Сумарна вартість підприємств групи, крупними пайовиками якої є Ігор Коломийський, Геннадій Боголюбов і Олексій Мартинов, за приблизними підрахунками, оцінюється в 1,5 млрд. дол. І. Коломийський: „Група „Приват" - не холдінг і не корпорація. Тут не можна проводити аналогії з „Інтерпайпом", ІСД або SCM. Мартинов пріоритетно займається феросплавами. Боголюбов - президент „Приват-банку". Я займаюсь більше корпоративними справами, нафтовим напрямом, частково - металургійним. Якщо переможе справедливість і Нікопольський завод феросплавів (НЗФ) повернуть державі, то ми братимемо участь у конкурсі на придбання контрольного пакета НЗФ. Пінчуком цей завод був придбаний незаконно. Нам не потрібно продавати Нікопольському заводу феросплавів руду. Так, в 2003 р. Пінчук відмовився її у нас купувати, внаслідок чого були закриті деякі виробничі потужності на тих підприємствах, на яких він її традиційно брав. І для того, щоб відновити це виробництво нині, необхідно зробити інвестиції, набагато більші коштів, витрачених на зупинку цього виробництва. Тому на сьогодні та кількість руди, яку виробляє Орджонікідзе і Марганець, повністю реалізується, а зайвої руди для Нікополя у нас немає. Тому якщо ми, у випадку проходження ряду процедур та конкурсу, станемо власниками заводу, потрібно буде серйозно думати над тим, як перерозподілити сировинні потоки, як забезпечувати рудою НЗФ. Ми готові за 40 % акцій каналу 1+1 заплатити 100 млн. грн. Ми купили Алапаєвський металургійний завод в Росії, оскільки це добрий будівельний майданчик, і ми його розглядаємо як перспективне місце для побудови електроферо-сплавного виробництва. Більше року ми ведемо переговори про придбання в США феросплавного заводу, але там є проблеми: завод-банкрут і знаходиться під судом" [6].
В 2005 р. посилилось протистояння між бізнесовими групами „Приват" та „Ітерпайп" відносно власності на НЗФ. Посварилися вони, коли справа дійшла до розподілу феросплавної галузі народного господарства. За „Приватом" завжди простежувалося бажання монополізувати якийсь сегмент ринку. Спочатку це був ринок нафтопродуктів Дніпропетровської області, потім гірничо-збагачувальна промисловість, і от ФПГ зайнялася ринком феросплавів. Багато хто з аналітиків вважає, що це цілеспрямована схема ведення бізнесу „Приватом", що дає змогу одержувати в перспективі надприбутки.
Справа в тому, що „приватовці" на той час контролювали не тільки гірничо-збагачувальні комбінати, які постачають сировину виробникам, але й два з трьох феросплавних заводів. Для повної монополії залишався один - НЗФ. Однак цього разу на шляху до монополії став Віктор Пінчук. Саме після того, як його структури зосередили під своїм контролем акції „Нікопольського заводу феросплавів", в Україні почалася так звана „феросплавна війна".
Кілька слів про самий предмет розбрату. ВАТ „Нікопольський завод феросплавів" займає монопольне положення в Україні з виробництва електроферомарганцю й силікомарганцю. Виробничі потужності заводу дають змогу щорічно випускати понад 1,2 млн. т продукції.
Частка продукції НЗФ на світовому ринку феросплавів становить 11,5 %. Основними ринками збуту є Україна, Росія, країни Євросоюзу, Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Латинської Америки, в які експортується 70% продукції НЗФ.
У 2004 р. завод збільшив обсяг виробленої продукції на 17,6% порівняно з аналогічним періодом 2003 р. - до 1022,4 тис. т. Виробництво силікомарганцю зросло на 8,9 %, до - 708 тис. т, феромарганцю -на 43,2 % , до 314,4 тис. т. Статутний фонд ВАТ - 75884,5 тис. грн.
„Приват" до останнього сподівався, що НФЗ таки стане їх власністю. Однак в 2003 р. завод, у буквальному значенні слова, віддали Пінчуку. Формально на купівлю 50 % + 1 акцій Нікопольського заводу претендувало кілька юридичних осіб: фінансово-промисловий консорціум „Придніпров'я", ВАТ „Стахановський завод феросплавів", комерційний банк „Приватбанк", ТОВ „Промінмед", ВАТ „Запорізький завод феросплавів" і ВАТ „Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат", але реально за ними простежувалися фігури двох фінансово-промислових груп - створеного Пінчуком концерну „Придніпров'я" й „Привату" Коломийского.
НФЗ був оцінений у суму 800 млн. грн., а 50 % пакет акцій Віктор Пінчук купив за 400 млн. грн., тобто фактично в 2,2 рази(!) дешевше, ніж за нього пропонував „Приват".
Перше, що зробили гірничо-збагачувальні комбінати, контрольовані групою „Приват", попросту відмовилися постачати на НЗФ руду. Пінчука врятувала сформована сприятлива кон'юнктура на світових ринках. Ціна феросплавів (НЗФ експортує 70 % продукції) була й залишається досить високою, щоб можна було собі дозволити закуповувати сировину за кордоном. „Нікопольський завод феросплавів" став попросту ігнорувати місцеві ГЗК й завозити сировину з Латинської Америки й Африки.
Невикористану сировину гірничо-збагачувальні комбінати стали експортувати, але після розриву з НЗФ їх рентабельність значно впала. ГЗК на чолі з „Приватом" на сторінках ділової преси стали вимагати від уряду взагалі заборонити імпорт руди з африканського Габону. Це дозволило б посадити Пінчука „на гачок", якому в такій ситуації нічого б не залишилось, як просити „Приват" відновити поставки сировини на НЗФ. Але за колишньої влади такий сценарій був малоймовірним. За свого зятя горою стояв президент Кучма.
А от із приходом нового керівництва Віктор Пінчук втратив свій головний козир - політичну підтримку, внаслідок чого чаша терезів почала схилятися не на його користь.
Головним ініціатором повернення НЗФ у державну власність виступила прем'єр-міністр Юлія Тимошенко. З огляду на те, що її інтереси в цій ситуації відповідали планам групи „Приват", склався певний дружній альянс. Під гаслами повернення державі награбованого за часи колишнього режиму, вони разом почали масштабний судовий наступ на Пінчука з метою анулювання приватизаційного конкурсу, за яким він одержав повний контроль над НЗФ.
Як відомо суд таки визнав факт недійсності угоди. Але Віктор Пінчук і підконтрольні йому структури також подали низку позовів до „Приватбанку". У підсумку, як відзначила глава ФДМУ Семенюк, „на НЗФ склалася складна й неоднозначна ситуація, зокрема, існують кілька судових рішень щодо зборів акціонерів НЗФ, які одне одному суперечать".
Середовище „Укрпромінвесту" передусім пов'язане з іменем Петра Порошенка. Створений і очолюваний ним і його батьком концерн „Укрпромінвест", 98 % акцій якого належать офшорній компанії „Агропродімпекс Корпорейшн", володіє Київською кондитерською фабрикою ім. Карла Маркса (яка виготовляє відомі київські торти), Вінницькою кондитерською фабрикою, Кременчуцькою кондитерською фабрикою, Маріупольською кондитерською фабрикою, Липецькою кондитерською фабрикою „ЛиКонф" на території Росії. Власне завдяки контролю над значною частиною ринку солодощів України Порошенко отримав прізвиська „Шоколадний Барон" і „Кон-дитерський Король". Корпорація Roshen, яка об'єднує конд-фабрики Петра Порошенка, виготовляє близько 30 % усіх вітчизняних солодощів.
Порошенкові належать банк „Мрія", ВАТ „Молочно-консервний комбінат" у м. Тальному Черкаської області, Радомишльський пивоварний завод, Дніпровський крохмало-патоковий комбінат, Погребищенський, Гайсинський і Крижопільський цукрові заводи, Крижопільський і Вінницький комбінати хлібопродуктів. А також: ВАТ „Львівгуртбакалія", ВАТ „Укроптбакалія", ВАТ „Пісківський завод скловиробів".
Бізнес-група контролює ТзОВ „Укравтозапчастина", торговий дім „ІСТА", Київський суднобудівний завод „Ленінська кузня" (понад 29% акцій), Луцький автомобільний завод (82,11% акцій), ТзОВ „Черкаський автобус", ТзОВ „Укрпромінвест-Авто", компанію ,Двто-експо". Під контролем групи є й низка медіа-проектів, зокрема: НБМ, „Ніко", „Експрес-Інформ", „5-й канал", вінницький канал „Іштар", газета „Правда України" [5,7].
Група „Аваль" виникла довкола однойменного банку, створеного у 1992 році. До середини 1990-х років банк „Аваль" став однією з найбільших структур в українській банківській системі, успішно конкуруючи з „Приватбанком". Як і в „Приватбанку", в „Авалю" проглядалося „комсомольське минуле": засновник і керівник банку Федір Шпиг свого часу керував справами ЦК ЛКСМУ. Керівником банку „Аваль" нині є Олександр Деркач.
Банк „Аваль" створив структури-сателіти - страхову компанію „Еталон" і ЗАТ „Аваль-Еталон". Основну увагу „Аваль" приділяє харчовій промисловості. Йому належать 54,4 % акцій Золотоніського (Черкаська область) і 50 % Яготинського молокозаводів, 56 % Городенківського сирзаводу, 50,89 % Чернівецького (Вінницька область) цукрового заводу, 42,91 % Снігурівського елеватора, а також Саратовський і Бердинський елеватори, 70,4 % Березинського комбінату хлібопродуктів, 10,52 % Долинського хлібзаводу, 24,29 % Кононів-ського хлібоприймального підприємства, 45,45 % Кременецького хлібзаводу, 11,28 % Галицького хлібзаводу, 24,7 % підприємства „Ніжинський хліб", 50,39 % Саратовського комбінату хлібопродуктів, 13,8 % Дніпропетровського комбінату хлібопродуктів („Дніпромлин"), 60 % „Павлоградхліба", 25 % „Криворіжхліба", 35,39 % Харківської макаронної фабрики, 27,87 % Оцтово-дріжджового заводу. Під контролем „Авалю" перебуває „Укрзернопром".
Останнім часом намітилися тісні стосунки „Авалю" й „Укрзалізниці", банк також почав проявляти інтереси до металургійної галузі. До сфери інтересів „Авалю" потрапив, наприклад, запорізький завод „Дніпроспецсталь" [5].
„УкрСибБанк".
Один із провідних українських банків створено у 1991 р. на базі „Харківінкомбанку". У 1992 р. банк увійшов у очолювану Олегом Тарановим Українсько-Сибірську інвестиційну корпорацію. Президентом „УкрСибБанку" став Олександр Ярославський. Банк є власником 10% акцій латвійського „Мультібанка" та 18% АКБ „Надра". „УкрСиб" контролює випуск понад 70 % мінеральних добрив в Україні. Йому належать 47,7 % акцій черкаського ВАТ „Азот" та 17,04 % акцій ВАТ „Хімволокно".