Становлення й розвиток інформації як ресурсу - процес історичний. Він почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження, запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства - це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності - від військового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєння космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і комп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадає всього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.
В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого виступають:
1) різні корпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну, кіно-, радіо-, відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв'язку;
2) приватні, державні та змішані інформаційні й рекламні агентства, газетно-видавничі концерни, інформаційні центри, наукові заклади, консалтингові та інжинірингові фірми;
3) державні органи, установи та відомства, які займаються збиранням, обробкою та розповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні відомства та ін.).
Швидке зростання обсягів інформаційних ресурсів людства викликає докорінні зміни в житті людини, її психології. Нові можливості, що їх відкриває інформатизація суспільства, сприяли розробці різних теорій, підходів, проектів щодо перспектив розвитку людської цивілізації в наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких є теорія "інформаційного суспільства" А. Тоффлера та "постіндустріального суспільства" Д. Белла.
Людство, як відомо, використовувало головні форми відтворення матеріальних умов життя: привласнююче господарство і відтворюючу економіку. Привласнюючий тип успадкований нинішнім поколінням лише у вигляді збирання дикоростучих плодів та ягід і не відіграє скільки-небудь істотної ролі як у виробничому, так і в особистому споживанні. Зате відтворююча економіка, суть якої - в активному й всезростаючому впливі на речовину природи, вже перетворилася на гігантські індустріальні комплекси, що радикально змінили обличчя планети й характер виробництва. Колосальне зростання виробництва, яке буквально поглинає ресурси, отруює навколишнє середовище, призвело до того, що вже у 70-х роках XX ст. на Заході були висунуті концепції так званого "нульового росту", що передбачали повну зупинку й стабілізацію на одному рівні суспільного виробництва. Найбільш рельєфно ці міркування проявились у дослідженнях "Римського клубу". Однак реалії виявилися сильнішими від теоретичних побудов, і західні країни не лише не скоротили обсяги виробництва, а й продовжували його розвивати досить сталими темпами (табл.).
Чи знімає це проблему обмежень економічного зростання й чи всі країни повинні стати на шлях "вестернізації" з тим, щоб скористатись в тій же мірі благами індустріальної цивілізації? Аналіз показує, що такий шлях мав би катастрофічні, згубні наслідки, й ось чому.
По-перше дедалі більше вичерпуються ресурси індустріального розвитку У вигляді корисних копалин, джерел енергії тощо. Експерти свідчать, що при збереженні нинішніх темпів приросту додаткової енергії теплової межі буде досягнуто через 75 років, а запасів палива залишилось на 130 років. Підраховано, що на земній кулі споживається у 1000 разів більше їжі й сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобто продуктивність біосфери збільшено на три математичних порядки.
По-друге оточуюча нас природа уже не в змозі втримувати одномоментні навантаження, що викликаються індустріальним розвитком. .
По-третє, нинішня модель економічного зростання в цілому вже майже вичерпала себе, а в її надрах поступово, але неухильно визрівають передумови нової цивілізації. Людство опинилось на рубежі двох епох - індустріальної і ноосферно-космічної, що завжди супроводжується серйозними й глибокими потрясіннями, кризовими явищами в усіх сферах економічного і соціального життя. Кризові процеси охоплюють нині продуктивні сили світу, виробничі (економічні) відносини, політику, ідеологію, культуру тощо.
Найбільш гостро вони проявились останнім часом у державах колишнього СРСР і країнах Центральної та Південно-Східної Європи. І це не випадково. По-перше, в той час, як найбільш розвинуті країни вже нагромаджують сили для переходу до якісно нової економіки XXI ст., у постсоціалістичних державах не завершені навіть індустріальні перетворення сучасного рівня. По-друге, бюрократично-централістська, тоталітарна система важким тягарем висіла на економіці цих країн і тривалий час гальмувала прогресивні зміни у формах власності, способах виробництва й усього суспільного життя. По-третє, відсутність ринкової інфраструктури та її адекватних механізмів стала поступово відсувати ці країни не лише від найбільш розвинутих, а й від деяких країн, що розвиваються, передусім від так званих "нових індустріальних держав". У нових незалежних державах та країнах Центральної і Південно-Східної Європи скорочується виробництво, лютує інфляція, зростає безробіття, загострюються інші економічні й соціальні проблеми.
Перманентна і всезростаюча криза охопила багатоликий "третій світ". Переважна більшість цих країн так і не вибралась із злиднів, голоду, неграмотності, хвороб. Хронічна нестача ресурсів, розбалансованість економіки, панування давно віджилих форм господарсько-політичного й соціального життя - така підсумкова картина сучасної дійсності дуже багатьох країн, що розвиваються. Близько 1 млрд чоловік у цих країнах страждають від недоїдання, 40 тис. щоденно вмирають від голоду й дистрофії. Тут проживає 77% населення світу, науковців та інженерів - лише 13%, а на освіту припадає всього 15% глобальних витрат. Сукупна зовнішня заборгованість цих держав сягає більше 2 трлн дол.
Водночас відбувається диференціація серед молодих незалежних держав на основі відмінностей у забезпеченості факторами виробництва. Одні з них скористалися сприятливою кон'юнктурою світового ринку нафти в 70-ті роки (країни ОПЕК), інші ефективно використали власні природні ресурси й обширні внутрішні ринки (Аргентина, Бразилія), треті - іноземну допомогу, вигідне географічне положення й національні виробничі традиції (Південно-Східна Азія) і через це міцно стали на шлях індустріального розвитку.
Лідирувати у світовій економіці продовжують країни Заходу, що найбільш гнучко пристосувались до її несподіваних поворотів. Ринкові механізми, які століттями шліфувались у цих країнах, дають змогу їм упевнено триматися на плаву, а то й на гребені світогосподарської стихії. Однак і ці держави через внутрішні причини та тісне втягування у систему світового господарства починають відчувати наближення глибокої кризи. Найбільш гостро вона проявляється в даний час у зростанні безробіття (країни ОЕСР), внутрішній і зовнішній розбалансованості економіки (США) тощо.
Кризові процеси охоплюють також світове господарство й міжнародні відносини. Загострюються суперечності в системі взаємозв'язків Північ - Південь, де внаслідок істотних розбіжностей у рівнях економічного розвитку, факторної інтенсивності країни, що розвиваються, дедалі більше відтісняються на периферію світового господарства. Назріли серйозні передумови для істотної активізації взаємовідносин Схід - Південь. Кардинальні зрушення відбуваються у господарській взаємодії країн Сходу і Заходу. Нагромаджуються проблеми й періодично спалахують конфлікти серед країн, які розвиваються, по лінії взаємовідносин Південь - Південь, про що свідчать події у Перській затоці (1990 p.).
Отже, кризові явища поширюються так чи інакше на всі країни світового співтовариства й систему їхніх економічних відносин, що зумовлено передусім переломним характером епохи, зародженням нової цивілізації, формуванням якісно іншої моделі економічного розвитку, загостренням проблеми ресурсів виробничого та особистого споживання тощо.
Глобальна економічна криза характеризується багатьма особливостями, її важко порівняти з відомими кризами, що були і в недалекому, й у досить віддаленому минулому. В історії людства щоразу змінювалися способи виробництва, коли продуктивні сили, розвиваючись по висхідній, переростали відповідні суспільно-економічні форми.
Принципова, докорінна особливість нинішньої кризи полягає в тому, що йдеться про кризу відтворюючої економіки в цілому та її сучасної форми - індустріальної моделі, про зміну історичної парадигми, котра останні тисячоліття відігравала роль основоположної, субстанційної в системі соціальної форми руху матерії.