Стаття 23 вищевказаного Закону визначила призначення, зміст, порядок ведення містобудівного кадастру населених пунктів. Містобудівний кадастр населених пунктів – це систематизована база даних про належність територій до відповідних функціональних зон, їх сучасне та перспективне призначення, екологічну, інженерно-геологічну ситуацію, стан забудови та інженерного забезпечення, характеристики будинків і споруд на землях усіх форм власності та призначений для забезпечення у встановленому порядку суб’єктів містобудування необхідною інформацією. Порядок ведення містобудівного кадастру населених пунктів установлюється Кабінетом Міністрів України[9].
Наступним кроком подальшого удосконалення регулювання земельних відносин у містобудуванні було розроблення Положення про містобудівний кадастр населених пунктів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року №224[32]. Це Положення визначило конкретну сферу використання даних містобудівного кадастру, зокрема, при вирішенні таких питань: 1- прогнозування розвитку, планування та забудови населених пунктів; 2- розміщення, проектування, будівництва та реконструкції об’єктів різного цільового призначення; 3- охорони особливо цінних об’єктів; 4-створення соціальної, інженерної та транспортної інфраструктури; 5- обґрунтування розмірів оподаткування та вартості земельних ділянок та об’єктів нерухомості, розташованих на них; 6- обліку власників та користувачів будівель і споруд; 7- контролю за дотриманням чинного законодавства.
Містобудівний кадастр ведеться на кожний окремий населений пункт незалежно від його статусу (місто, селище, село) чи значення в загальнодержавній, регіональній та місцевій системах розселення. Він включає текстові, цифрові та графічні матеріали, які містять систематизовану сукупність відомостей про земельний фонд населеного пункту, його розміри та межі, належність до різних функціональних зон окремих територій та земельних ділянок, інфраструктуру, будинки та споруди, їх технічний стан і правовий режим, екологічні та інженерно-геологічні характеристики окремих територій та ділянок, можливість здійснення на них відповідної містобудівної діяльності[32].
Нормативна база при проведенні грошової оцінки включає порядок проведення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затверджений спільним наказом Держкомзему України, Мінагропрому України, Держкомбудівництва, архітектури та житлової політики України, Держкомлісгоспу України, Держводгоспу України та Української академії аграрних наук від 27 листопада 1995р. за № 76/230/325/150, зареєстрований в Міністерстві юстиції України за № 427/963 від 30 листопада 1997 р. (із змінами, внесеними згідно з Наказом Держкомзему №46/131/63/64 від 15.04.97 р.)[11].
Розглянемо основні правові та нормативно-методичні акти, що стосуються грошової оцінки.
Основною законодавчою базою для виконання робіт з грошової оцінки земель населених пунктів є Конституція України[1], Земельний Кодекс України [2], Закон України "Про плату за землю"[4], Постанова Верховної Ради України “Про порядок введення в дію закону України “Про внесення змін і доповнень до закону України “Про плату за землю” [6], Постанова Верховної Ради України "Про продовження строку проведення грошової оцінки земель населених пунктів та інших несільськогосподарських земель" (16.07.99р. №999-ХIV) [7], Закон України “Про оцінку земель” від 11.12.2003 р. №1378-15 [8], Закон України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, від 12.07.2001[9].
23 березня 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів”[21], а також тимчасову “Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів”. Дані нормативні акти передбачали здійснення грошової оцінки земель з метою регулювання відносин при передачі земель у власність, спадщину, під заставу, при куплі-продажу земельних ділянок, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва. Інформаційною базою для грошової оцінки земель населених пунктів було передбачено їх генеральні плани та проекти планування і забудови, матеріали економічної оцінки землі [21].
Із короткого огляду прийнятих законодавчих актів, витікає що населені пункти, особливо які розташовані в районах, розглядалися сумісно з землями сільськогосподарського призначення. Це положення було обґрунтовано тим, що населені пункти, особливо селища, були складовою частиною земель раніше існуючих колгоспів, радгоспів. Починаючи з моменту прийняття першого земельного кодексу, населені пункти були виділені в самостійну категорію земель і мали свою кадастрову оцінку земель, тобто земельну регістрацію сформованих землекористувань, кодову кадастрову інфраструктуру, форми власності та інші показники.
Важливе місце при вирішенні питань формування земельної політики в населених пунктах відводиться підприємствам різних форм власності та господарювання (приватне, державне, казенне, комунальне, господарське тощо), що знайшло відображення в Законі України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року №1576-ХІІ [6] та Законі України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року №887-ХІІ [7].
З метою прискорення приватизації земель на території населених пунктів 12 липня 1995 року Президент України підписав Указ “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності”[16,ст. 11]. Власне, даним законодавчим актом передбачено можливість куплі-продажу земель несільськогосподарського призначення на території сельбищних місць. Потужну нормативно-правову базу по регулюванню відносин на території населених пунктів було створено протягом 1999-2000 років. За цей час Президент України підписав ряд Указів, спрямованих на створення умов для ефективного використання землі, стимулювання підприємницької діяльності, заохочення інвестицій, як закордонних так і вітчизняних. 19 січня 1999 року підписано Указ Президента “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. В Указі наголошено на те, що покупцями земельних ділянок на території України можуть бути виключно громадяни або юридичні особи України [17, ст. 12-14]. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні” від 29 грудня 1999 року (№1626/99) спрямовувався на прискорення приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку, прискорення темпів приватизації середніх та великих підприємств. Залучення кошт від приватизації до соціальних та інших програм, передбачених у Державному бюджеті. 4 лютого 2000 року вступив в дію Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення”. Указ регулював процес прискорення становлення та ефективного регулювання ринку земель населених пунктів, залучення інвестицій для розвитку міст і сільських поселень, збільшення надходжень до бюджету. Крім того, Указом передбачено корегування генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної та землевпорядної документації у відповідності до фактичного стану приватизації [19, ст. 18-19].
Окремої уваги заслуговує прийнятий Верховною Радою України Закон України 20 квітня 2000 року “Про планування і забудову територій”[10], який визначив правові та організаційні засади планування, забудови та іншого використання територій, направлені на забезпечення сталого розвитку населених пунктів. При плануванні територій на місцевому рівні (стаття 12) варто передбачити розроблення генеральних планів окремих населених пунктів, які мають вирішувати питання щодо потреби в територіях для забудови, зміни меж населеного пункту, встановлення різного роду обмежень при використанні земель, встановлення меж функціональних зон, планувальної структури та просторової композиції забудови населеного пункту. У розвиток генерального плану населеного пункту розробляються детальний план території, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території [10].
Законодавством встановлений також і порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту [33], який використовується для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях населеного пункту встановленого обсягу організаційних та інженерних заходів по освоєнню, поліпшенню, раціональному використанню та охорони земель.
Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні регулюються Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”, прийнятим Верховною Радою України 12 липня 2001 року [11]. Законом встановлюються процедури оцінки майна, визначаються об’єкти та суб’єкти оцінки, встановлюється порядок ліцензування та сертифікації оцінювачів. У статті 3 Закону дається визначення майна, що оцінюється: ”майном, яке може оцінюватися, вважаються об’єкти в матеріальній формі, у тому числі земельні ділянки, будівлі та споруди...” Введення в дію цього Закону передбачає його узгодження із існуючими нормативно-правовими актами стосовно грошової оцінки земель.
Новий Земельний кодекс України [2], прийнятий 25 жовтня 2001 року та введений в дію з 1 січня 2002 року, значно більше уваги приділяє питанням охорони та раціонального використання землі (статті 162-172),чіткому розмежуванню і аргументуванню цільового використання земельних ресурсів (збільшується кількість категорій земель) (статті 18-77). У Земельному кодексі України знайшло відображення досить актуальне питання спільної власності на землю (статті 86-89), приведене у відповідність із нормами цивільного законодавства [4, ст. 119]. Відрегульоване також і питання встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень (статті 173-177). Стаття 211 встановлює відповідальність за порушення земельного законодавства, яка може бути адміністративною[3], цивільною, кримінальною та дисциплінарною. Основна мета нового Земельного кодексу України – визначення загальних концепцій земельної політики нашої держави та приведення земельного законодавства у відповідність з нормами Конституції України та інших основних праворегулюючих документів.