.
1. Бюджетно-податкова політика держави. 3
2. Грошово-кредитна політика. 11
3. Соціальна політика держави. 13
4. Державне регулювання аграрної сфери економіки. 15
5. Антикризова політика держави. 20
Список використаної літератури. 23
Податкова політика — політика держави у сфері оподаткування, що передбачає маніпулювання податками для досягнення певних цілей — збільшення обсягу виробництва та зайнятості або зниження рівня інфляції. Податкова політика передбачає:
· встановлення і зміну податкової системи (визначення видів податків, а також ролі кожного з них у формували! доходів державного бюджету);
· визначення податкових ставок, їх диференціацію;
· надання податкових пільг;
· визначення механізму обчислення і зарахування податків до бюджету.
За допомогою певної податкової політики можна регулювати такі соціально-економічні процеси, як обсяг виробництва, зайнятість, інвестиції, розвиток науки і техніки структурні зміни, ціни, зовнішньоекономічні зв'язки, рівень життя населення, рівень споживання певних товарів тощо.
Впливати на економічні процеси можна, визначаючи структуру податкової системи країни. Наприклад, податок з обороту, який широко застосовувався до впровадження, податку на додану вартість, зумовлював посилення концентрації виробництва, порушення принципів конкуренції, що й обумовило його заміну на ПДВ, адже обсяг податку ;= обороту залежав від кількості фаз, які проходив товар у процесі свого руху, — чим більше фаз, тим вищий податок. Якщо ж підприємець зміг об'єднати різні фази межах однієї фірми, його податок з обороту суттєво зменшувався, оскільки він не вилу мався з обороту між підприємствами однієї фірми.
Іншим прикладом впливу структури податкової системи на економічні процес;: може бути перехід від оподаткування валового доходу до оподаткування прибупг. підприємства. Такий перехід, з одного боку, може зменшити податкову базу, отже, податковий прес на підприємства і стимулювати їх до розвитку виробництва. З іншого боку в умовах переважання колективної форми власності та скасування державного нормування заробітної плати стимулює підприємства до збільшення фонду заробітної плат за рахунок прибутку і, отже, призводить до зменшення надходжень до державного бюджету від податку на прибуток і зменшення коштів для фінансування капіталовкладень.
Ринкова трансформація української економіки зумовила необхідність переходу від переважно неподаткових до податкових методів акумуляції доходів у державному бюджеті, становлення самостійної податкової системи. Тепер ця система в основному сформована. До неї входять основні види загальнодержавних податків, які існують у розвинутих країнах світу, з рівнем ставок, що не перевищують середньоєвропейського. Разом із тим, податкова система України має ряд особливостей:
1. досить високий загальний рівень оподаткування, що визначається частиною доходів бюджету ВВП. При цьому офіційна статистика не дає повного уявлення про податковий тягар, оскільки при його визначенні не враховується сума нарахованих, але не сплачених податків (заборгованість платників перед бюджетом), яка сягнула в Україні значних розмірів:
2. нерівномірний розподіл податкового тягаря між окремими платниками внаслідок "тінізації" економіки і недостатньо обґрунтованого пільгового режиму оподаткування окремих економічних суб'єктів;
3. внесення постійних змін у систему оподаткування, що зумовлюють надзвичайно високий рівень її нестабільності.
Швидко змінюються не тільки ставки (особливо граничні ставки особистого прибуткового податку), а й види податків, структура податкової системи і загальний рівень оподаткування. Тільки за два роки (1992 — 1994) він збільшився на 16,3 відсоткового пункта. Між тим частка доходів бюджетів у ВВП за ЗО років у США зросла лише на 3,4 відсткового пункта, у ФРН — на 8, у Франції — на 10,6, у Великобританії — на 7,5 відсоткового пункта. Податкова система, яка перебуває в стадії становлення, повинна мати вищий рівень змінності, ніж зрілі податкові системи, які вже сформувалися. Те, що ми маємо, виходить за рамки нормального процесу становлення;
4. формування податкової системи України на основі впровадження досвіду оподаткування, накопиченого в розвинутих країнах світу. Хоча не процес неминучий і природний, некритичне запозичення зрілих форм оподаткування, адекватних іншим соціально-економічним І політичним умовам, веде до зниження ефективності оподаткування;
5. структура оподаткування, яка відрізняється від розвинутих країн і для якої характерні висока питома вага непрямих податків, низька питома вага особистого прибуткового податку і дуже високі нарахування на фонд заробітної плати;
6. незначна роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів територіальних общин, нестабільність і недостатність їхньої дохідної бази взагалі;
7. використання податків перш за все як інструментів проведення фіскальної податкової політики, неувага до регулюючої функції податків.
Податкова система України перебуває в стані перманентного вдосконалення. Пер спективи її розвитку на цьому етапі пов'язуються перш за все з розробкою І введення: Податкового кодексу України, покликаного звести воєдино й узгодити всі податкові закони, стати основним законодавчим актом, який регулює проблеми оподаткування
Впливати на економічні процеси можна не лише за допомогою регулювання податкових ставок, пільг тощо, а й за допомогою зміни сукупної величини витрат державного бюджету та їхньої структури.
Згідно з теорією Дж.М. Кейнса зростання державних витрат зумовлює зростання сукупного попиту, який стимулює розвиток національного виробництва в умовах, коли економіка країни переживає кризові явища. Посилення ж інфляційних процесів потребує скорочення державних витрат і відповідно сукупного попиту.
Державне регулювання темпів і структури економічного зростання здійснюється за допомогою втрат бюджету на розвиток економіки. Хоча в країнах із ринковою економікою основним джерелом розширення і розпитку галузей та підприємств є фінансові ресурси підприємницьких структур, важливого значення набуває і державна підтримка їх. Остання надається переважно у формі субсидій.
З позицій економічної теорії субсидії вважаються виправданими у тому випадку, коли без державного втручання неможливо забезпечити оптимальний розподіл ресурсів. Економічно обґрунтованими є субсидії, які приводять до усунення провалів ринку, тобто використовуються для фінансування суспільних благ та інтерналізації зовнішніх ефектів. У ряді випадків субсидії можуть надаватися для проведення економічної політики, передусім для підтримки підприємств тих галузей, що розвиваються, як тимчасовий засіб захисту від конкуренції з боку інших країн,
Найбільш ефективними вважаються державні вкладення в наукові дослідження, вдосконалення інфраструктури, підтримку перспективних галузей. Так, завдяки безпрецедентним федеральним витратам на фундаментальні дослідження й інвестиції США посіли лідируюче становище в таких галузях, як авіаційна промисловість і космос, напівпровідники, медичне обладнання і комп'ютери. Значні держанні кошти фінансувалися в капіталомісткі галузі й у повоєнній Японії, що забезпечило їхній успішний розвиток, а також у найперспективніші сфери у виробництві споживчих товарів у Кореї, які мали потенціал для досягнення найвищої в світі якості.
Неефективним вважається державне субсидування "хворих" галузей, яке рідко дає позитивні результати, але до якого вдасться більша частина урядів. Важливим напрямом державних витрат є субсидії сільськогосподарським товаровиробникам.
В Україні в умовах збереження значної ролі державної власності частка державних витрат на народне господарство не може не бути істотною, тим більше, якщо врахувати необхідність здійснення його глибокої структурної перебудови. Державні ресурси спрямовуються перш за все на розвиток таких галузей, які впливають на функціонування всього народногосподарського організму, — в паливно-енергетичний та агропромисловий комплекс, тоді як фінансуванню розвитку інфраструктури не приділяється належної уваги. Негативним є також те, що значна частина державних коштів спрямовується на оздоровлення фінансового становища, попередження банкрутства, поновлення платоспроможності підприємств, що не дає необхідного економічного ефекту. Між тим частка державних капіталовкладень із року в рік скорочується.
Важливою рисою бюджетної політики в Україні є використання поряд з прямим бюджетним фінансуванням прихованих форм державної підтримки підприємств. Серед таких форм — списання та реструктуризація податкової заборгованості, надання відстрочок зі сплати податків та інших обов'язкових платежів, можливість використання негрошових форм розрахунків, можливість користування державними землями і будівлями без сплати орендної плати, обов'язкова закупівля державними структурами продукції підприємства, надання кредитів під державні гарантії'. Поширення прихованих форм державної підтримки підприємств надає їй непрозорого характеру, призводить здебільшого до неефективного використання державних коштів, їх неефективне використання, у свою чергу, посилює невдоволення платників рівнем податкового тягаря в країні та їх протидію фіскальній політиці держави, що проявляється в ухиленні від сплати податків.
Забезпечення довготривалого зростання потребує коригування бюджетної політики п Україні в напрямі відмови від державної підтримки неефективних підприємств і пріоритетного фінансування найпсрснективніших інвестиційних проектів, ефективних за ринковими критеріями,
Перше місце в бюджетних витратах розвинених країн посідають витрати на соціальні цілі: соціальну допомогу, освіту, охорону здоров'я тощо. Маніпулюючи цими витратами, держава регулює насамперед соціальні процеси, зокрема пом'якшує диференціацію доходів різних соціальних груп, надає допомог)' малозабезпеченим верствам населення. Опосередковано ці витрати впливають також на економічні процеси. Так. обсяг державних витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я пизначає рівень забезпечення національної економіки кваліфікованою робочою силою, а допомога малозабезпеченим сприяє зростанню витрат на споживання, а отже, і сукупного попиту. Треба визнати, що державне фінансування системи освіти в низці країн стало запорукою досягнення ними високих конкурентних переваг (Німеччина, Швейцарія, Швеція).