Близько 60% виручки від реалізації консалтингових послуг в Україні припадає на управлінський та бізнес-консалтинг, а також на юридичні й податкові послуги. Це відповідає світовій практиці. У розвинених країнах податковий консалтинг становить помітну частину аудиторсько-консалтингової мережі, а управлінський взагалі виокремлюється в самостійну сферу послуг.
Консультування у сфері застосування інформаційних технологій, як і оцінювальна діяльність, є самостійною сферою послуг зі своєю специфікою та досить високою конкуренцією. Хоч у світі аудиторсько-консалтингові фірми активно здійснюють консалтинг у сфері інформатики, у нашій країні подібні послуги пропонують менше 25% аудиторських фірм.
Розвиток страхової галузі в Україні супроводжується появою значної кількості малих страховиків. У 2004 році було зареєстровано 331 страхову компанію та 68 брокерів (у 1998 році — 233 страховики, а у 2000 році — 263). На початок 2005 року сукупний розмір сплаченого статутного капіталу 120 провідних компаній, на які припадає понад дві третини страхового ринку, становив 951,6 млн. грн., зібраних премій — 2663,8 млн. грн. При цьому лише 11% українських компаній володіють власним капіталом і 8% — статутним фондом понад 10 млн. грн. За таких обставин поява на ринку великих іноземних страховиків загрожує ціновим демпінгом з перспективою подальшого монопольного підняття цін. Експорт страхових послуг України становив у 2005 році 14,4 млн. дол. США, перевищивши рівень попереднього року в 2,6 разу. Імпорт страхових послуг становив 52,9 млн. дол. США, що на 11,2 млн. дол. США, або на 26,9% більше, ніж у 2004 році. З метою посилення конкурентоспроможності українські страховики повинні істотно підвищити капіталізацію за рахунок нарощування власних ресурсів, об'єднання та купівлі малих страхових компаній, входження у промислово-фінансові чи холдингові групи. Великий блок проблем на ринку страхових послуг зумовлений загальною макроекономічною ситуацією, характер зміни якої визначає подальші перспективи страхування в Україні. Серед основних підойм пришвидшеного розвитку галузі — підвищення доходів населення, розвиток фінансової інфраструктури, поліпшення інвестиційного клімату та інше [8,24].
Таким чином, аналіз функціонування ринку послуг України на сучасному етапі свідчить про те, що наша країна має всі передумови для розвитку, модифікації і розширення національного ринку послуг та участі у міжнародній торгівлі ними.
З метою оптимізації національного механізму регулювання участі України в роботі міжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов'язань держави, її очікувань від інших держав щодо їхніх процедур регулювання торгівлі з нашою країною. Але якщо друге — те, що стосується міжнародних економічних відносин з іншими державами, — багато в чому є предметом переговорів, узгоджень та значною мірою залежить від загальної інтеграції України до євроструктур, міжнародних торговельних об'єднань, то перше — цілі розвитку національного виробництва — мають бути визначені чітко і ґрунтовно.
2.3 РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК
Хоча позиції та перспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма критеріями більш сприятливими, ніж у країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми мали в цій сфері сталу від'ємну динаміку.
Так у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2005 р. витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17,3 млн дол. США, надходження — 1,3 млн дол. США. 3 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб’єктами України на початок 2005 p., 53 (21,2 %) стосувалися права на використання винаходів, 35 (14 %) — ноу-хау, 109 (44,0 %) — послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з них підписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни) [9,47].
Їх розподіл по країнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6 (10 %) — Польщею, 5 (8,3 %) — Китаєм, по 3 (5 %) — з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заході внутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає «продукція» вітчизняних дослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпроваджені нововведення [9,47].
На частку Національної Академії наук України — головного продуцента наукових знань і технологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9 тис. осіб) — припало лише 6 тис. ліцензійних угод, що підписані в 2001 р. з партнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія, Китай, В'єтнам та Польща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН: інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів та сплавів, технічної теплофізики [11,104].
Із 27 закуплених за цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 — ноу-хау та послуг типу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, але залучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вага виготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % її загального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх (мають 10—15-річний «вік»), ні до наукомістких. Отже, відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково «відпрацьованих» технологій. Такими є, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюнових виробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансфером у країни, що розвиваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, в Україну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.
Патентна діяльність може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу й новаторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україні характеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальну власність на 10 тис. чол. (у США і Японії — 3,5 і 27 відповідно). Чисельність винахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 раза. Всього на початок 2002 р. зареєстровано 25 897 патентів на винаходи, 288 — на корисні моделі, 2 472 — на промислові зразки, 11 244 — на знаки для товарів і послуг [12,154].
Якісне ж наповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останнього часу реєструється без проведення експертизи по суті. Досі не створено передбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів із проведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходи сягає 4—5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров'я, розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництво цукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології в цій номенклатурі є поодинокими.
Міжнародне визнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десяти вітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходів набрала в 1999—2002 pp. такого вигляду: 1409; 707;438; 251. Щорічні витрати України. пов’язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, сягають 5,0 млн дол. США, доходи — лише приблизно 10,0 млн грн.[15,12]
Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції - їх загальний обсяг, за даними асоціації «Укрлізинг». сягає 700 млн дол. США, 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції. 50 % їх припадає на сільгоспмашини, 25 % — на промислове обладнання, 20 % — на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрям трансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер [28,67].
Великі надії масштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і покладалися на створення спільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшість із понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки, технології. «Головний біль» зарубіжних і вітчизняних підприємців — нестійкий інвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки, її загальна дезорганізація.
І, нарешті, звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційно найрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб'єктів науково-технічного, а точніше — наукового потенціалу України.
Правове середовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій та інновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зі спільних розробок, у 2003—2005 pp. варіювалося від 48 до 34 млн дол. США.[37,87]
Ще доволі високий у світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 2004 р. вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувались дослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за один рік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках — допомога від різних фондів, 320 робіт виконувалися на контрактній основі для організацій 30 країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися в іноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених, понад 2,0 тис. статей та наукових доповідей.