У соціалізованому товарному виробництві домінує колективна власність у формі акціонерної власності. У результаті чого, багато виробників благ одночасно є співвласниками факторів виробництва, беруть безпосередню участь в управлінні виробничим процесом. У суспільстві встановлюється соціальне партнерство, що припускає узгодження дій уряду, підприємців і найманих робітників з питань динаміки оплати праці і виплати соціальної допомоги, трансфертів. У соціалізованому товарному виробництві пануючу роль відіграють найбільші підприємства, що використовують передову техніку на базі інформаційних технологій, сучасні методи управління.
При соціалізованому товарному виробництві суспільне виробництво досягає найбільшого ступеня розвитку. Просте товарне виробництво в традиційній економіці було лише укладом, що охоплює невелику частину створеного в суспільстві продукту. Товарне виробництво стає пануючою формою тільки в ринковій економіці. На ранніх етапах розвитку ринкової економіки співіснують просте і класичне товарне виробництво. Сучасна ринкова економіка розвивається на основі соціалізованого товарного виробництва.
Соціально орієнтованій ринковій економіці притаманні різні моделі, обумовлені національною специфікою. Розрізняють німецьку, шведську, голландську, японську й інші моделі соціальної ринкової економіки.
Німецька модель перетворення економіки країни виходить з того, що в центрі державних перетворень знаходиться людина з її інтересами, як вільна особистість, що усвідомлює свою відповідальність перед суспільством. Воля в економічному змісті означає розуміння інтересів суспільства і визначення свого місця в системі “виробництво — споживання”.
При цій моделі людина, виконуючи визначені функції, отримує блага для себе, для родини і своєї соціальної групи. У ринковій економіці Німеччини “здоровий егоїзм” у сполученні з почуттям соціальної відповідальності людини розглядається як справжній двигун суспільного прогресу.
В умовах ринку для всіх громадян створюються можливості стати самостійними підприємцями. При цьому гарантуються оптимальне постачання товарами, низькі ціни і налагоджене виробництво.
Ринкове господарство у Німеччині тому і називається “соціальним”, що держава піклується про людину. Не кожен громадянин має змогу працювати відповідно до вимог ринку. Держава повинна створити умови для всіх громадян, позбавлятись прояву несправедливості і захищати всіх беззахисних: безробітних, старих, хворих, дітей. Соціальні справедливість і солідарність є неодмінними передумовами суспільного консенсусу.
Німецька соціальна ринкова економіка — це економіка споживачів. Споживач цілком вільний у своєму рішенні купувати за свій заробіток товари за власним смаком. Своїм вибором тих чи інших товарів він впливає на хід всього господарського виробництва. Середньостатистичний споживач Німеччини має в розпорядженні крім суми, яку він потребує на задоволення своїх основних потреб, ще значну частину коштів для здійснення індивідуальних бажань — дозвілля, подорожі, освіта, мода т.і.
Шведська модель — соціал-демократичний варіант економічного і суспільного розвитку, головною метою якого є поліпшення життя людей. Швеція є капіталістичною країною, але яка довела, що при капіталізмі можливий варіант стабільного соціального розвитку і суспільного буття з високим рівнем і якістю життя, правовою і соціальною захищеністю.
Соціал-демократи оголосили теоретичним фундаментом моделі так званий функціональний соціалізм, тобто соціалізацію без націоналізації.
Головним змістом цієї концепції є збереження основних засобів виробництва в приватному володінні при відторгненні від капіталу права розпорядження доходами. Значна частина доходу вилучається до бюджету для спрямування на соціально-економічні цілі. Модель включає різні форми власності: державну, приватномонополістичну, комунальну і кооперативну.
В умовах ринкової економіки державне регулювання економічних процесів не включає приватний сектор, що розвивається самостійно за законами конкурентної боротьби на споживчому ринку. Приватні підприємці відповідають за розміри і якість національного продукту, а політична влада — за рівень життя і справедливий розподіл матеріальних благ. При такому розміщенні сил досягається баланс між сильним державним регулюванням і грою ринкових сил. Взаємний вплив цих структур забезпечує оптимальне функціонування країни при високому рівні життя.
Отже, “шведська” модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь менш забезпечених прошарків населення. Це створює сприятливі умови для відтворення висококваліфікованої робочої сили як у матеріальних, так і в невиробничих, інтелектуальних галузях виробництва.
Основна мета діяльності держави в соціально орієнтованій ринковій економіці полягає у підтримці соціально-економічної стабільності, у забезпеченні максимально високого рівня добробуту, соціального прогресу, у збереженні суспільних цінностей на основі економічної волі, конкуренції, приватної ініціативи. У соціальному ринковому господарстві такі макроекономічні цілі, як досягнення визначеного рівня зайнятості, стабілізація цін, рівновага економіки й інші, котрі традиційно в змішаній економіці покладаються на державу, доповнюються соціальними цілями. Таким чином, економічна діяльність держави в соціально спрямованій ринковій економіці полягає в усуненні недосконалостей ринку, додання йому соціальної спрямованості, а не на ліквідацію ринкових відносин як таких.
За умов переходу до ринкової економіки значно зростатиме армія безробітних, погіршуватиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємств.
Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. Основними принципами проведення соціальної політики є: по-перше, захист рівня життя шляхом застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; по-друге, надання допомоги найбіднішим сім’ям; по-третє, надання допомоги на випадок безробіття; по-четверте, здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; по-п’яте, розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; по-шосте, проведення активної політики, спрямованої на забезпечення кваліфікації.
Проблема соціального захисту населення по-різному розв’язується у межах тієї чи іншої суспільно-економічної формації, конкретної країни. За умов переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки основний тягар соціального захисту покладається на державу, але водночас посилюється роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров’я, власного добробуту та сім’ї, і право на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості або інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.
Щоб забезпечити такий захист, держава повинна насамперед у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізми їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.
У системі соціального захисту населення найважливішим елементом виступає соціальне страхування, до складу якого належать пенсійне, медичне, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне та медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових частках. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Кошти з цих фондів управляються спеціальними радами, до складу яких входять представники трудящих і підприємців.
Страхування від безробіття надається із спеціальних страхових фондів. Розмір виплати залежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття на час встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються.
У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична придатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів протягом останнього р. перед позбавленням роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхування. У Великобританії береться до уваги лише виплата внесків до страхового фонду: протягом р. їх повинно бути 26.
У країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою приділяється велика увага державному регулюванню ринку праці. Держава гарантує громадянам право вибору роду діяльності, охорону праці, правовий захист від необґрунтованого звільнення, безкоштовне сприяння у виборі придатної роботи і працевлаштування за посередництвом органів служби зайнятості.
Держава також надає безробітним громадянам певні гарантії. Вони зводяться до наступного: безкоштовна професійна орієнтація, професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації, забезпечення соціальної підтримки й ін. Особливу увагу держава приділяє вирішенню питань зайнятості окремих категорій громадян, зокрема інвалідів.