ЗМІСТ
Вступ
1. Теоретичні основи державної інноваційної політики
1.1 Головні засади та завдання ДІП
1.2 Принципи формування та реалізації інноваційної політики
2. Державна науково-технічна та інноваційна політика у розвинених країнах
2.1 Державна інноваційна політика в США
2.2 Державна інноваційна політика в Японії
2.3 ДІП в Великобританії, Франції та Німеччині
3. Процес формування ДІП України
3.1. Принципи і пріоритети інноваційної політики України
3.2. Інструменти здійснення державного впливу в інноваційній сфері
Висновки
Перелік посилань
ВСТУП
Дослідження особливостей формування та реалізації інноваційної політики у розвинених країнах є актуальним для України, бо саме сьогодні держава намагається увійти в Європейське співтовариство, належне місце в якому вона зможе посісти лише за умови опанування інноваційного шляху розвитку.
Втручання держави в регулювання інноваційної сфери об’єктивно необхідне, оскільки існують відмови ринку, подолання яких є одним із найбільш важливих завдань держави.
Спільними для всіх сучасних моделей державної інноваційної політики (далі – ДІП) є інструменти, за допомогою яких держава впливає на інноваційну сферу. Наприклад, широке використання податкових пільг, побудова інноваційної інфраструктури, стимулювання винахідництва. На мою думку, в процесі розвитку інноваційної сфери в Україні, органам державної влади необхідно звернути увагу на ці інструменти й, адаптувавши їх до умов вітчизняної економіки, широко використовувати.
Інноваційна сфера не є однорідним утворенням, її складовими виступають такі підсистеми: новатор, організація, зовнішнє середовище.
Новатор - це винахідник, що безпосередньо проводить дослідження і розробки та займається впровадженням нової техніки, нових форм організації праці і управління, розробляє нову ідею продукт чи послугу шляхом творчого процесу. Це той, хто продукує новинку від ідеї до її застосування (входить до складу організації).
Організація - юридична особа, що виводить новинку на ринок та її комерціалізує з метою отримання комерційного ефекту, складна техніко-економічна і соціальна система. Підсистема, де зароджується новинка, яка просуває її до споживача, здійснює її комерціалізацію (входить до складу зовнішнього середовища).
Зовнішнє середовище - сукупність факторів, які сприяють або перешкоджають інноваційній діяльності, система факторів мікро- та макросередовища, ринкові умови господарювання, що їх формує держава.
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
1.1 Головні засади та завдання ДІП
При всьому різноманітті форм и прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів в усіх промислово розвинених країнах простежується дещо загальне, що дозволяє виокремити інноваційну політику в якості специфічного елемента системы державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсові.
Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: вона націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат.
Нарешті, загальна риса інноваційної політики - облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, вирогіного характеру, високого ступеня ризику і т.д.
Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуваних різними країнами.
Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій.
Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовому ринку.
Зокрема, виділяють американську, японську і європейську моделі інноваційної політики.
Основи державної інноваційної політики повинні базуватися на наступних принципах:
1. органічній єдності науково-технічного прогресу (далі – НТП) з економічним, соціальним і духовним розвитком суспільства;
2. демократизації і децентралізації керування, розвитку самоврядування в сфері науки і техніки;
3. першочерговій державній підтримці науково-дослідних робіт світового рівня, а також робіт, що забезпечують рішення найважливіших проблем держави, шляхом вибору науково-технічних пріоритетів і концентрації на їхній реалізації;
4. збалансованому розвитку фундаментальних, прикладних досліджень і розробок за рахунок прямої державної підтримки, економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємств;
5. підтримці конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері, здійснення антимонопольних заходів;
6. сприянні розвиткові ринку науково-технічної продукції, збалансованого розвитку, наукового, освітнього і виробничого потенціалів;
7. багатоваріантності і рівноправності усіх форм організації науково-технічної діяльності, об'єднанні колективної й індивідуальної науково-технічної творчості;
8. максимальному використанні можливостей світової науки і техніки для забезпечення науково-технічного прогресу в країні.
Державні органи покликані здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційних процесів в країні і за кордоном, а часто і пошук найбільш ефективних передових технологій для широкого впровадження.
Особливе місце займає державна експертиза інноваційних проектів, оскільки окремим організаціям, що здійснюють нововведення, важко оцінити всі їхні можливі ефекти в загальноекономічному масштабі.
1.2 Принципи формування та реалізації інноваційної політики
Витрати на науку сьогодні в Україні складають незначну частку ВВП, причому частка держави в цих витратах близько 40 % (з урахуванням реального виконання бюджету) і це негативно позначається на науці і на економіці в цілому.
В умовах обмежених ресурсів, якимі виткористовує держава для збереження і розвитку науково-технічного потенціалу, найважливішою проблемою є концентрація їх на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки.
Під пріоритетними напрямкам розвитку науки і техніки розуміються тематичні області досліджень і розробок, що забезпечують основний внесок у науково-технологічний розвиток і в досягнення поточних і довгострокових соціально-економічних цілей розвитку країни.
Урядовою комісією з науково-технічної політики 21 липня 1996 року затверджені наступні пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки: фундаментальні дослідження, інформаційні технології й електроніка, виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, технології живих систем, транспорт, паливо й енергетика, екологія і раціональне природокористування.
Загальна схема формування і реалізації пріоритетних напрямків НТП містить у собі шість основних фаз:
1. Міністерство науки з урахуванням вимог до НТП з боку найважливіших (пріоритетних) галузевих, міжрегіональних і міжнародних соціально-економічних програм, а також власних цілей розвитку науки, її потенціалу формує критерії і правила виділення пріоритетних напрямків НТП і критично важливих технологій.
2. Дається прогноз можливостей НТП різними фінансованими організаціями, Міністерством науки. Він включає оцінку результатів і перспектив перехідних пріоритетних розробок, у тому числі закордонних, а також цілеспрямований моніторинг нових перспективних ідей і розробок, що можуть внести істотний вклад у рішення виявлених проблем і реалізацію науково-технічної політики. Завершується створенням у Міністерстві науки бази даних по перспективних проектах, що доцільно розглянути на державному рівні.
3. На основі прогнозу можливостей НТП, пріоритетів світової науки, критеріїв і правил добору пріоритетних напрямків НТП, зведені і галузеві підрозділи Міністерства науки формують розширений перелік можливих пріоритетних напрямків НТП.
4. Попередній добір критично важливих технологій і уточнення пріоритетних напрямків (Міністерство науки). Формування пропозицій по переліку держзамовлень в області НТП, програм міжнародного технічного співробітництва й інших держзамовлень в області НТП. Виділення підрозділів Міністерства науки і головних організацій, відповідальних за пророблення пропозицій по пріоритетних напрямках, держзамовленням в області НТП, програмам міжнародного технічного співробітництва й ін.
5. Підрозділами Міністерства науки, відповідальними за конкретні пріоритетні напрямки, розробляються концепція кожного пріоритетного напрямку і пропозиції по їхній структурі. Міністерство науки формує перелік держзамовлень, програм і інших проектів по держзамовленню в області НТП.
6. Проводиться узгодження з Міністерством науки і Міністерством економіки переліку пріоритетних напрямків, держзамовлень в області НТП, програм міжнародного технічного співробітництва й інших проектів. Результат представляється в Уряд.
2. ДЕРЖАВНА НАУКОВО – ТЕХНІЧНА ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНИХ
2.1 Державна інноваційна політика в США
Здійснення науково-технічної політики США базується на добре розвитий інституціональній структурі. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.
Адміністративно-відомча форма виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стівенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій: