Як бачимо, забезпечення задоволення основних соціально-культурних потреб людини є складовою частиною більш високого мінімального стандартів рівня життя, яким є мінімальний споживчий бюджет щодо прожиткового мінімуму. А тому соціально-культурні потреби не можуть бути складовою частиною прожиткового мінімуму.
Якщо прожитковий мінімум характеризує мінімально допустимі умови активного стану людини, то мінімальний споживчий бюджет є більш повним набором (у натуральній і вартісній формі) матеріальних і духовних благ. В фінансово-економічних умовах, які склались в розвитку держави, мінімальний спожикчпй бюджет може використовуватись лише як орієнтир, до якого необхідно поступово, по можливості, підтягувати рівень доходів низькооплачуваних категорій населення.
Із світової практики відомо, що коли більше половини населення держави знаходиться за межею бідності, то це вже не соціальна, а суто економічна проблема. Але, на жаль, останньою в Україні недостатньо займаються.
Для того, щоб прожитковий мінімум став для переважної частини не розчаруванням, а надією на краще життя, необхідно змінити методологічний підхід до прогнозу макропоказників. В основу розрахунків ВВП та такої його складової, як оплата праці, має бути покладено прожитковий мінімум. Це принципове положення закладає новий методологічний підхід до прогнозування ВВП та вироблення на його основі стратегії соціальної політики на коротко — та довгострокову перспективу. При такому методологічному підході економіка держави спрямовується на підвищення добробуту населення, а економічні служби здійснюють заходи щодо забезпечення зростання ВВП в передбачених параметрах підвищення рівня життя.
Тому головне завдання зараз — знайти механізм вирішення цієї проблеми. Такий механізм, як це показано в статті, існує. Для його реалізації необхідно небагато — політична воля виконавчої гілки влади.
Розглянемо деякі методологічні і методичні проблеми розрахунку прожиткового мінімуму, які необхідно вирішити найближчим часом.
Законом „Про прожитковий мінімум” регіонам дано право затверджувати розміри прожиткового мінімуму. Сьогодні в Україні затверджується єдиний показник прожиткового мінімуму, який відповідає різниці рівня життя, рівня доходів і рівня споживання по регіонах. Результати бюджетних досліджень Державного комітету статистики вказують на значні їх розходження. Наприклад, у Києві рівень прибутків і споживання на 68-69% вищий від середньоукраїнського, а в областях, як Волинська і Сумська, — на 30% нижчий [2, 17]. Тобто діапазон рівня споживання і рівня прибутків по регіонах коливається майже у 2 рази.
При використанні єдиного показника прожиткового мінімуму для визначення права на соціальну допомоги і її розмірів одні області, умов-кажучи, будуть вигравати, тому що їх реальний рівень життя об’єктивно нижчий, а інші будуть програвати.
Деякі наукові працівники висловлюють думку, що вагомим недоліком методики розрахунку прожиткового мінімуму є те, що в ньому не враховуються особливості вартості життя в селі і місті, і було б непогано затверджувати прожитковий мінімум окремо для міського і сільського населення [4, 16].
Не можна не враховувати існуючих тенденцій у нашому житті, зокрема тенденції до оплати деяких видів „безкоштовних” послуг (медичне обслуговування, освіта та ін.). Нині при визначенні розмірів прожиткового мінімуму ці фактори не враховуються, тому що ніби-то безкоштовність цих послуг гарантується Конституцією України. Ці елементи також мають стати складовими прожиткового мінімуму.
Діюча методика розрахунку прожиткового мінімуму передбачає тільки врахування витрат на оплату житла, яке вже є, і оплату комунальних послуг. А якщо у людини немає житла, то не враховується необхідність накопичення коштів для придбання житла чи його оренди.
Проектом Житлового кодексу передбачено, що все населення повинно платити за житлово-комунальні послуги та ще й за оренду житла. При розрахунку прожиткового мінімуму ці моменти мають враховуватися.
Наступна проблема — це розрахунок прожиткового мінімуму сім’ї. У нас сьогодні об’єктом соціального захисту все більше виступає сім’я. Законодавством право на допомогу визначається виходячи з рівня доходів сім’ї, а розмір допомог — з врахуванням прожиткового мінімуму в розрахунку на сім’ю. Але методики розрахунку прожиткового мінімуму для сім’ї немає до цього часу. Методологічно буде правильно просто скласти прожиткові мінімуми членів сім’ї в загальну суму і прийняти це за прожитковий мінімум сім’ї.
Наступне питання, яке теж потребує уваги, — це захист реальних доходів населення в умовах реформування системи соціального страхування. Мова йде про політику поступового переносу тягаря страхових внесків у системі соціального страхування на самого застрахованого (за рахунок його особистої заробітної плати чи його прибутку). В цілому така політика є правильною, тому що сьогодні у нас 94% навантаження фінансування системи обов’язкового соціального страхування лягає на роботодавця. У більшості європейських країн фінансове навантаження на роботодавця не перевищує 45%. А взагалі класичною вважається пропорція 2:1, коли 2/3 платить роботодавець, а самі застраховані працівники платять 1/3 [2, 17].
1. Бевз В., Павленко Ю. Минимум материальной обеспеченности населения Украинской ССР на рубеже 90-х годов // Экономика Советской Украины, 1990, № 9, С. 3—12.
2. Голеусова Г. Прожитковий мінімум як об’єктивна основа визначення рівня соціальних гарантій // Вісник ФПУ, березень 2001, С. 17.
3. Егина Н.Л., Мишина О.Н. Оплата труда: оценка ситуации с позиции национальной экономической безопасности // Актуальные вопросы современной науки, № 1, 2004, С. 44—46.
4. Квітко Н. Прожитковий мінімум та ступінь його врахування в державному бюджеті України // Вісник ФПУ, березень 2001, С. 16.
5. Кір’ян Т., Шаповал. М. Прожитковий мінімум — соціальний стандарт рівня життя // Соціальний захист, № 10, 2001, С. 57—60.
6. Костіна Н.І., Алексєєв А.А., Василик О.Д. Фінансове прогнозування: методі та моделі. — К., Знання, 1997.
7. Рынок труда и социальная политика в Центральной и Восточной Европе. Переходный период и дальнейшее развитие. — М., ИКЦ (ДИС), 1997.
8. Статистика: Підручник / За ред. С.С. Герасименка. — К., КНЕУ, 2000.