Обов’язковою умовою всебічного розвитку українського суспільства, економічного й соціального добробуту нації є відродження вітчизняного промислового потенціалу через здійснення цілеспрямованої державної промислової політики, яка має реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямувати технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання, на завдання якісної структурної перебудови.
Стратегічним завданням такої перебудови є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку. Галузева структура промисловості має наблизитися до пропорцій, які притаманні економічно розвиненим країнам світу.
Стратегічною метою відродження промислового потенціалу є побудова високоефективної конкурентоспроможної економіки, яка здатна забезпечити громадянам України фундаментальні права і свободи людини, першість загальнолюдських цінностей, торжество національних інтересів суспільного розвитку.
Запропонована Концепція відродження промислового потенціалу є базисним документом, виявом політичної волі до якісних позитивних зрушень. Концепція має лягти в основу відповідної державної Програми відродження промислового потенціалу, а також низки цільових міжвідомчих та міжгалузевих програм.
Відродження промислового потенціалу України – це не лише розвиток вітчизняної промисловості, це передумова конкурентоспроможності економіки України. І в цьому контексті відродження промислового потенціалу України – це справа державна.
До рубежу 80-90-х років ХХ ст. Україна підійшла із сформованим потужним багатогалузевим промисловим сектором, який був частиною єдиного господарського комплексу СРСР. В структурі промисловості республіки домінували галузі з високим ступенем переробки. Зокрема, вага галузей машинобудування та металообробки сягала понад 30 % загального обсягу промислового виробництва (табл.1.).
Таблиця 1
Галузева структура промислового виробництва України, %
| Галузі | 1990 | 1995 | 2000 |
| Промисловість, в т.ч.: | 100 | 100 | 100 |
| Електроенергетика | 3,2 | 11,0 | 12,1 |
| Паливна промисловість | 5,7 | 13,2 | 10,1 |
| Чорна металургія | 11,0 | 21,8 | 27,4 |
| Кольорова металургія | 1,1 | 1,6 | 2,4 |
| Хімічна та нафтохімічна промисловість | 5,5 | 7,0 | 5,9 |
| Машинобудування та металообробка | 30,5 | 16,0 | 13,4 |
| Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість | 2,9 | 2,2 | 2,4 |
| Промисловість будівельних матеріалів | 3,4 | 3,9 | 2,7 |
| Легка промисловість | 10,8 | 2,8 | 1,6 |
| Харчова промисловість | 18,6 | 15,1 | 16,8 |
| Інші галузі | 7,3 | 5,4 | 5,2 |
В той же час, перед промисловим сектором України, як і Радянського Союзу в цілому, стояла низка системних проблем:
- висока енерго- і матеріалоємність виробництва;
- низький рівень автоматизації та інформатизації;
- низька продуктивність праці через недостатні темпи впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво;
- відносно низька питома вага продукції, орієнтованої на кінцевого споживача, її низька якість та вузький асортимент;
- нерозвиненість участі в міжнародному поділі праці, особливо у високотехнологічних галузях;
- недостатні темпи розбудови постіндустріальної інфраструктури.
Таким чином, стратегічним завданням на 1990-ті роки було радикальне збільшення в структурі промисловості питомої ваги галузей п’ятого та шостого технологічних укладів: розробка програмного забезпечення, випуск обчислювальної техніки, телекомунікаційного та радіоелектронного обладнання, оптоволоконної та складної побутової техніки, роботобудування, розробка та впровадження біо- та нанотехнологій тощо. При цьому вказані галузі мали не замінювати, а доповнювати галузі, що належали до третього і четвертого технологічних укладів (гірничо-металургійний комплекс, хімічна та легка промисловості, паливно-енергетичний комплекс, більшість галузей машинобудування), підвищуючи їхню ефективність.
Таблиця 2
скорочення промислового виробництва в Українi в розрізі галузей, %
| Галузі | 1995 до 1990 | 2000 до 1990 |
| Промисловість, в т.ч.: | 100 | 100 |
| Електроенергетика | 69,8 | 65,3 |
| Паливна промисловість | 44,0 | 41,4 |
| Чорна металургія | 41,2 | 59,4 |
| Кольорова металургія | 47,5 | 87,2 |
| Хімічна та нафтохімічна промисловість | 39,8 | 41,1 |
| Машинобудування та металообробка | 50,0 | 41,0 |
| Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість | 55,9 | 81,0 |
| Промисловість будівельних матеріалів | 37,7 | 22,8 |
| Легка промисловість | 32,1 | 38,8 |
| Харчова промисловість | 46,7 | 50,6 |
Проте внаслідок геополітичних, економічних та соціальних трансформацій промисловий сектор України не лише не став на шлях вирішення стратегічних завдань, але й в ньому розгорнулися процеси деградації промислового потенціалу.
Головними чинниками промислового спаду протягом 1990-х рр. стали:
- загальноекономічна та політична криза в країні;
- помилки в стратегії впровадження елементів ринкових відносин в економіку;
- неефективні процеси роздержавлення промислових підприємств, які призвели до дезорганізації управління на мікрорівні;
- руйнування системи управління промисловістю при свідомому дистанціюванні держави від активної участі в розвитку промислового потенціалу;
- непослідовна та не адекватна новим умовам господарювання податкова, митна, фінансово-кредитна політика;
- руйнування сталої системи коопераційних і торгівельних зв’язків внаслідок розпаду СРСР;
- різке підвищення цін на енергоносії;
- висока залежність від імпортних поставок вузлів, комплектуючих та сировини.
В результаті, за 1990-1995 рр. падіння обсягів промислового виробництва склало майже 48 %, товарів народного споживання - майже 55 %, а обсяги капіталовкладень зменшилися майже на 62 % (табл.2, 3.). Поряд із загальним занепадом, відбувався процес структурної деформації: різко скоротилася частка машинобудування (з 30,5 % до 16,0 %), легкої (з 10,8 % до 2,8 %) та харчової (з 18,6 % до 15,1 %) промисловості (табл. 1). Ці ж процеси були властиві і наступним п’яти рокам.
Таким чином, в українській економіці набрали силу процеси деіндустріалізації, а сегменти промисловості, що мали б стати «точками прориву» в постіндустріальну економіку, практично припинили своє існування.
Таблиця 3
Динаміка основних показників розвитку промисловості, у 1991-1999 роках, %
| Роки | Приріст промислового виробництва | в т.ч. товарів народного споживання | Приріст інвестицій |
| 1991 | - 4,8 | -5,1 | -7,0 |
| 1992 | -6,4 | -9,4 | -37,0 |
| 1993 | -8,0 | -15,9 | -10,0 |
| 1994 | -27,3 | -25,0 | -12,5 |
| 1995 | -12,0 | -17,8 | -18,5 |
| 1995\1990 | 52,4 | 44,6 | 37,6 |
| 1996 | -5,1 | -17,8 | -12,0 |
| 1997 | -0,3 | -11,9 | -8,8 |
| 1998 | -1,0 | 0,0 | 6,1 |
| 1999 | 4,0 | 7,2 | 0,4 |
| 1999\1995 | 97,4 | 77,6 | 85,5 |
З кінця 1990-х років розвиток української промисловості відбувається на підґрунті експортоорієнтованої моделі. Цьому сприяли:
- сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура щодо продукції вітчизняної металургії, хімічної, лісової промисловості, сільського господарства низького ступеня обробки;
- впровадження комплексу заходів щодо податкового стимулювання розвитку експортоорієнтованих галузей (насамперед, «економічний експеримент» в гірничо-металургійному комплексі 1999-2001 рр.);
- девальвація гривні в результаті фінансової кризи 1998 року;
- цінова стабільність постачання енергоносіїв.
Покращення фінансових і виробничих показників експортоорієнтованих галузей на першому етапі позитивно вплинуло на національну економіку:
- збільшило податкові надходження;
- дало змогу підвищити реальну заробітну плату працівників;
- дещо розширило попит на продукцію вітчизняного машинобудування і паливно-енергетичного комплексу.
Проте в цілому цей вплив носив обмежений характер та не набув належного поширення через невирішеність стратегічного завдання використання зиску, отриманого від випереджального розвитку експортоорієнтованих секторів промисловості, для розвитку суміжних галузей машинобудування та пріоритетних високотехнологічних проектів. В цьому ключову роль мала б зіграти держава:
- спонукаючи експортерів до широкомасштабної технологічної модернізації при одночасному розміщенні замовлень на вітчизняних машинобудівних підприємствах;
- поширюючи умови „економічних експериментів” на підгалузі машинобудування;
- формуючи за рахунок надприбутків від експорту «бюджет розвитку» як джерело інвестування пріоритетних високотехнологічних проектів.