5) відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження до нічийної власності виражалось у масовому її розкраданні;
6) значна мілітаризація економіки. На військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або майже 250 млрд. крб. на рік (хоч офіційно названі М. Горбачовим дані були в декілька разів нижчі). В Україні після розпаду колишнього Радянського Союзу залишилося до 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування були втягнуті у виробництво зброї;
7) надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. Так, з республік вилучалося до 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій тощо. Це означало зрівнялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР;
8) політика пограбування села. Вона виявлялася у «Перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм цін і низький рівень продуктивності праці;
9) значна монополізація економіки;
10) слабке використання ринкових важелів в управлінні економікою, зокрема в процесі ціноутворення, в процесі керівництва підприємствами з боку загальносоюзних та республіканських міністерств і відомств;
11) величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування у промисловості становить майже 60%, моральне — 90%.
12) Ці причини (у колишньому СРСР) призвели до того, що в середині 80-х років значно знизились темпи зростання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення і т.ін. Це усвідомлювало тодішнє керівництво Радянського Союзу. Тому й почало так звану «перебудову». Але можна переконливо стверджувати, що навіть за умов подальшого існування СРСР не відбулося б такого обвального падіння виробництва, катастрофічного зниження рівня життя та інших кризових явищ у соціально-економічній сфері, як це сталося після завоювання суверенітету республіками колишнього СРСР. Одним з доказів цього був пошук нових форм економічного розвитку, впровадження деяких реформ. Зокрема, наприкінці 80-х років в СРСР відроджуються акціонерні товариства, інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку тощо.
Але це не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи спричинене суверенітетом України, здобуттям нею державної незалежності. Прагнення до незалежності і здобуття її — закон розвитку світової цивілізації Річ у тому, що люди, які прийшли до влади, не розуміли сутності державного суверенітету, наприкінці XX ст. вони прагнули домогтися повного або абсолютного суверенітету, якого нині не має жодна країна світу.
Причини зумовлені діями реформаторів. Такими причинами є:
1) розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР, насамперед з Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. І це не дивно, оскільки лише 20% промислового виробництва мали завершений технологічний цикл. Об'єктивним, але несприятливим для України при розв'язанні цієї проблеми є те, що Росія втратила інтерес до виготовлених у нашій державі приладів, машин та деяких інших видів продукції через значне зростання енергомісткості, а отже й собівартості продукції. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі від зарубіжних аналогів на 30-50%. Проте далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні витрати і т.ін.). Але їх треба було замінювати на ефективніші поступово;
2) впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки (тобто вільного ціноутворення, вільної конкуренції тощо). Така система існувала в попередні століття (максимум до кризи 1929-1933 рр.) і не існує нині у жодній країні світу. Ця політика знайшла вияв у необґрунтованій шоковій лібералізації цін, що, на думку її авторів, повинна була стимулювати виробництво, вилучити зайві гроші Але при цьому забули одну деталь: у 80% населення таких грошей не було;
3) різке руйнування системи державного управління народним господарством, в якому домінувала державна власність;
4) ігнорування досвіду передових країн Заходу в регулюванні національної економіки, в якому органічно поєднуються методи державного регулювання з використанням ринкових важелів. Тобто впадання з однієї крайності в іншу — командно-адміністративної системи у вільну ринкову економіку;
5) домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого більшість некомпетентних у сфері економіки парламентарів прийняла переважну кількість «непрацюючих» законів. Це означає відсутність науково обґрунтованої правової бази для здійснення пакету економічних реформ. Крім того, не було створено надійного механізму реалізації багатьох законів;
6) непродумане (без відповідної наукової концепції) впровадження купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за 1 т наприкінці 1993 р., Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження купоно-карбованця Україна витратила кілька десятків мільйонів доларів;
7) відсутність раціональної валютної політики, зокрема невміння встановлювати раціональний валютний курс;
8) доларизація української економіки (тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних валют на території країни), що дало змогу збагатитися тіньовими структурам;
9) прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податковий тягар) й у привілейоване — посередника. Крім того, такі декрети нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос у законодавстві, нестабільність і непередбачуваність;
10) відсутність обґрунтованої концепції зовнішньоекономічної діяльності, валютного регулювання, внаслідок чого значні валютні ресурси України залишилися за кордоном;
11) відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків, внаслідок чого ті отримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо і тому не були зацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для такої наживи давали недосконалі закони. Сам НБУ вдавався до монетаристських методів управління діяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькими структурами безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у тіньових структурах майже половини всієї грошової маси;
12) кланово-номенклатурний характер роздержавлення приватизації, внаслідок якої створена працею багатьох поколінь державна власність перейшла до рук невеликої кількості осіб;
13) втілення на практиці програм західних експертів (у тому числі різних міжнародних економічних організацій). Найбільш виразно це виявилось у впровадженні НБУ монетаристських методів регулювання економіки, до того ж у дещо спрощеному вигляді. У цьому плані доцільно навести висловлювання економічного радника британського парламенту Д. Росса щодо економічної політики Росії, оскільки воно цілком стосується і України: «Росія з намови МВФ пішла шляхом деіндустріалізації економіки». Значне відставання в оплаті робочої сили, тоді як ціни на більшість інших товарів досягли або навіть перевищили світовий рівень. Таке відставання є основною причиною звуження внутрішнього ринку предметів споживання, а відтак і ринку засобів виробництва та ін.;
14) значне збільшення управлінського апарату;
15) надмірний централізм в управлінні економікою, ігнорування вимог регіонального управління, за якого значно більшу свободу дій треба дати регіонам та областям України;
16) відсутність науково обґрунтованої політики ціноутворення. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ціни на деякі види продукції вищі за світові (скажімо, ціни на вугілля);
17) майже повна відсутність політики структурної перебудови народного господарства;
18) значні втрати, заподіяні Чорнобильською катастрофою, які з 1991 по 1999 рік оцінюються в 5 млрд. дол.
19) відсутність науково-обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової та змішаної економіки);