Соціально-економічна сутність приватизації та її роль у трансформації відносин власності (стр. 1 из 3)

Соціально-економічна сутність приватизації та її роль у трансформації відносин власності

Наприкінці ХХ ст. країни східної Європи, у тому числі й Україні, змінили напрям свого суспільного розвитку і стали на шлях радикальних соціально-економічних і політичних перетворень. У науковій літературі історичні зміни такого роду одержали назву трансформації. Українські вчені поділяють весь процес реформування вітчизняної економіки на три етапи. Для першого етапу реформ було властиве усунення директивного контролю за діяльністю підприємств і надання їм права використовувати державну власність у своїх інтересах. Поряд з цим було скасовано директивне планування, почалася комерціалізація банків, одержали розвиток такі форми реалізації державної власності, як кооперація і акціонування. Економічна лібералізація суб'єктів господарювання відбувалася без створення відповідних ринковій системі інституціональних форм регулювання економіки, внаслідок чого розпочався ріст інфляції. Суб’єкти господарювання ініціювали інфляцію шляхом: спекуляції на ринку ресурсами, отриманими зафіксованими, а реалізованими за ринковими цінами; використання прибутку і амортизації на виробничі потреби.

Другий етап економічних форм охоплював період 1992-1994рр. і характеризувався децентралізацією процесу ціноутворення. Відсутність конкурентних відносин і механізму банкрутства надало можливість підприємствам-монополістам реалізувати своє монопольне право шляхом підвищення цін відповідно до зростаючих витрат виробництва. Цей етап економічних перетворень в Україні був відзначений високими інфляційними сплесками.

На третьому етапі економічних перетворень було прийнято такі макроекономічні параметри, як рівень бюджетного дефіциту і розмір грошової емісії. Згідно з вимогами Міжнародного валютного фонду для одержання кредитів середньомісячний рівень темпів інфляції не повинен був перевищувати 1,5-1,7%. Цей рівень був досягнутий шляхом різкого зниження грошової маси ціною не виплати заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, недофінансування державних програм реструктуризації виробництва. Така політика призвела до різкого скорочення безготівкового обороту і бартерізації економіки і в підсумку – до розриву процесу обороту товарів і коштів.

Трансформація української економіки – це перехід від особливої планової економіки, що базувалася на своєрідних підвалинах, і тому їй властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства обумовило основні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм власності, як акціонерна і державна. Це об'єктивний природний процес. Адміністративно-командна система базувалася на абсолютному пануванні державної власності, й одна з головних задач трансформаційного періоду полягає в реформуванні відносин власності, у наслідок чого замість єдиної державної повинні затвердитися різноманітні форми власності. Отже, якщо при становленні ринкових відносин усуспільнення обумовлює розвиток нових форм власності, які б сприяли зростанню масштабів виробництва, то тепер здійснюється зворотний процес, який покликаний перебороти надмірне формальне усуспільнення виробництва і створити умови для функціонування таких форм власності, які б сприяли розвитку продуктивних сил. Аналіз дозволяє прийти до висновку, що зміні відносин власності, які відбуваються в країні, можна називати революційними. Необхідно звернути увагу на суперечливу єдність понять «Трансформація державної та комунальної власності» і «реформування державної та комунальної власності». Трансформація державної та комунальної власності є процесом її модифікації, обумовлений дією об'єктивних економічних факторів. У свою чергу реформування державної та комунальної власності стає свідомим процесом її перетворення як у середині відносин, так і шляхом її зміни на інші форми. Таким чином, на сучасному етапі в рамках розвитку відносин власності відбувається реформування (а не трансформація) державної та комунальної власності.

Українські дослідники пропонують розглядати приватизацію як перетворення державної власності в інші правові форми. Таким чином, під роздержавленням мається на увазі загальний процес зміни державної економіки економікою багатоукладною, змішаною, плюралістичною, а приватизація є стрижнем переходу від державно-бюрократичної системи господарства притаманною командою, планово-розподільною підсистемою управління до ринкової економіки. У деяких випадках під приватизацією розуміють процес трансформації державної власності в різні форми недержавної, включаючи приватну, кооперативну, акціонерну, колективну, змішану, а роздержавлення розглядається як процес зменшення впливу втручання держави в роботу виробничо-господарських структур, наданням їй повної самостійності в здійснення функцій управління результатами виробництва, причому держава не відповідає за результати роботи підприємства.

Приватизація в Україні покликана вирішити завдання стосовно об'єктів та суб'єктів привласнення, а також його способів. Ключові юридичні категорії суб'єкта й об'єкта власності переходять таким чином у категорії матеріально-речових і особистих, суб’єктивних чинників виробництва, а неодмінна юридична вимога – умови здійснення права власності – у категорію господарського механізму реалізації власності.

По-перше в процесі реформування важливим є не тільки законодавчо установити перелік об'єктів, що підлягають приватизації, а й поглянути на них як на матеріально-речові чинники виробництва в руках майбутнього власника: чи можливий на виробничій базі, що приватизується, випуск сучасної конкурентноспроможної продукції, який технічний рівень устаткування, якій ступінь зносу основних фондів. По-друге, в економічному аспекті виникає актуальне питання про характеристику власника, до рук якого переходить майно. По-третє, існуючий господарський механізм повинен створювати загальні сприятливі умови для реалізації новими власниками свого права власності. Тут виникають питання стосовно механізму реалізації суб’єктом свого права власності; умов ціноутворення, оподаткування, формування і розподілу доходів, надання кредитів, регулюючої функції держави щодо підтримки макроекономічної стабільності, проведення сприятливої для вітчизняного виробника валютної і зовнішньоекономічної політики, надання цільової підтримки підприємствам у реалізації державних програм.

Також, додатково в умовах переходу України до ринкової економіки проблеми відносин власності – “наріжного” елемента економічного розвитку суспільства, - набувають особливої значимості. Формування цивілізованої ринкової економіки в Україні не можливо без радикальних змін існуючих відносин власності, які здійснюються шляхом трансформації державної власності, приватизації і створення різноманітних рівноправних форм власності. Приоритетне завдання цих перетворень – створення сильнодіючого мотиваційного механізму економічної діяльності і підвищення ефективності суспільного виробництва. Це повинно реанімувати потужні імпульси, які закладені в інтересах людей, і які фундаментальним чином пов’язані із реформуванням відносин власності. Важливо, щоб ці інтереси торкалися не лише форм господарювання, або отримання поточних доходів, а й мали відтворювальний характер, діяли на перспективу.

З’ясовуючи економічний зміст власності, визначаючи її джерела, передумови виникнення та функціонування, слід визначити, що суть власності, незалежно від її об’єктів (засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо) єдина. Виробництво є джерелом власності, а її основою – праця. Але перш ніж виробляти, необхідно мати умови виробництва, за якими стоять їх власники. Власність визначається як приналежність, тобто економічно обумовлене і визначене суспільством безпосереднє розпорядження (верховне розпорядження) об’єктивними умовами, відтворення як своїми. Власність характеризує систему відносин між людьми щодо привласнення об’єктивних умов відтворення.

Дослідження еволюції відносин власності по лінії обособлення – усуспільнення, роздільності і сумісності в країнах з ринковою економікою висвітлює такий ланцюжок її історичних перетворень (рис. 1).

Рис. 1 Напрямки трансформації відносин власності у країнах з ринковою економікою

Дослідження революційної форми трансформації відносин власності у пост – соціалістичних країнах (не ринкового типу) свідчать про діаметрально – протилежні перетворення. Результатом революційних перетворень власності в країнах, що стали на шлях державного соціалізму, стало насильницьке одержавлення суспільного життя, яке в економічній галузі означало уніфікацію соціально – економічних і господарських форм, заміну економічного ринкового способу обміну централізованим розподілом, створення адміністративно – командної системи управління. Довгий час в економічній літературі цих років циркулював недоторканий набір апріорних стверджень:

- суспільна власність ототожнювалась з соціалістичною;

- соціалістична власність виключала можливість кризових та негативних проявів в економіці;

- державна власність ототожнювалась з всенародною;

- соціалістичні власність могла існувати тільки у двох формах: державній і кооперативно – колгоспній, і іншого не було дано.

Такі уявлення не могли не призвести до безлічі протиріч в економіці. Це, насамперед, протиріччя в особливому способі привласнення засобів виробництва. Він полягав, з одного боку, в монополізації державним апаратом реального права розпорядження власністю, а з другого – юридичним закріпленням права власності для трудівників, і їх фактичною безправністю у відношенні до засобів виробництва. Формою проявлення його стала втрата почуття хазяїна, пасивність, апатія до праці. По-друге, це протиріччя між рівним привласненням засобів виробництва (згідно з діючою конституцією) і нерівним привласненням матеріальних благ, продуктів праці трудовими колективами, окремими робітниками, або категоріями населення. Мова йде про тіньову економіку, характер привласнення матеріальних благ суб’єктами, які наділені владою, незаконне присвоєння доходів погано працюючими підприємствами за рахунок вилучення їх у добре працюючих (рентабельних) підприємств. По-третє, протиріччя між формами власності і їх реальним економічним змістом. Формально державна власність визначалась всенародною, в дійсності ж вона перетворилася в бюрократичну. Формально кооперативно – колгоспна власність визначалася як колективна, а в дійсності вона перетворилася в рудимент державної власності. Це породжувало безліч суперечностей в економіці: