використати досвід кредитування банків для формування начальних вибірок достатніх обсягів із поділом клієнтів на “ добрих” та “ поганих” з виділом основних вхідних параметрів скорингових моделей;
створити систему спеціалізованих дочірніх банківських структур – фінансових компаній споживчого кредитування, в яких банк буде гарантом фінансової стабільності, джерелом вільних ресурсів для нарощування обсягів споживчого кредитування та організатором телекомунікаційних мереж автоматизованих систем мережевого обслуговування точок продажу продуктів споживчого кредитування і систем приймання платежів позичальників.
Це надасть можливість організувати діяльність банківських та небанківських установ у відповідності з цілісною системою управління розвитку споживчого кредитування населення для задоволення соціальних потреб населення України.
Методами дипломного дослідження є – структурний аналіз, первинні статистичні спостереження, групування та статистистичний аналіз хронологічних рядів параметрів.
Інформаційною базою дипломного дослідження були – звітні документи АКБ “Приватбанк”, статистичні матеріали Національного банку України, Асоціації українських банків, Держкомстату України, Держфінпослуг України за 2000 – 2006 роки., публікації в економічній літературі.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СПОЖИВЧОГО КРЕДИТУВАННЯ
1.1 Економічна сутність споживчого кредиту
Категорія “кредит” як в теоретичному, так і практичному аспекті явище без сумніву цікаве. Слово “кредит” походить від латинського “сreditum”, що означає “позика”, “борг”. Деякі лінгвісти пов'язують його із “credos”, тобто “вірю”. Отже, категорія кредиту так чи інакше розглядається економічною наукою, як відносини про надання позики однією особою іншій, що засновані на довірі та передбачають повернення наданої вартості у певний строк з сплатою ціни за користування. Таким чином, можна говорити, що кредитним відносинам притаманні такі базові ознаки [41, с.212]:
феномен кредитування означає передачу вартості однією особою іншій у тимчасове користування на умовах повернення та платності;
економічною основою кредиту є тимчасово вільна від обігу мобілізована вартість, що здатна до відчуження та формування позичкового капіталу;
кредитні відносини передбачають наявність довіри, тобто передбачають вільний рух інформації між позичальником і кредитором.
Таким чином, кредит – це економічні відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі тимчасово вільних коштів на умовах їх повернення та сплати ціни за користування. Кредит є однією з основних форм руху позичкового капіталу.
Найповніше суть категорії кредит проявляється у функціях, що він виконує. Сучасні економісти відзначають три його основні функції: перерозподільчу, емісійну та контрольну [42, с.79].
Перерозподільча функція кредиту полягає у перерозподілі за допомогою кредиту грошових капіталів між різними суб`єктами народного господарства на засадах повернення та платності. Ця функція проявляється як в процесі мобілізації тимчасово вільних грошових коштів суб`єктів господарювання, так і в процесі їх розміщення на ринку позичкового капіталу. Таким чином, за допомогою цієї функції відбувається своєрідне зосередження позичкового капіталу у найпріоритетніших сферах економічної діяльності.
Емісійна функція кредиту полягає у можливості створення за рахунок кредиту додаткових засобів платежу. Особливого значення дана функція отримала при переході від використання реальних грошей до вводу кредитних засобів обігу. Будь-яка емісія грошей в обіг є результатом кредитної операції. Видача позики збільшує масу грошей в обігу, погашення кредиту її зменшує. Отже, в наслідок вмілого використання кредиту у рамках цієї функції, уряд отримує ефективний інструмент регулювання економіки.
Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб`єктів кредитної угоди. Отже, кредит значно посилює контрольні процеси у народному господарстві, підвищує ефективність використання коштів, стимулює процес розширеного відтворення.
Загальноприйнято виділення форм кредиту за наступними функціональними ознаками: характер кредитних відносин, склад учасників кредитної операції, об'єкт і сфера кредитування та ін. Таким чином, в економічній літературі аналізуються наступні форми кредиту: товарна і грошова.
В економічній та законодавчо-нормативній літературі на даний час немає єдиного підходу до визначення сутності споживчого кредиту. Аналіз наукової літератури та нормативних документів банківської практики показує, що основними визначеннями терміну “споживчий кредит” є наступні:
1. За визначенням Г.С.Панової (Росія,1994) [69, с.112] споживчий кредит – це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів та послуг і який погашається поступово. Споживчий кредит характеризує відносини, що виникають з приводу фінансування потреб кінцевого споживання. Суб`єктами споживчого кредитування у якості позичальників виступає населення, у якості кредитора – банки, кредитні спілки, підприємства виробники, торгівельні посередники. Споживчий кредит за формою надання поділяється на прямий (надається безпосередньо банківськими установами) та непрямий (надається через посередників, т.б. торгівельні організації, тощо).
Споживчі кредити надаються, як правило, на строк до десяти років, але конкретні параметри кредиту залежать від багатьох факторів: об`єкту кредитування, доходів позичальника, вартості товару тощо.
2. За визначенням С.В.Мочерного (Україна,1995) [44, с.176] споживчий кредит – це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і повертається в розстрочку , якщо інше не передбачено умовами кредитного договору. Суб’єктами кредитних відносин являються фізичні особи (позичальники) , а в особі кредитора виступають банки, інші кредитні установи (ломбарди, пункти прокату та інші підприємства та організації). Між банком та населенням може існувати й посередник, наприклад торгівельна організація, однак при цьому зміст споживчого кредиту не змінюється.
3. За визначенням В.О.Тиркало (2000) [83, с.45] споживчий кредит – це кошти, які надаються комерційними банками громадянам України під процент у тимчасове користування на умовах забезпечення, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.
4. Згідно з раніше діючим „Положенням про кредитування”(№ 246 1995 рік) Національного банку України споживчий кредит – це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.5. В роботах Коцовської Р.Р., Ричаківської В.М. (1997) [58, с. 62] вказано, що суб’єктами споживчого кредитування є фізичні особи. У ролі кредиторів виступають комерційні банки, ощадні каси й асоціації, ломбарди, кредитні спілки, підприємства й організації. Між банками і населенням може існувати посередник, наприклад торговельна організація. Об’єкти споживчого кредитування – це затрати, пов’язані із задоволенням потреб населення для купівлі товарів в особисту власність, а також затрати інвестиційного характеру на будівництво і підтримку нерухомості.6. За визначенням А.М.Мороза та М.І.Савлука (2000 р.) [34, с.113] споживчий кредит – це кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання. На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання позичена вартість знищується, "проїдається" і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Автори вказують, що споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так. Особисте споживання, "знищуючи" вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту. Джерелами погашення кредитів на споживчі потреби є доходи позичальників, через що погашення кредиту здійснюється у міру їх формування.
Автори додатково вказують, що в широкому розумінні споживчий кредит – це кредит, який надається не тільки фізичним, але і юридичним особам на споживчі цілі, коли юридичні особи опосередковано надають кошти отриманого кредиту своїм працівникам у вигляді централізованого придбання для них квартир, дач, земельних ділянок під садівництво.
Споживчий кредит може надаватись як банками, та кредитними установами небанківського типу, а також юридичними і фізичними особами. В Україні кредитними установами небанківського типу, що надають споживчий кредит, є ломбарди (надають кредит під рухоме майно дорогоцінності, антикваріат, одяг тощо), кредитні спілки, підприємства зв'язку (телеграми і телефонні розмови в кредит), торговельні організації (продаж товарів з розстрочкою платежу). Кредити своїм працівникам можуть надавати суб'єкти господарювання за рахунок спеціальних фондів, які вони створюють у результаті розподілу прибутку, що залишається в їх розпорядженні. Фізичні особи також можуть надавати кредит на споживчі цілі одна одній.
Спірним серед економістів є питання щодо надання споживчого кредиту юридичним особам. На думку авторів, юридичні особи можуть отримувати споживчий кредит. Так у багатьох країнах з ринковою економікою підприємства забезпечують своїх працівників житлом та об'єктами соціально-культурного призначення. Навіть за умов економічної кризи в Україні деякі підприємства здійснюють будівництво таких об'єктів, особливо житлових будинків. Для їх будівництва вони можуть отримувати кредит.