Тема № 2. Підприємство як основний суб’єкт реалізації нововведень
1. Роль організаційних форм і функцій спеціалістів в інноваційній діяльності.
2. Інноваційний потенціал та його оцінка
3. Типи інноваційної стратегії
4. Розроблення та обґрунтування інноваційної стратегії
1. Роль організаційних форм і функцій спеціалістів в інноваційній діяльності
Одна із особливостей управління інноваціями – це чисельність організаційних форм інноваційної діяльності на міждержавному, державному, регіональному, галузевому, місцевому (муніципальному) і інших рівнях.
Інноваційна структура – юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, які діють на основі договору про спільну діяльність, з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення і впровадження інноваційної продукції.
Інноваційна інфраструктура – сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги і забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тощо). Інноваційна структура охоплює створення технополісів, технопарків, технологічних центрів, науково-дослідних консорціумів, інжинірингових центрів і фірм як на державному, так і на регіональному рівнях.
Інноваційна інфраструктура забезпечує інформацією споживачів і розробників технологій. Світова практика свідчить, що за допомогою вказаних інноваційних структур вирішуються наступні актуальні задачі:
вдосконалення галузевої структури виробництва і прискорення соціально-економічного розвитку територій (особливо малоосвоєних), що передбачають постійне “вростання” інноваційної структури або її окремих виробництв у господарську структуру навколишнього регіону;
активне впровадження у виробництво вітчизняних і зарубіжних науково-технічних розробок і винаходів із подальшою передачею результатів для широкого використання в економіці та на зовнішньому ринку;
розвиток експортної бази і збільшення валютних надходжень внаслідок більш інтенсивного включення економіки окремої країни в систему міжнародних економічних зв'язків (в тому числі валютно-кредитних, страхових, інформаційних, транспортних та інших) на основі використання переваг зонального “шлюзу” між внутрішньою економікою й світовим ринком;
насичення внутрішнього ринку конкурентноздатними товарами і послугами виробничого та споживчого призначення;
випробування на локальному рівні різних варіантів впровадження нових форм господарювання, пристосованих до умов внутрішнього ринку;
практичне навчання місцевих фахівців прийомам і методам міжнародного бізнесу.
Інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) – підприємство чи об’єднання підприємств, що розробляють, виробляють і реалізують інноваційні продукти або продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 % його загального обсягу продукції і (або) послуг.
Організаційні структури інноваційного менеджменту – це організації, що займаються інноваційною діяльністю, науковими дослідженнями і розробками.
Усі організаційні структури інноваційної діяльності можна поділити на три групи:
1 група – наукові організації, що створюють і реалізують новації;
2 група – ринкові суб’єкти інноваційної діяльності, що опрацьовують, виробляють та реалізують інновації;
3 група – організаційні структури інтеграції науки та виробництва, що скорочують період від виникнення ідеї до її практичного використання.
Наукова організація – організація (підприємство, фірма, заклад, установа), для якої наукові дослідження і розробки складають основний вид діяльності.
Організаційні форми інноваційної діяльності:
на галузевому рівні – це галузеві науково-технічні центри: НДІ, КБ, лабораторії, дослідні станції тощо;
на регіональному рівні: установчий центр, центр нововведень, центр промислової технології, університетсько-промисловий центр, промисловий двір, інженерні центри при університетах;
на державному рівні: наукові парки, технопарки, технополіси, галузеві технополіси.
Організаційні форми інноваційної діяльності можуть бути:
внутрифірмові;
межфірмові.
Внутрифірмові розглядаються такі:
типові інноваційні ролі персоналу: антрепренер, інтрапренер, генератор ідей, інформаційні привратники, ділові ангели, лідер, плановик, підприємець, вільний співробітник, золоті комірці, науково-технічні привратники, інформаційні зірки, альтернативний персонал;
типові новаторські утворення: бригадне новаторство і тимчасові творчі колективи, буглегерство, ризикові підрозділи компаній, нові фірми в рамках старих компаній, венчурні фірми, інкубаторні програми і мережі малих фірм, бізнес-інкубатори.
Міжфірмові розглядаються такі:
міжкорпораційні, програмно-цільові кооперативні, науково-технічні підприємства;
альянси, консорціуми і сумісні підприємства.
Розповсюдження нових технологій і продуктів іноді відбувається у вигляді „франчайзингу” або „лізингу”.
Реалізація регіональних науково-технічних і соціальних програм пов’язана з організацією відповідних об’єднань наукових (університетських), промислових і фінансових організацій: різного виду науково-промислових центрів.
Завдяки високому ризику виникають ризикові організаційні форми інвесторів у вигляді венчурних фондів і венчурних організацій.
Державні програми особливої важливості, що потребують великих ресурсів і розраховані на тривалий термін, спричиняють створення наукових і технологічних парків, технополісів.
Розвиток міжнародних науково-технічних і торгових відносин пов’язаний із глобалізацією ринку багатьох продуктів, інтернаціональним розподілом праці і створення різних альянсів і сумісних підприємств.
Керівники компаній виходять із того, що для досягнення комерційного успіху потрібна велика кількість новаторських ідей – досліджень, пропозицій по покращенню якості, дизайну, зниженню собівартості тощо.
Останньою ланкою в проведенні інноваційної політики виступає інтеграція зусиль персоналу в корпорації – залучення широкого кола співробітників до рішення питань підвищення ефективності і якості роботи.
2. Інноваційний потенціал та його оцінка
Розробка стратегії починається з формулювання загальної цілі організації, що повинна бути зрозуміла будь-якій людині. Постановка цілі відіграє важливу роль у зв'язках фірми із зовнішнім середовищем, ринком, споживачем.
Загальна ціль організації повинна враховувати:
основний напрямок діяльності фірми;
робочі принципи в зовнішнім середовищі (принципи торгівлі; відносини до споживача; ведення ділових зв'язків);
культуру організації, її традиції, робочий клімат.
Після постановки загальної цілі здійснюється другий етап стратегічного планування — конкретизація цілей.
Щоб ціль могла бути досягнута, при її постановці, повинні бути враховані наступні вимоги:
чітке і конкретне формулювання цілі, виражене в конкретних вимірниках (грошових, натуральних, трудових);
кожна ціль повинна бути обмежена в часі, заданий термін її досягнення (наприклад, налагодити серійний випуск нової моделі м'ясорубки до кінця третього кварталу).
цілі можуть бути довгостроковими (до 10 років), середньостроковими (до 5 років) і короткостроковими (до 1 року). Цілі уточнюються з урахуванням змін обстановки і результатів контролю;
цілі повинні бути досяжними в принципі;
цілі не повинні заперечувати один одного.
Для досягнення цілі організації виробляється інноваційна стратегія, реалізація якої потребує цільового управління інновацією,, тобто формулювання інноваційної цілі.
Потрібно розрізняти формулювання цілі і стратегії. Перші визначаються, як вектори розвитку, а другі – направлення дій (тобто направлення використання ресурсів) за даним вектором і способи підготовки і використання ресурсів. Однак стратегія є засіб досягнення цілі більш високого рівня управління. Реалізація стратегії потребує її формулювання як цілі.
Інноваційний потенціал організації – це міра її готовності виконати задачі, які забезпечують досягнення поставленої інноваційної цілі, тобто міра готовності до реалізації інноваційного проекту або програми інноваційних перетворень і впровадження інновації. Від стану інноваційного потенціалу залежить вибір і реалізація інноваційної стратегії, тому його оцінка – це необхідна поточна операція.
Розвиток інноваційного потенціалу організації як цілісної системи може здійснюватись тільки через розвиток внутрішніх компонентів її середовища. Необхідним стає аналіз внутрішнього середовища організації. Внутрішнє середовище організації складається із елементів, що утворюють її виробничо-господарську систему. Елементи груповані в такі блоки:
продуктовий (проектний) блок – направлення діяльності організації і їх результати у вигляді продуктів та послуг (проекти і програми);
функціональний блок (блок виробничих функцій і ділових процесів0 – оператор перетворення ресурсів і управління в продукти і послуги в процесі трудової діяльності співробітників організації на всіх стадіях життєвого циклу виробів, що включають НДДКР, виробництво, реалізацію і споживання;
ресурсний блок – комплекс матеріально-технічних, трудових, інформаційних і фінансових ресурсів підприємства;
організаційний блок – організаційна структура, технологія процесів п за всіма функціями і проектами, організаційна культура;
блок управління – загальне керівництво організацією, система управління і стиль управління.
Оцінка інноваційного потенціалу можуть проводитись за двома підходами: