Політика держави в цьому напрямі повинна бути спрямована, в першу чергу, на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць для молоді. Потребує докорінної зміни система професійної підготовки та підвищення якості робочої сили у відповідності до тих структурних змін, які відбуваються в перехідній економіці.
Державна політика щодо регулювання ринку праці, з одного боку, має більше враховувати інтереси сегментів цього ринку. Так, для осіб, які мають особисте підсобне господарство, розмір заробітної плати відіграє менш важливу роль, ніж інші переваги офіційної зайнятості. Для працівників похилого віку має значення збереження професійної належності, у той час як молодь орієнтована більше на максимізацію доходу. З іншого боку, необхідними є заходи щодо певної консолідації ринку праці, знищення багатьох його внутрішніх обмежень. Йдеться про підвищення трудової мобільності, забезпечення прозорості трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції, витіснення його тіньових сегментів і негрошових стимулів.
У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від усунення його структурних диспропорцій. Ключову роль в розв’язанні цієї стратегічної проблеми має відігравати система освіти. Зараз вона орієнтована головним чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості, розширення кар’єрних можливостей випускників, сприяння структурним перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів, задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення ряду вузів на центри з підготовки майбутніх безробітних .
У вузах насамперед необхідно змінити структуру підготовки кадрів на користь спеціальностей, що визначають науково-технічний прогрес і мають попит на ринку праці. Важлива зараз також підготовка кваліфікованих робочих кадрів і спеціалістів середньої ланки як фундаменту суспільної стабільності в майбутньому внаслідок існуючої надлишкової чисельності кадрів з вищою освітою певних спеціальностей.
Для підвищення рівня продуктивного використання людського потенціалу країни, яке забезпечить можливість його розширеного відтворення, необхідна політика, яка передбачатиме:
· суттєве зменшення податкового тиску на фонд заробітної плати;
· приведення рівня оплати праці у відповідність до його кількості та якості;
· стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення малого підприємництва;
· регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;
· державне регулювання процесу вивільнення працівників при загрозі безробіття, реалізацію принципів соціального партнерства на ринку праці;
· стабілізацію фінансового забезпечення політики зайнятості;
· стимулювання гнучких форм зайнятості;
· розвиток самозайнятості населення.
Оскільки існуючу систему соціального захисту безробітних не можна вважати прийнятною, необхідно запровадити адресні принципи надання такої допомоги, які повинні передбачати об’єктивну та прискіпливу перевірку реальних доходів її отримувачів з метою максимально ефективного використання наявних обмежених ресурсів. Доцільним видається розширити можливість отримання безробітним одноразової цільової грошової допомоги на відкриття власної справи в рахунок належних йому майбутніх виплат по безробіттю.
в) Політика у соціально-культурній сфері
З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм.
Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг та розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні.
Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит соціально-культурних послуг пристойної якості. Хронічно недофінансовується програма державних гарантій медичних послуг населенню. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням цих послуг. Стихійно склався нецивілізований, переважно тіньовий ринок, на якому споживач незахищений, а держава належним чином не виконує ні регулюючої, ні фіскальної функції.
Поліпшення державного фінансування освіти та охорони здоров’я необхідні, але в найближчій перспективі ситуація, на яку розраховані наявні розподільчі механізми, не відновиться. Альтернативою може бути модель, безпосередньо орієнтована не на розподіл, а насамперед на високу ефективність надання послуг, і на цій основі їхню широку доступність.
В межах такої моделі організація, що надає послуги, є самостійною виробничою одиницею, яка формує свою стратегію у відповідь на певні стимули. Державне і місцеве фінансування має стати стимулом, що орієнтує надавачів послуг на їхнє ефективне виробництво і на соціально ефективний розподіл. В умовах дефіциту ресурсів державне фінансування соціальної сфери має бути орієнтоване на:
· збереження системоутворюючих елементів комплексу соціальної сфери;
· забезпечення мінімальних гарантій конституційних прав громадян;
· збереження потенціалу для розвитку соціальної сфери в майбутньому.
На найвищому рівні слід визначити та законодавчо закріпити неприпустимість будь-яких відключень некомерційних закладів освіти, культури та охорони здоров’я від електро-, водо- та теплопостачання.
Потрібно врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені країни і надалі будуть збільшувати витрати на освіту. З іншого боку, єдиною можливістю для входження України в інформаційне суспільство є внесення могутнього інтелектуального компонента в усі сфери економіки, управління та суспільного життя, яке дало б можливість досягати відповідних з розвиненими країнами результатів при значно менших ресурсах. Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового економічного зростання.
У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних завдання: яким чином при відставанні по рівню ВВП на душу населення від розвинених країн в 9-12 разів утримати та забезпечити розвиток освіти як основного елемента людського капіталу, та як при великій різниці в рівні оплати праці зменшити витік за кордон найбільш освіченої та мобільної робочої сили, тобто зменшити забезпечення кваліфікованими кадрами найбільш багатих країн за рахунок українських платників податків.
Тому державне фінансування освіти має бути спрямоване на недопущення зниження освітнього рівня населення України та зменшення охоплення населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами. Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, насамперед в сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо. Державне фінансування навчання у середніх спеціальних та вищих учбових закладах має здійснюватися переважно у формі замовлення, на конкурсних засадах.
Державна політика в галузі охорони здоров’я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров’я одночасно із запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери та якості надання медичних послуг веде до значного збільшення втрат на подальше лікування захворювань, що зростають, або й непоправних демографічних наслідків. Тому, з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому напрямі, державне фінансування закладів з охорони здоров’я має бути орієнтоване на розвиток профілактики та раннього попередження захворювань.
На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.
Майнове розшарування, перерозподіл суспільного багатства, збагачення та концентрація значних матеріальних цінностей в руках у невеликого прошарку населення на тлі різкого зниження життєвого рівня і навіть зубожіння переважної більшості громадян України свідчать про недосконалість системи оплати праці та податкових механізмів регулювання доходів населення. Діюча система соціальних пільг не забезпечує надання в потрібному обсязі допомоги бідним, а навпаки, сприяє збільшенню доходів заможних верств населення.
Соціальну напруженість посилює незадовільний стан фінансування зарплат працівникам бюджетної сфери, пенсій, допомог. З 1995 року почала накопичуватися заборгованість із заробітної плати, сума якої у 1999 році досягла рекордної позначки - 6 млрд гривень. Лише в останній рік вдалося зробити результативні кроки щодо її ліквідації. Існуюча практика реалізації пенсійного законодавства не забезпечує взаємозв’язку між трудовим вкладом працівника та розміром його пенсії, а також заінтересованості у формуванні пенсійного бюджету. Нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують пенсії 96 % загальної кількості пенсіонерів, залишаються дуже низькими розміри допомог та соціальних виплат.