Таким чином, відповідно до Ямайських угод країнами-членами МВФ надане право вибору: мати "плаваючі" курс валюти; або установити або підтримувати фіксовану вартість валюти в СПЗ (спеціальних правах запозичення) або інших розрахункових одиницях; або прив'язати свою валюту (тобто установити тверде співвідношення) до іншої валюти або декільком валютам. Виключається тільки можливість паритету валюти в золоті.
Наприкінці 1984 року у світі існували наступні режими "плавання" валютних курсів:
- вільно плавають курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;
- країни вхідні в європейську валютну систему (ЕВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так називана "європейська валютна змія"), але ці курси "плавали" стосовно третіх валют;
- 16 країн визначали центральні курси своїх валют стосовно СПЗ;
- ряд країн, включаючи країни Північної Європи, установлювали центральні курси стосовно індивідуального "кошикам" валют; валюти 38 країн були прив'язані до долара США, 13 до французького франка, 5 країн до інших валют.
З введенням "плавання" валютних курсів різко підсилилася їхня нестабільність. Протягом року курси валют можуть змінюватися на величину до 40-45%.
Те одна, те інша валюта може виявитися під спекулятивним тиском, і їхні курси можуть випробувати сильні підвищення, або різкі зниження. З введенням "плаваючих" валютних курсів гостро встала проблема перебування оптимальних вартісних вимірників їхні динаміки.
У нинішніх умовах динаміка зовнішньої вартості національної грошової одиниці може визначатися тільки шляхом зіставлення даної валюти з цілим поруч інших валют. Так, у 1981 році вартість 1 долара США в середньому за рік складала 0,49 ф. ст., 1137 італійських лір, 2,26 марки ФРН, 5,43 французьких франка, 1,96 швейцарського франка, 221 японську ієну. У 1982 році курс долара підвищився стосовно фунта стерлінгів на 15,9%, італійській лірі 19,4%, марці ФРН 7,6%, французькому франкові 20,9%, швейцарському франкові 3,5%, японській ієні на 12,9%. У 1983 році курс долара США понизився стосовно японської ієни на 6% і підвищився стосовно французького франка на 28,2%. Це говорить про те, що курс валюти змінюється стосовно інших валют по-різному і найчастіше різнонаправленно (до одним валют він підвищується, до інших знижується).
Таким чином, у сучасних умовах динамікові курсу валюти доцільно виражати в індексній формі, тобто у відносному показнику, що відбиває зміну курсу стосовно визначеної групи конвертованих валют. Таким показником є так називаний ефективний валютний курс, вирахування якого являє собою розрахунок середньоарифметичної і середньогеометричної величини. Ефективний курс являє собою спосіб виміру динаміки вартості валюти, вираженої в декількох інших валютах, щодо визначеної базисної дати.
Значення ефективного валютного курсу в кожній крапці кривій, що відбиває його динамікові, залежить від тих валют, що включаються в калькуляцію, і ваг (так називаної "відносної важливості"), що розраховуються для кожної з них при підрахунку цього індексу.
Для кожної валюти може бути обчислений ряд індексів ефективних валютних курсів. Вони можуть відрізнятися по тим валютам, що включаються у вирахування індексу, і по базовому періоді. Причому поняття того або іншого періоду (як правило, того або іншого року) за базовий зробить вплив тільки на абсолютне значення індексу ефективного валютного курсу в кожній крапці, але не на відсоток зміни цього індексу між будь-якими двома крапками в ряді динаміки ефективного курсу.
Для визначення ефективного курсу валюти повинні включатися в "кошик" з урахуванням їх значимості (пропорційно і питомій вазі) у зовнішніх розрахунках тієї або іншої країни або групи країн. МВФ розраховує ефективний курс МЕРМ (Multi lateral Exchange Rate Model) для валют 18 основних країн по їхньому місцю в обсязі світової торгівлі.
Навіть ці ефективні валютні курси (середньозважені курси валют стосовно основних валют, що розраховуються МВФ) у період 1973-1982 років змінювалися в межах 20-24% у рік. Так, ефективний курс італійської ліри в 1976 році понизився на 21,4%, тоді як ефективні курси швейцарського франка і японської ієни в 1978 році підвищилися відповідно на 24,1% і 23,0%.
Характерною рисою "плаваючих" валютних курсів є їхні коливання не тільки протягом тривалих, але і дуже коротких проміжків часу. При старій системі фіксованих паритетів відхилення не могли перевищувати _+ 1%. У даний час нормальною є зміна валютних курсів у ту або іншу сторону в межах 10% протягом нетривалого часу (одного місяця) і 2-5% у день.
Курс ведучої валюти світу долара США, що постійно знижувався протягом 70-х років, 1980-1985 роках випробував різке підвищення, особливо стосовно марки ФРН, французькому франкові, італійській лірі, англійському фунтові стерлінгів. Це насамперед було викликано ростом процентних ставок у США і на євродоларовому ринку, що досяг, наприклад, у 1981 році безпрецедентного рівня 21,5%.
Розділ 4. Європейська валютна система
Європейська валютна система (ЕВС) - форма державного монополістичного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу, характерною рисою якого є посилення цього регулювання на міждержавному, а в перспективі і на наддержавному рівнях.
ЕВС новітня спроба країн ЄЕС здійснити міждержавне регулювання валютних відносин. Вона поступово здобуває риси регіональної валютної системи, що представляє собою форму організації валютних відносин країн ЄЕС, що обслуговує внутрішньо регіональні господарські зв'язки, один з полюсів поліцентричної валютної системи.
Механізм ЕВС утворять три елементи: європейська валютна одиниця ЕКЮ (Eropean Currency Unit ECU); режим спільного коливання валютних курсів "супер змія"; Європейський фонд валютного співробітництва.
Центром нової системи стала європейська валютна одиниця ЕКЮ, що замінили використовувалася з 1975 року країнами "загального ринку" європейську розрахункову одиницю ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом "стандартного кошика".
Сітка паритетів і її зв'язок з ЕКЮ є основою валютних інтервенцій і системи взаємного кредитування і розрахунків. Звичайно інтервенції проводяться одночасно банками країн, курси валют яких досягли протилежних максимально припустимих меж взаємних відхилень. Банк сильної валюти по купає слабку валюту, і навпаки, банк слабкої валюти продає сильну. Однак покупка сильної валюти означає для країни зі слабкою валютою витрату валютних резервів, і це обмежує масштаби її інтервенційних операцій, змушуючи прибігати до інших методів регулювання: жорсткості грошово-кредитної політики, підвищенню дисконтних ставок і т.д. Передбачається, що країна із сильною валютою вживе заходів до розширення попиту, лібералізує грошово-кредитну політику і знизить дисконтні ставки. Однак змусити неї прийняти ці міри неможливо не випробуючи труднощів у проведенні валютних інтервенцій (тобто продажу своєї валюти на ринку), вона може ними й обмежитися.
У результаті використання сітки паритетів теоретично зобов'язує країни зі слабкою валютою постійно проводити тверду внутрішню економічну політику в інтересах підтримки валютної стабільності. Ця система дає однобічні переваги країнам із сильною валютою, тому по питанню про систему взаємозв'язку валютних курсів спалахнули гострі розбіжності між країнами, що раніше брали участь у "європейській валютній змії", і державами, у ній не брали участь, але ввійшли в ЕВС.
Великобританія, Франція й Італія наполягали на тому, щоб контроль за валютними курсами здійснювався тільки шляхом їхньої прив'язки до ЕКЮ, тому що в цьому випадку заходу для зміни економічної політики зобов'язана приймати та країна, зміна валютного курсу якої йде врозріз з курсами більшості учасників. Унаслідок високої загальної питомої ваги слабких валют у кошику ЕКЮ це могло б привести до того, що країни із сильною валютою виявилися б змушені вживати заходів до ослаблення своєї грошової одиниці стосовно інших валют ЕВС. Не випадково ФРН навідріз відкинула ці пропозиції, заявивши, що нова система повинна бути не менш "строгої" чим "змія", і сприяти зниженню темпів інфляції, а не їх вирівнюванню на більш високому рівні. У результаті запропонованого Бельгією компромісу основним механізмом підтримки валютних курсів стала сітка паритетів, а прив'язка до ЕКЮ додатковим, тому що вживання заходів при порушенні "порога" є бажаним, але не обов'язковим.
Уведення механізму підтримки валютних курсів і система валютних інтервенцій спричинилася за собою створення системи короткострокового і середньострокового кредитування, у яку входять наступні елементи:
1) система кредитів типу "своп", що існувала в рамках двосторонніх відносин між центральними банками. Операції "своп" здійснюються банками тих країн, курси валют яких досягли припустимих меж взаємних відхилень, причому розмір цих операцій не лімітується. Кредит повинний бути погашений протягом 45 днів після закінчення місяця, у якому він був наданий. У випадку зміни паритетів, що пройшли за цей період, утрати повинна відшкодувати сторона зі слабкою валютою;
2) фонд короткострокового кредитування в розмірі 14 млрд. ЕКЮ. Для кожної країни визначена величина внеску в цей фонд і обсяг припустимого кредиту. Кредити надаються на термін від 3 до 6 місяців із правом продовження до 9 місяців;
3) фонд надання середньострокових кредитів (від 2 до 5 років) у розмірі 11 млрд. ЕКЮ. Короткострокове кредитування проводиться центральними банка мі без яких-небудь умов, а середньострокові кредити надаються за умови проведення економічної політики, схваленої Радою міністрів ЄЕС на рівні міністрів фінансів.