.
ПЛАН
1. Кейнсіанська і неокласична моделі державного регулювання. 3
2. Монетаристи про економічну роль держави. 9
Список використаної літератури. 13
У XX ст. західна економічна теорія ринкового розвитку ввійшла з неокласичним напрямом, який продовжував визначати специфіку другого класичного стану. Проте згодом ситуація кардинально змінилася під впливом двох визначальних тенденцій розпитку
По-перше, у зв'язку з перемогою Жовтневої революції 1917 р. в Росії, а після Другої світової війни подібних революцій в ряді інших країн Східної Європи, в Китаї та інших країнах Азії і на Кубі марксизм тоталітарного напряму став єдиною безальтернативно пануючою течією в країнах командно-адміністративної системи, залишаючись однією з течій в інших країнах світу. Разом з тим у ринкових країнах набув подальшого розвитку марксизм соціал-демократичного напряму. В країнах командно-адміністративної системи умови, як виявилось, перешкоджали розвитку творчого марксизму. Проте практика першого періоду існування командно-адміністративної системи довела значну плідність активного втручання держави в економічні процеси. Лише згодом, коли, з одного боку, були розв'язані екстремальні завдання відбудови народного господарства, що потерпіло від воєн, розрух тощо, а з другого — було здійснено фактичне одержавлення усієї економіки, роль держави в економічному житті була доведена до абсурду.
По-друге, вже в 30-ті роки небувалої раніше гостроти набули кризові процеси в економіці й економічній ринковій теорії Заходу. Існувала нагальна потреба у новій ринковій теорії, яка б переконливо пояснила існування таких явищ, як масове безробіття, тривале падіння виробництва, наявність невикористаних виробничих потужностей прі' відносній вузькості народного споживання тощо, і показала можливі шляхи виходу : кризового становища без знищення ринкових основ господарювання.
По-третє, певні нові теоретико-методологічні підходи до аналізу ринкового підприємницького господарства заклав інституціоналізм, що виник в США наприкінці XIX ст, і зміцнів у 20-ті рок; XX ст. (Т. Веблен, У. Мітчелл, Д. Коммонс). Ці підходи полягали у розгляді впливу "інституції", під якою розуміється будь-яке стійке об'єднання людей для досягнення пст них цілей (сім'я, партія, профспілка, церква, трест, держава тощо), на суспільство, в тому числі економіку. При цьому політична влада розглядалась як вираз скоординовані" діяльності різних прошарків і груп суспільства. Погляди інституціоналістів послутувалг критичному розхитуванню ортодоксії другої класичної ситуації і заклали певні можливост нового підходу до аналізу ринкової економіки на новому етапі її розвитку. Зазначся: погляди інституціоналістів були генетичне і логічно пов'язані з теорією бюрократії, авторитету і влади, розробленою видатним німецьким вченим Максом Вебером (1864— 1920).
Нагальна потреба в новій ринковій теорії була задоволена виходом у світ праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка І грошей" (1936). Після цього більшість молодих економістів-ринкопиків стали послідовниками теорії Кейнса. В ній була піддана обґрунтованій критиці ідеалізація класиками'механізму ринкового саморегулювання, доведена необхідність активного державного втручання в економіку і запропоновані інструменти регулювання.
За Кейнсом, досягнення повної зайнятості можливе при наявності ефективного попиту. Під ним розуміється та величина сукупного попиту на реальний обсяг національного виробництва, при якій підприємці сподіваються отримати максимальний прибуток*. Однак досягнути повної зайнятості виключно за рахунок дії стихійних ринкових сил неможливо. У зв'язку з цим Дж.М. Ксйнс відкинув як помилковий основоположний закон класичної і неокласичної економічної теорії — так званий закон Ж.Б. Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує власний попит.
Зростання сукупного попиту гальмують два фактори. Перший — психологія споживачів. Кейнс вивів основний психологічний закон: "люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не в тій мірі, в якій зростає дохід". Схильність до споживання знижується, а схильність до збереження зростає.
Другий негативний фактор — зниження ефективності інвестицій капіталу. Зі збільшенням розмірів нагромадженого капіталу норма прибутку знижується пропорційно закону спадної продуктивності капіталу.
Вихід із становища Кейнс вбачав у збільшенні інвестицій, відводячи їм вирішальну роль у розширенні ефективного попиту. "Оскільки при збільшенні зайнятості витрати споживачів зростають повільніше, ніж підвищується ціна сукупної пропозиції, збільшення зайнятості виявиться нерентабельним, якщо тільки резерв, що утворився, не буде "заповнений" збільшенням інвестицій". Для визначення кількісної залежності між приростом інвестицій і приростом національного доходу Кейнс використав концепцію мультиплікатора. За словами Кейнса, принцип мультиплікатора дає загальну відповідь на питання про те, як коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати такі коливання сукупної зайнятості та доходу, які характеризуються значно більшою амплітудою.
Для збільшення інвестицій необхідно, по-перше, знизити ставку відсотка на кредити, по-друге, збільшити державні витрати (розширення державних закупок товарів І послуг, державного інвестування), по-третє, підняти рівень ефективності капіталовкладень. З цією метою Кейнс пропонував два інструменти регулювання ефективного попиту — грошово-кредитний і бюджетний, віддаючи перевагу останньому.
Внесок Дж.М. Кейнса в економічну теорію полягав насамперед у застосуванні макроекономічного методу дослідження, тобто аналізу залежностей між агрегативними величинами на народногосподарському рівні — національним доходом, споживанням, збереженням, інвестиціями, сукупним попитом, сукупною пропозицією тощо. З іменем Кейнса справедливо пов'язуються виділення і розвиток макроекономіки як невід'ємної складової загальної економічної теорії (поряд з мікроекономікою). Кейнс застосував функціональний аналіз для встановлення кількісних взаємозалежностей між економічними змінними.
Виступивши з критикою закону Сея, Кейнс відкинув догми неокласичної економічної теорії про можливість досягнення повного і раціонального використання ресурсів без допомоги держави. На відміну від неокласики він висунув на перший план сукупний попит, з яким пов'язав вирішення всіх актуальних проблем ринкового господарства. Як підкреслював Л. Харріс, Кейнс вбачав своє завдання в тому, щоб показати, що рівновага при повній зайнятості не є загальним випадком. Загальний випадок — це рівновага при наявності безробіття, а повна зайнятість — це лише особливий випадок. Щоб досягнути бажаного стану, повної зайнятості, держана зобов'язана проводити особливу політику щодо її досягнення, оскільки автоматично діючі ринкові сили цього не гарантують.
Заслуга Дж.М. Кейнса полягала в дослідженні функціонування чотирьох взаємопов'язаних ринків (товарів, праці, грошей і облігацій) і виявленні факторів, які перешкоджають дії стихійних ринкових сил у встановленні рівноваги. До особливих допущень Кейнса належать три види нееластичностей: негнучкість ставок заробітної плати (І відповідно уповільнена реакція цін на зміни попиту та пропозиції), "ліквідна пастка" (особливий стан економіки в умовах глибокої депресії, коли збільшення кількості грошей в обігу не веде до зниження норми відсотка) і нееластичність інвестиційного попиту залежно від норми відсотка. За відсутності будь-якого із цих трьох допущень Кейнса його модель має автоматичну тенденцію до рівноваги з повною зайнятістю. Якщо ж у модель вводиться хоч одне із вказаних допущень, вона буде відтворювати рівновагу з безробіттям. У цьому полягає принципова відмінність кейнсіанської моделі від класичної, яка завжди знаходиться в стані рівноваги з повною зайнятістю.
З часом більшість вчених-немарксистів оцінили теорію Кейнса як "кейнсіанську революцію", що здійснила переворот в економічному мисленні. Дж.М. Кейнса ставили в один ряд з найвидатнішими економістами-класиками, а його працю — з "Багатством народів" А. Сміта і "Капіталом" К. Маркса.
Уже з 30-х років XX ст. розпочався поступовий теоретичний перегляд моделі Кейнса з метою влити її в систему загальної економічної рівноваги як особливого випадку. Цей варіант під назвою "стандартної кейнсіанської моделі", або "кейнсіансько-неокласичного синтезу", займав панівне становище в структурі ринкової економічної думки до кінця 60-х років. Він виник як наслідок трактування теорії Кейнса його послідовниками — відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном, Ф. Модільяні та ін. їх трактування поєднало елементи кейнсіанської та неокласичної моделей і отримало назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.
Перша його суттєва риса полягає в тому, що в основу покладено виведення макроекономічних поведінкових функцій із неокласичного постулату максимізації корисності окремими індивідами. Тому макроекономічні теорії сукупної поведінки будуються простим підсумовуванням індивідуальних функцій.
Друга суттєва риса синтезу — відмова від важливого кейнсіанського допущення про негнучкість цін і прийняття протилежної неокласичної передумови про їх цілковиту гнучкість, що пов'язано із введенням в кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, або реальних касових залишків.
Третя суттєва риса кейнсіансько-неокласичного синтезу — допущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівновазі економіки в умовах повної зайнятості. На думку П. Девідсона (США), більшість професійних економістів ніколи не досліджували питання основної теорії грошей Кейнса. Замість цього кейисіанці неокласичного напрямку винаходили макроекономічні моделі, що допомагали вдосконалювати математичну систему Вальраса, не бажаючи спрямувати свої зусилля на вирішення складнішого завдання, на розробку математичних моделей, які б кинули світло на функціонування реальної кредитно-грошової системи.