Таким чином, говорити про захист споживача окремо від захисту виробника, мабуть, недоречно. Слід знайти такі шляхи, такі моменти, такі аспекти, які би поєднали ці дві важливі категорії і дозволили б поєднати лібералізацію торгівлі і захист або, як тут говорили, підтримку національного виробника.
Ми опинилися в такій ситуації, що лібералізація імпорту, яка відбулася в Україні, призвела до того, що сьогодні щонайменше 40% потреб українського внутрішнього ринку, за офіційними оцінками, покриваються за рахунок імпорту. Це означає підвищення рівня залежності України, тобто фактично зниження рівня її національної безпеки. А по ряду товарів, наприклад, по тих же товарах народного споживання сьогодні ми виробляємо всього 27% від рівня 1990 року. Значить, решта мінус падіння купівельної спроможності - це все імпорт. Таке становище знову-таки нас зациклює на зростанні імпорту, тобто відбувається падіння, придушення національного виробництва за рахунок імпортної експансії, що змушує все більше і більше розширювати імпорт.
Отже, лібералізація зовнішньої торгівлі, яка в принципі в ринковій економіці є позитивним фактором, виявилася за умов України дестабілізаційним чинником. Така ситуація виникла саме внаслідок того, що ця стратегія не супроводжувалася курсом на підтримку конкурентоспроможності українських виробників. Сьогодні в світі завдяки технічному прогресу, завдяки повній зміні характеру світогосподарської системи в зовнішній торгівлі на зміну статичним порівняльним перевагам прийшли динамічні. А динамічні порівняльні переваги якраз і полягають у тому, наскільки динамічно та ефективно національний товаровиробник може пристосовуватися до зміни світової господарської економічної системи. А за це відповідає саме промислова політика держави.
М. Тетчер, відома своїми надконсервативними поглядами, завжди виступала за максимально можливий відхід держави від регулювання економіки, вона говорила, що держава не може створювати багатство, але вона може створювати клімат, в якому виробники багатства процвітатимуть.
А що відбувається у нас в Україні? На жаль, я змушений констатувати, що наша економічна стратегія останніх років, спрямована на забезпечення макроекономічної стабілізації як засобу підтримки національної безпеки держави саме в макроекономічному і загальному смислі, одночасно призвела до значного посилення загрози для діяльності окремих економічних суб'єктів - українських підприємств.
На мою думку, можна було б проводити економічну політику, яка б виходила саме з корінних інтересів національного товаровиробника з тим, щоб він мав змогу підвищувати свою конкурентоспроможність. Саме у поєднанні політики відкритого ринку, політики зовнішньоторговельної лібералізації з таким курсом на створення максимально сприятливих умов для розвитку конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, як мені здається, і можна знайти поєднання інтересів захисту як товаровиробника, так і споживача України.
Власюк Олександр Степанович, зав. відділом системного моделювання та оцінки стану національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень:
Отже, захист національного товаровиробника - це наша провідна концепція, яка зараз стала дуже актуальною саме тому, що вибори на носі, потрібно щось сказати людям, щоб вони дали кілька зайвих голосів. Наскільки вона ефективна? Чи знає світова практика прецеденти, коли б країна, яка здійснювала цю концепцію чи концепцію лібералізації торгівлі, досягала чогось вартого уваги? Ні, не знає. Ніколи країна, яка ґрунтувалася чи то на концепції лібералізації торгівлі, чи то на концепції захисту національного товаровиробника, не досягала нічого достойного в цьому світі. Прикладом цього може бути Туреччина. Поки вона сповідувала захист національного товаровиробника, в неї справи йшли дуже погано. Але тільки-но вона перейшла на концепцію підвищення конкурентоспроможності національної продукції, почалися зрушення на краще.
Отже, ці дві концепції, лібералізація і підтримка, визначальними для забезпечення нашого сталого економічного розвитку бути не можуть. Проте як засіб певної підтримки на певному етапі економічного зростання вони обов'язково повинні застосовуватися. Взагалі підтримка національного товаровиробника - це, скажімо так, завуальована назва традиційної світової стратегії, яка називається протекціонізмом.
Зараз не прийнято вголос говорити про державний протекціонізм, а прийнято говорити про захист національних економічних інтересів, захист національного товаровиробника і т. ін. Проте протекціонізм у всіх країнах світу використовується на повну потужність. Світова практика знає близько 800 видів різних нетарифних обмежень, які тим чи іншим чином регулюють близько 60% зовнішньої торгівлі. Наприклад, немає більш захищеного ринку, ніж продовольчий ринок США. Немає більш захищеного ринку, ніж продовольчий ринок Європи. Чому ж ті самі європейські країни і США не пускають нас на ринки чорних металів? Усі країни захищають свій ринок тими чи іншими способами. І нам від цього відходити не можна.
Слід зважати й на те, що сам по собі в чистому вигляді протекціонізм має багато негативних сторін. По-перше, ми обмежуємо доступ на внутрішній ринок ефективного виробника і стимулюємо тим чи іншим чином неефективного. Внаслідок цього завжди зростає ціна на товар, за що в кінцевому підсумку розплачується споживач. Ми викривляємо тим чи іншим чином ефективність галузей, тобто створюємо штучні умови для переливу капіталу у фактично нерентабельні галузі. На цьому фоні інші галузі недоотримують кошти на реінвестування, а отже, не підвищують якість своєї продукції, втрачають іноземні ринки. Проте, з іншого боку, національні кошти йдуть до національного товаровиробника, що є основним. Вирівнюється конкуренція, оскільки інші країни використовують повний комплекс заходів для підтримки і просування своїх товарів на наш ринок, а ми за допомогою протекціонізму повинні стримувати цей процес. Ми якимось чином запобігаємо демпінгу. Врешті-решт, залишається відкритим і питання, чи можна таким чином захистити нову галузь. Отже, підтримка вітчизняного виробника має і позитивні, і негативні сторони, а використання засобів для цього - це вже прерогатива наших органів виконавчої влади. Шановний пан Соскін говорив, що потрібна максимальна лібералізація торгівлі. Проте всі присутні розуміють, що в умовах повної лібералізації торгівлі однозначно виграє сильна стабільна економіка, яка має простір для маневру. Ми ж можливостей для маневру не маємо. Наша економіка не є сильною і стабільною, ми в прориві по всіх параметрах. Отже, у нас повна лібералізація торгівлі призведе до того - а фактично, вже призвела до того, що ми перетворилися на сировинний придаток. І всі закордонні радники нам здебільшого радять саме це: розвивайте своє сільське господарство, розвивайте свою харчову промисловість, не лізьте у високі технології, вам там немає чого робити. Продавайте сировину на зовнішній ринок і в такій іпостасі ви нас цілком влаштовуєте. Пан Соскін це саме нам проповідував. З іншого боку, ринок має бути більш-менш регульованим. Держава має використовувати максимум можливого для підтримки виробника, але не доводячи це до абсурду.”
Базуючись на наведеному у курсовій роботі матеріалі можна констатувати, що у будь-якої країни у довільний проміжок часу існують інтереси різних регіональних, соціальних або об’єднаних за типом діяльності груп, які мають у деяких випадках протилежну направленість. Під впливом цих груп урядом і парламентом можуть прийматися ті чи інші рішення, які можуть призвести до важких наслідків для суспільства взагалі. Найбільш суперечливим питанням є захист інтересів вітчизняного виробника, з іншого боку – на законодавчому рівні надзвичайно рідко можна зустріти рішення проблеми захисту вітчизняного споживача, хоча для деяких видів продукції більшість є споживачами, а виробники складають тільки незначну частину від споживачів. У простішому випадку захист вітчизняного виробника визначає, за винятком прямих заборон на імпорт тих чи інших товарів, підвищення цін імпортованих товарів за рахунок митних зборів до рівня цін вітчизняного виробника. Це дозволяє вітчизняному виробнику зберегти попит на свій продукт на внутрішньому ринку.
Споживач змушений сплачувати за цей продукт підвищену ціну. Це не єдиний шкідливий наслідок існування “захисту”. Якщо ціни вітчизняного виробника вищі від світових, то одним з пояснень цього є використання для виробництва застарілої технології і знос обладнання, що не дозволяє використовувати енергозберігаючі та інші заходи. Оплата праці на Україні менша, ніж у більшості торговельних партнерів, звідси випливає, що різниця в оплаті праці, як у деяких розвинених країнах, є головною причиною введення обмежень на імпорт. Введення митних зборів на імпортований товар закріплює становище, коли немає сенсу проводити модернізацію виробничого процесу. Неможливо придбати нове обладнання і скоротити адміністративний апарат, якщо прибуток можна отримати без цих закладів.
Українське виробництво, що перебуває в кризовому стані, все одно не буде налаштоване на підвищення ефективності. Захисні кроки, які мають виконувати роль "парасольки", мають бути запроваджені лише на обмежений час і паралельно із заходами щодо стимулювання національного виробництва.
Для нації, яка претендує на гідне місце на світовій арені, мають бути передбачені механізми зосередження національного контролю за найбільш прибутковими та перспективними напрямами, від розвитку яких залежить не тільки інфраструктурне забезпечення національного бізнесу, а й його налаштування на більш ефективну роботу за рахунок нововведень, нових джерел розвитку тощо. Останні мають бути передбачені в стратегії державного розвитку як необхідна складова підвищення конкурентоспроможності економіки в цілому. Необхідне перелаштування економічної моделі на принципи ефективності та конкурентоспроможності, на дотримання національних економічних інтересів, а основне спрямування зовнішньоекономічної політики має полягати у всебічному стимулюванні національного виробництва та створенні внутрішніх умов його розвитку, принаймні не гірших, ніж в іноземних конкурентів.