На другому етапі (2005-2010 роки) передбачається продовжити виконання завдань з оптимізації структури економіки та промислового виробництва, ефективного використання енергетичних та матеріальних ресурсів, оздоровлення економічного середовища, розвитку експорту наукоємної, високотехнологічної, з високим ступенем переробки продукції, забезпечення зміцнення фондового ринку, розвитку інститутів спільного інвестування, страхових, пенсійних фондів, ринку корпоративних цінних паперів, його інтегрування у міжнародні ринки капіталів, реалізації конкурентних переваг галузей національної економіки, презентації інвестиційних проектів, вітчизняних товарів та послуг на міжнародних виставках і ярмарках.
Виконання завдань, передбачених Програмою буде сприяти:
- поліпшенню інвестиційного клімату в Україні;
- створенню інститутів спільного інвестування;
- формуванню прозору систему реалізації прав усіх інвесторів шляхом удосконалення системи корпоративного управління;
- надходження прямих іноземних інвестицій за період до 2010 року очікується у розмірі майже 10 млрд. доларів США;
- реалізації механізму концесії сприятиме залученню інвесторів до модернізації об'єктів інфраструктури, а завдяки використанню інвестицій у науково-технічній та інноваційній сферах - створенню нових робочих місць;
- активізація інвестиційної діяльності дозволить досягти у 2005 році прогнозного обсягу інвестицій в основний капітал (капітальні вкладення) за рахунок усіх джерел фінансування у сумі 55,8 млрд. гривень (15 відсотків валового внутрішнього продукту) порівняно з 23,6 млрд. гривень, фактично вкладених в економіку в 2000 році (13,7 відсотка). До 2010 року обсяг інвестицій зросте до 122,1 млрд. гривень (18,8 відсотка валового внутрішнього продукту);[18,31]
- розвиток небанківських фінансових установ, системи страхування вкладів, запровадження механізмів іпотечного кредитування спрямовано на збільшення обсягів залучення коштів населення в інвестиції в основний капітал у 7 разів порівняно з 2001 роком;
- у реалізації стратегії довготермінового економічного розвитку держави прогнозується збільшення видатків державного і місцевих бюджетів на інвестиції у виробничу та соціальну сферу, обсяг яких визначатиметься бюджетами відповідного рівня.
Збільшена конкуренція серед країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою примушує уряди використовувати широкий спектр спеціальних мерів заохочення ПІІ (податкові, митні, фінансові і інші пільги). Якщо в розвинених країнах такі заходи, як правило, не потрібні, то в країнах з перехідною економікою і в країнах, що розвиваються, стимули виконують два ключові завдання:
- посилення існуючих мерів стимулювання з метою залучення ефективніших інвестицій і повнішої реалізації переваг ПІІ в умовах становлення інститутів ринкового господарства;
- поліпшення з їх допомогою інвестиційного клімату.
Одним з цікавих результатів вивчення досвіду КНР, описаних Дж. Саксом є висновок про те, що політика стимулювання прямих іноземних інвестицій, переважно шляхом надання тарифних або податкових пільг в середньостроковій і довгостроковій перспективах, не приводить до якого-небудь значущого збільшення зарубіжних інвестицій. Така політика ефективна тільки у разі прямої конкуренції за зарубіжні інвестиції двох регіонів, близьких по рівню інвестиційної привабливості, але ніяк не може бути основоположною ланкою в залученні іноземних інвесторів.
Для ефективного залучення якісних інвестицій необхідна постійна координація діяльності іноземних інвесторів. Але цього недостатньо для досягнення необхідного рівня інвестицій в економіці, для залучення стратегічно важливих інвесторів. Для цих цілей в приймаючих країнах створюються спеціальні організації, агентства. Їх діяльність полягає в тому, що в різних країнах, які мають стратегічне значення для приймаючої країни, розміщуються спеціальні органи (агентства, бюро). Загальний напрям діяльності задається головним органом, що знаходиться в приймаючій країні. Таким чином, створюється мережа спеціалізованих установ, основне завдання яких - пошук і залучення стратегічно важливих інвесторів.
Основною гідністю такого методу активної стратегії залучення ПІІ є безпосередній контакт з можливим інвестором. Існує ряд досліджень про ефективність такої діяльності.
В даний час в Україні немає єдиного органу, регулюючого діяльність іноземних інвесторів і однією з головних пунктів котрого буде приваблення іноземних інвесторів та збільшення рівнів прямих іноземних інвестицій.
На думку ряду фахівців для подальшого поліпшення державного регулювання ПІІ важливе значення мають наступні заходи:
Перш за все, необхідно укріпити правові гарантії для зовнішніх інвесторів, зокрема шляхом введення порядку розгляду інвестиційних суперечок з їх участю в міжнародному арбітражі. Така норма передбачена в двосторонніх договорах України з багатьма державами, але відсутній в її внутрішньому законодавстві. Без цього Україні важко конкуруватиме за залучення іноземних вкладень навіть зі своїми найближчими сусідами по пострадянському простору. Не можна не враховувати, що сучасний світовий ринок капіталу – це ринок інвесторів, арена гострого суперництва країн – реципієнтів інвестицій. Для досягнення успіху необхідно забезпечити іноземним інвесторам ліберальний, стабільний, передбачений правовий режим, відповідний стандартам СОТ. У зв'язку з майбутнім вступом України у СОТ особливої уваги вимагає лібералізація правового режиму для іноземних вкладень, що пов'язаних із зовнішньою торгівлею і безпосередньо входять в компетенцію цієї організації.
В рамках СОТ з даного питання є спеціальна угода про ТРІМС (Trade Related Investment Measures), де мова йде про вимоги до розміру національної складової при виробництві продукції підприємствами з іноземними інвестиціями, про обмеження на використання в розрахунках іноземної валюти, про особливі вимоги до частки експорту в продукції цих підприємств. У українському законодавстві, принаймні, на федеральному рівні, такі вимоги не міститься. Проте держави з федеральним устроєм, вступаючи до СОТ, повинні в обов'язковому порядку привести у відповідність з її стандартами і своє регіональне законодавство.
Для залучення масштабних іноземних інвестицій в українську економіку у формі підприємницького капіталу потрібно ще багато що зробити. Мова йде, перш за все, про дебюрократизації адміністративних дозвільних і погоджувальних процедур, зведенні їх до необхідного мінімуму. Зокрема, назріло скорочення сфери ліцензування інвестиційної діяльності і спрощення його процедур, а також реєстрації підприємств з іноземними інвестиціями.[30,31]
Позитивну роль могло б зіграти введення в роботі з іноземними інвесторами принципу “єдиного вікна”, що дозволяє їм мати справу з одним уповноваженим органом або навіть його представником, що бере на себе супровід проекту з їх участю (включаючи забезпечення контролю за проходженням в компетентних інстанціях необхідних погоджувальних і дозвільних процедур, отриманням потрібних резолюцій). Роль такого “вікна” могло б узяти на себе Агентство по іноземних інвестиціях, створення якого при Міністерстві економіки України пропонує автор, а також його відділення на місцях.
Та все ж головним, на наш погляд, є послідовне і неухильне наближення перехідної української системи управління підприємствами і інвестиціями з властивими нею вадами до нормальної моделі змішаної економіки, що успішно функціонує в найбільш розвинених країнах. Для досягнення цього необхідні, зокрема введення ефективної процедури банкрутства, забезпечення фінансової прозорості звітності на всіх рівнях управління, надійний захист інтересів і прав міноритарних акціонерів, а також рішуча боротьба з економічною і кримінальною злочинністю, корупцією, відмиванням брудних грошей і нелегальним вивозом їх за рубіж.
Початковою точкою державного регулювання іноземних інвестицій є визначення цілей регулювання. Загальними цілями державного регулювання залучення іноземних інвестицій є:
- здійснення мерів по формуванню сприятливого інвестиційного клімату;
- активізація притоки іноземних інвестицій;
- дія на вибір бажаних для держави напрямів залучення іноземних інвестицій.
В даний час в основному створена система нормативно-правових актів, регулюючих інвестиційну сферу в умовах переходу на ринкові механізми господарювання.
Надання іноземним вкладникам капіталу національного режиму, тобто рівних прав з вітчизняними інвесторами, тоді як в багатьох зарубіжних державах вони мають право вибору між національним режимом і режимом найбільшого сприяння, тобто рівних прав з інвесторами з будь-якої третьої країни. Очевидно, що право вибору режиму вигідне іноземному інвесторові і він, швидше за все, вкладе капітал туди, де таке право йому надане.
Міжнародним стандартом в області правового регулювання іноземних інвестицій країнами-реципієнтами виступає наявність в їх законодавстві стабілізаційної обмовки (Gross Father Clause). Вона припускає збереження для іноземного інвестора на термін окупності його капіталовкладень або інший період тих умов господарської діяльності (включаючи ставки податків і інших платежів), які існували на момент початку інвестування.
Особливістю угод про захист іноземних інвестицій є те, що вони забезпечують регулювання не тільки відносин між державами учасниками угоди, але так само і відносин з іноземним приватним інвестором однієї з держав - сторони в угоді в рамках національної системи має рацію. Наявність такого неоднорідного суб'єктного складу може послужити підставою для того, щоб при вирішенні суперечки між державою і приватним інвестором застосовувалися загальні принципи і норми міжнародного права.