Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування і незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення і законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники. Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основі певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим. Однак у практичному відношенні суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко. Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів[21.c.92]. Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців є прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й утримання. Як добровільні об’єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час політичні партії перебувають у тісному зв’язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб’єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади і управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв’язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні. Важливими політичними інститутами громадянського суспільства є групи інтересів —добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття "групи інтересів" є відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття "громадські організації", до яких відносяться професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо. Самі по собі громадські організації не є "групами інтересів" у їх політологічному розумінні[49.c.78]. Як "групи інтересів" громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою і політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об’єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов "групи інтересів" відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу "груп інтересів" на органи державної влади є лобізм.
До найважливіших форм опосередкованої взаємодії "груп інтересів" з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії. "Групи інтересів" прагнуть до налагодження зв’язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Декотрі з найбільш масових "груп інтересів", наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до органів державної влади.
Серед численних і багатоманітних "груп інтересів" у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об’єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовах соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керів- ництвом правлячої партії.
У демократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади, виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становлення незалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема, незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та інші профспілкові об’єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілок Федерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересів трудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об’єднання — Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднання солідарності трудівників, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників.
Профспілки прагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним у цьому відношенні є створення у квітні 1997 р. Всеукраїнської партії трудящих, в основу діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформа Федерації профспілок України. Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партія отримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ в суспільстві[23.c.38]. Більш перспективною, ніж створення власних "кишенькових" партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіями лівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно зі становленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об’єднань підприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів України та інші об’єднання.
На сьогодні найвпливовішим з таких об’єднань можна вважати Український союз промисловців і підприємців, який має розгалужену мережу регіональних організацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави. Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і"груп інтересів", є також "четверта влада" — недержавні засоби масової інформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільш важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є саме політичні партії і так звані "групи інтересів".
Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму і саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісты рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в історичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.
Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають і основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теорії фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.
Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів.
Інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути