теорія граничної корисності є «буржуазною відповіддю на марксизм», те необхідно вказати на два контраргументи, що приводяться М. Блаугом. Це, по-перше, досить пізній переклад на англійську мову першого тому «Капітал» К. Маркса, тому що до цього часу – 1887 рік – перші праці У. Джевонса були вже видані, а по-друге, А. Маршал почав свою головну працю – «Принципи економікс» в 1867 році, повністю володіючи теорією граничної корисності, що, крім того, підтверджується в написаній ним в 1872 році рецензії на книгу У. Джевонса. Тому набагато пізніше, тобто після 80-х років минулого сторіччя, у відповідь на поширення на Європейському континенті «революційних» ідей навчання К. Маркса в працях тих, хто стали учнями родоначальників і стовпів маржиналізму, з'явилися «атаки на марксистську економічну науку» із застосуванням маржиналістичної теорії, і це були О. Бем-Баверк, Ф. Візер, В. Парето, П. Уікстід і багато інших. Але оскільки «нова економічна наука усе ще не могла значно висунутися щонайменше протягом життя покоління. – пише М. Блауг, – історична проблема полягає в тому, щоб пояснити не той момент часу, коли гранична концепція була прикладена до корисності, а скоріше запізнілу перемогу економічної теорії на основі граничної корисності».
Еволюції маржинальних ідей на двох позначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати в такий спосіб.
Перше. Спочатку маржиналізм у своєму суб'єктивному плині акцентував увагу на значенні економічного аналізу в частині проблематики, пов'язаної зі споживанням (попитом), а класики, як відомо, виходили з їхнього пріоритету проблем виробництва (пропозиції). Але потім неокласики обґрунтували, необхідність одночасного вивчення обох сфер, не виділяючи ні одну з них і не протиставляючи їх один одному.
Друге. Маржиналісти першої хвилі (суб'єктивний напрямок економічної думки), використовуючи, подібно класикам, причинно-наслідковий аналіз, як би повторили своїх попередників. Мова йде про те, що прихильність до каузального підходу привела й тих, і інших до версії визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Правда, з однією істотною різницею: «класична школа» вважала первинною в економіці сферу виробництва й джерелом формування вартості – витрати виробництва, а «суб'єктивна школа» первинною вважала сферу споживання й ціни – обумовленою корисністю товарів і послуг.
У свою чергу маржиналісти другої хвилі, що стали родоначальниками неокласичного напрямку економічної теорії, завдяки, заміні каузального підходу функціональним, виключили з « поля зору» економічної науки існуючу майже 200 років дилему про первинність і вторинності, по відношенню один до одного, сфер виробництва й споживання, а відповідно й суперечки про те, що лежить в основі вартості. Неокласики, образно говорячи, «об'єднали» сферу виробництва й сферу споживання в об'єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику граничних економічних величин на сфери розподілу й обміну. У результаті відбулося як би природнє об'єднання обох теорій вартості (теорії витрат класиків і теорії корисності «суб'єктивістів») в одну двохкритеріальну теорію, що базується на одночаснім порівнянні граничних витрат, і граничної корисності. Це дозволило представникам «нової економіки» – неокласикам виключити спеціальний аналіз вартості кожного фактора виробництва. «Те, що автори класичної школи висунули спеціальну теорію розподілу, саме і є предметом критики з боку сучасних авторів.
І третє. На відміну від першого етапу «маржинальної революції» на другому її етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу всіляко ствердився й метод математичного моделювання економічних процесів як засіб реалізації концепції економічної рівноваги на рівні макроекономіки, тобто окремих господарюючих суб'єктів, через що в неокласиків із предмету економічної науки аж до 30-х років XX в. незаслужено випала проблематика факторів зростання економіки й макродослідження.
Але при цьому маржиналісти останньої третини XIX в., а потім і їхні послідовники в першій третині XX в. як і раніше вважалися, що економічний ріст завдяки «вільній» конкуренції підтримується автоматично, і продовжували розділяти неспроможний у дійсності «закон ринків» Ж.Б. Сея, з його головною ідеєю про саморегульованість та рівновагу економіки.
Визнаючи математизовану специфічність маржинальної економічної науки, не буде зайвим нагадати про застереження на цей рахунок, висловлених деякими широко відомими вченими-економістами сучасності. Так, наприклад, В. Леонтьев пише: «Не будучи із самого початку підлеглими строгій дисципліні систематичного збору даних, на відміну від своїх колег, що працюють у природніх і історичних науках, економісти отримали непереборну схильність до дедуктивного аналізу або дедуктивної аргументації. Багато економістів прийшли з «чистої» або прикладної математики. Кожна сторінка економічних журналів майорить математичними формулами, які ведуть читача від більш-менш правдоподібних, але абсолютно довільних припущень до точно сформульованих теоретичних висновків. Ніщо так красномовно не говорить про антипатію більшості сучасних економістів-теоретиків до систематичного вивчення, як ті методологічні засоби, які вони використовують для того, щоб уникнути або скоротити до мінімуму застосування фактичної інформації». На думку М. Аллі, « не можна бути гарним фізиком або економістом по тій єдиній причині, що маєш деякі знання й навички в області математики», і тому «ніколи не буде зайвим повторити наступне: для економіста, як і для фізика, основне завдання – це не використання математики заради неї самої, а її застосування як засіб дослідження та аналізу конкретної реальності; завдання, отже полягає в тому, щоб ніколи не відривати теорію від її застосування».
Висновок
Маржинальна теорія широко застосовує математичні методи економічного аналізу. Була визначена функція корисності благ. (Функція корисності визначає величину корисності, яку даний індивід міг би витягти з якогось даного кількості товарів на ринку.) В економічному аналізі використовувалися також шкала переваги, криві байдужності, коефіцієнти еластичності економічних явищ і ін. Математика була необхідна маржиналізму не тільки для аналізу граничних величин, але й для обґрунтування оптимальних розв'язків при виборі найкращого варіанта з можливих економічних процесів.
Теорія граничних величин знайшла своє застосування не тільки в сфері обміну й споживання, але й у сфері виробництва. Нова оцінка виробничої діяльності стала використовувати граничні величини у вирішенні проблем максимізації-мінімізації, зіставленні витрат і результатів.
Була створена теорія ринкової рівноваги. Маржиналісти використовують як теорію часткової рівноваги А. Маршала, так і загальної рівноваги Л.Вальраса. Проблема економічної рівноваги розглядається через призму взаємодії інтересів і мотивів поведінки економічних суб'єктів.
Література
1. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник, _ Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 220с.
2. Костюк В.Н. История экономических учений. – М., 1997.
3. Майбур Е.М. История экономических учений. – М., 1997