У 1845 р. Ф. Енгельс опублікував працю "Становище робітничого класу в Англії", в якій обґрунтував правомірність класової боротьби, виходячи із жахливого злиденного становища робітничого класу в середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країн того часу.
Приводом для написання праці Ф. Енгельса "Анти-Дюринг" (1877—1878), послужили публікації німецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи суб´єктивний ідеалізм Є. Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії. Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової вартості він виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили соціалізм на науку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, ф. Енгельс стверджував, що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони виробництва та обміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому розумінні — це наука, яка вивчає виробничі відносини певної суспільно-економічної формації.
Характерні риси методології К. Маркса:
абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов´язаних та взаємообумовлених наукових категорій;
лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основі дослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.
Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є: 1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевленої в товарі праці;
2)засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів".
3) засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...". 4) засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від реалізації їх ціни. ...Продавець стає кредитором, покупець — боржником". 5) світовими грошима, які виходять "за межі внутрішньої сфери обігу... і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі".
Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно сучасної економічної науки: "Коли б наука могла сьогодні вирішити підняті Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не сталося, то Маркс залишається нашим сучасником".
Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує лише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об’єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов’язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.
Загальна оцінка марксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвиток системного аналізу. Звичайно, не можна вважати цілком вичерпним погляд Маркса на визначення проблем капіталістичного виробництва лише крізь призму соціальних, класових відносин, однак вплив цих відносин на стабільність економіки та суспільства є безперечним, що, зрештою, визнає сучасна економічна наука.
Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не піддаються кількісному аналізу.
8. Історична і нова історична школи у Німеччині
Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, які відобразили специфіку соціально економічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.
Історичні передумови виникнення німецької історичної школи: Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англії та Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько 27 млн) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальних повинностей.
Історична школа в політичній економії виникла в Німеччині і пройшла в процесі своєї еволюції певні етапи.
1 етап – стара історична школа (40 – 60 рр. 19 ст.)
Вільгельм Рошер, Бруно Гільдебранл, Карл Кніс.
-формувалась в умовах економічної та політичної роздробленості Німеччини, слабкого розвитку національної індустрії, відсутності єдиного внутрішнього ринку тощо
-заперечувала загальні закони економічного розвитку та необхідність теоретичного аналізу
-підміняла економічну теорію історією національного господарства, надавала пріоритет емпіричному методу досліджень та фактозбираню
2 етап – нова історична школа
1) Перша хвиля (70 – 90 рр. 19 ст.) – Густав Шмоллер, Луйо Брентано, Карл Брюхер
2) Друга хвиля (90 рр. 19 ст. – перша третина 20 ст.) – Вернер Зомбарт, Макс Вебер
-формувалась в умовах економічного та політичного обєднання Німеччини, посилення робітничого руху та загострення соціальних проблем
-визнавала існування об’єктивних економічних законів, однак заперечувала їх відкриття шляхом логічних обґрунтувань
-полемізувала з неокласиками (австрійською школою), марксизмом, пропагувала ідеї класового миру та соціального партнерства
-розпалася на дві течії (консервативну та буржуазно-ліберальну)
Їх об’єднує:
-історичний метод дослідження
-негативне ставлення до доктринальних положень класичної політичної економії
-несприйняття утопічного соціалізму, марксизму
-визнання першості національних інтересів, дослідження національного господарства з урахуванням його історичного розвитку
-обгрунтування пріоритетної ролі у досягненні загальнонаціональної та соціальної злагоди
Теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатного мислителя, політика та державного діяча, активного поборника національної єдності Німеччини Фрідріха Ліста (1789— 1846).
У своїй головній праці, яка має красномовну назву "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торговельна політика і німецький митний союз" (1841), вчений виступив з критикою класичної школи, виокремивши три основні її недоліки:
"химеричний космополітизм", ігнорування специфічних національних інтересів;
"мертвий матеріалізм", виключну увагу до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил;
"дезорганізуючий індивідуалізм", здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації".
Вважаючи підхід класиків до вивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробив власну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті:
осмисленні еволюції господарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;
зіставленні господарського розвитку різних націй;
залученні до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо.
Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.
Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854—1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.